Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 5

Наркоманів на районі повно. Ларочкін, Міша Циган, Абрек, Мердич, Сорока, Женя Жміль, Рудик, Ювелір – море. Наркомани, як правило, не п’ють і вічно кудись поспішають зграйкою заклопотаних хортів.

А куди спішити? Всі дороги їхні все рівно сходяться або на ДД, або на Капустянці. ДД – посьолок такий, аж під Запоріжжям-Лівим, його з мікрорайону майже не видно, тільки ліс опор електропередач чорніє на горизонті і заштриховує півнеба. Незвична абревіатура розшифровується як «Дніпро – Донбас», з Дніпрогесу біжить по дротах струм в Донецький басейн, через те й «ДД». Дедевська «ширка», опій, біжить по наркоманських венах.

Цього року Пашок був на ДД раз, навесні. Єгор з Гордієм зайшли до циганів, а він лишився спостерігати за посьолковським життям. П’ятачок перед архаїчним гастрономом, жартома названий Пашком «площею Сан-Бабіла», раз у раз оживлявся селюцького виду пенсіонерами, квапливими наркоманами й чинно походжаючими ромалами. «Буде чинність, як же, – думав Пашок. – До тисячі доларів, за підрахунками Єгора, проходить за добу через одну циганську «точку». Ось іде пузатий чорновусець, що випірнув з провулка, хльоскає гілочкою по штанах, сорочка навипуск, лакові туфлі, і це, можливо, Золотий, про котрого згадували Гордій з Єгором. А дві мотрони, ліниво здіймаючі посьолківські порохи подолами, не хто інші, як Роза й Узбечка, котрим Женя Островський умудрився здати навіть газову плитку, власноручно зняту й винесену з дому.

– Все, Пашок, погнали наші городських, – гордіївські залисини виникли із-за розпуклих абрикосових бруньок. – Кози в золоті, небо в алмазах.

Ситуація в циганському домі, виявляється, розігралася прямо в стилі Бужі, авторитета з Космосу, з котрим останнім часом мав спільні справи Гордій. Він і без того був «дєрзкім», якось сам розігнав чоловік десять, що прийшли з Толею Торбою на Вагонку на розборки, взяв ланцюга з гайкою на кінці й розігнав, а після тюрми й взагалі почав «підніматися», ввійшовши в коло Бужиних знайомців. А Бужа – це вже не іграшки. Єдина різниця, що у Бужі «волина» справжня, «беретта», а в Гордія – всього лишень запальничка в формі ТТ, хоч і майстерно зроблена. Цілком достатньо, щоб не платити за наркотики.

– А ху-хо не хо-хо? – презирливі «фікси» поблискували над роздвоєним гордіївським підборіддям. – Індєйці й так мені багато должні…

Через місяць, у травні, Пашок дивився на це підборіддя, восково-бліде, як і весь Гордій, обкладений квітами й білими оторочками. Розірвався стравохід у Гордія. Єгор забивав гвіздками труну, а Пашок скошував очі на густо натикані оградки й думав, що краще вже лежати в діда в селі на гробках – сільське кладовище привільне, в травах і сонці, воно Павлу нагадує пасіку. Баба Христя там лежить із рідні. На Капустянці, слава Богу, нема нікого.

Впритул до кладовища, названого за однойменною балкою, підступає запоріжсталівський водовідстійник з червоним від часток руди мулом, а за плесом сіріють заводські корпуси. Похмура тінь лежить на всій Капустянці, і Пашку, як завжди, хотілося звідти скоріше втекти.

Після гордіївської смерті навіть Єгорові батьки почали пильніше придивлятися до сина, чий триб життя, як раніше здавалося Пашкові, їх майже не обходив. «У нас мама і брат – в положиловці, а ми з папіком – отріцаловка», – казав Єгор сміючись. Батько у нього старший майстер на «Іскрі», а мати інженер, так що за мікрорайонськими табелями про ранги можуть вважатися інтелігенцією. Правда, цьому соціальному статусу дещо не відповідає буряковий колір фізії старого Єгорова та – іноді – вмащене в побілку плече піджака. Пашок випивав недавно з єгорівським «папіком» за виноградником під «п’яним домом». Випивав і переконував, що поняття не має, де Єгор пропадає цілими днями й звідки приходить без алкогольного віддиху, але з червоними скляними очима.

Обманював Пашок, звісно. Навіть він, хоч сам і не колеться, знає кілька циганських «точок». Та й шо їх знати? Будинки циган-бариг по селищах найбагатші й найпомпезніші, як і пам’ятники на циганських могилах. Кажуть, коли вони ховають своїх баронів, то кладуть у могили коштовності, а потім все заливають бетоном.

Звісно, будуть коштовності. Пашок розуміє, що не в ромалах одних справа, тим більше, він не расист. Але циганів, що торгують наркотою, Павло недолюблює. І не один він. Єсть люди, які недолюблюють їх активніше. Єнот, з 12-го дому, вночі з товаришем зайшли в двір і попросили грошей. Для переконливості на обличчях в обох «ґаджьо» були протигазні маски, а в руках обріз рушниці і недіючий ручний кулемет – мабуть, на «копрі» запоріжсталівськім Єнот відшукав, він змалку там копирсався, от і вичепив серед брухту. Вісім років дали Єноту, Пашку Батурин писав, що зустрічався з ним в запорізькій тюрмі, їх і на «пересилку» разом везли. «Гайдамака Єнот, – згадує іноді Павло. – Його б поставить на правильні рейки…»

Пашок жодного разу не уколовся. Покурити – це можна. У багатьох на районі знайдеться заповітний коробок з циганською анашею – макухою, дуррю, драпом, а якщо не коробок, то хоч крихти макухи, рясно понатрушувані в рубцях кишень. З драпом веселіше. «Взривай», – і папіроса йде по колу, об’єднуючи втаємничених, шкварчить, аж потріскує, коротшає на очах і ривками – х-пип, х-пип, – якомога глибше робиться затяжка гіркуватого диму. Ритуал свого роду.

У «Біду» вчора Пітома з Ванею Кузнецем принесли целофановий пакет дурі, й Пашок пам’ятає, що курили весь вечір, в перервах між бійками. В «Біді» навіть фойє і туалет пропахли макухою. Взагалі-то офіційно вона зветься кафе-клуб «Юність», але для всіх вона – «Біда», що за «юність» така безлика? Як грубо, але справедливо кажуть аборигени, там завжди можна знайти «на свою жопу приключєній», звідки й назва. Можна – це точно. У «Біді» спиртне продають на розлив, а в залі гасяться цигарки об стіл, і з-за барної стійки звучать вуркаганські пісні.

Або:

Особливо часто вони звучали, коли був Толя Пиріжок – гінкий довгобразий грек, улюбленець місцевих дівчат-малоліток, які ще й дотепер кажуть згадуючи: «Ето било, кагда я, блять, гуляла с Піражком». Пиріг тепер сидить на особливому режимі, звідки він періодично виходить і сідає знову, ріжучи когось раз у раз для порядку. Впередостаннє він, кажуть, порізав бритвою-«мойкою» чоловік сім в ресторані «Росія», нікого, правда, не відправивши при тому на той світ. Д’Артаньян. Тепер десь в смугастій робі, на Бердичеві. А прізвище у Толі оригінальне – Христодуліді.

Навіть Юра Садовський покурює стихаря. Невідомо тільки, де він умудряється діставати анашу, Юра – приятелів у нього немає, а з такою, спотвореною інтелектом зовнішністю, до циганів краще не потикатися. Павло ось недавно ходив на Зелений з Абреком за самогоном, самогон – не анаша, так і то щось підозріло джерґотіли між собою циганки за забором – «ґаджьо, ґаджьо». Ґаджьо – це чужак, як ґрінґо у мексиканців.

Юра на тлі Пашкового оточення виглядає чужорідним тілом, але зрідка, коли Юрі вдається застати Павла вдома, вони спілкуються, і Павло проводжає Юру в бік Димитрівського, де Юра живе, теж з батьками. В останній Юрин візит Павло дав йому дві батькові книжки, Плужника і Антонича, треба б не забути потім. Юра ж, в свою чергу, розповідав про якихось оберіутів і в’їдливо, як здалось Пашку, пояснював, що «дир-бул-щил» написав Кручьоних, а не Бурлюк, як чомусь здавалось Пашкові.

Якихось особливих незручностей наркомани Пашку не приносять. Хіба материну миску, в якій вони вижарювали «зеркало» в нього на кухні, пустив їх якось Пашок, так і не вдалося повністю віддраяти від брунатного накипу. Та ще вночі будить його іноді Вадік Хмирь з Вагонки, котрий, одружившись, живе тепер в Пашковому будинку.

– Алла! – кричить Хмирь під балконом. – Ангідрид я дістав. А ацетон єсть, Алла?

Кричить він саме тоді, коли Павло якраз починає провалюватись у сон – якась чуйка у Хмиря. Хоча його присутність у дворі є Пашкові корисною, через Хмиря на Пашка менше уваги звертають. Хмирева жінка Алла, сестра Колі Чайника, теж наркоманка. В наркомани йдуть цілими родинами. Є вже й династії – старший брат, менший.

«Козли», – часто думає Пашок про наркоманів. Ну хіба не нікчема той тип, що приїздив з Тольою Кришталем – замість шнурків білизняні мотузки, опухлий якийсь. Іншого разу Пашку їх шкода. Просто не повезло пацанам. Не кращі від них, навіть гірші, живуть собі, дітей чукикають, а цих щось їсть зсередини, палить і жене на ДД, до «індєйців», як наркомани називають циганоту. Може, це такий замінник духовних пошуків – двиганина їхня, ерзац метань і пристрастей?

Заходять наркомщики і в гриль. Це як повернення блудного сина. Тих, що поєднують кайф, чергуючи то наркотик-«ширку», то алкоголь-«синьку», грилик приймає радо. Єгор з таких. «Пацани, я многоборець, – з награною поважністю каже він, підходячи до гурту під грилем. – Я сьогодні під синім флагом».

Правда, невидима межа, скляна стіна між тими, хто колеться, і хто ні – таки існує, і всі її відчувають, хто б із якого боку не стояв. Навіть Павло з Єгором, хоч вони й друзі. З якогось часу межа розведе їх до решти, вщент – вже розводить – Пашок розуміє це, але повністю так буде не завтра.

Припікає все більше. Спориші і бордюри полискують зернистим світлом, а на черствому, вибіленому сонцем асфальті поволі важчає Пашкова рухома тінь.

Бурий ріг гриля вже видніється з-за гори ящиків пункту прийому склопосуду. Про майбутнє в цьому світі загадувати не прийнято.