Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 11

Женічка – саме Пашок придумав так називати буйном’ясого Островського. Об шістнадцяти роках Женічка, підпоясавшись, міг заправити в пряжку тільки кінчик ременя, носив шапку бразильських кучерів і вже знав толк в коцаних, тобто краплених карточних колодах і «вольтах». «Вольти» – це шахрайські прийоми, завдяки котрим супернику йде карта абияка, а вмілому тасувальнику – суцільні козирі. Чистий рамс, як примовляв Женічка. Пашок навіть мозолі на пальцях натер, опановуючи ці тонкощі до автоматизму.

На думку Пашка, Женя був досить небезпечним типом. Небезпечним і підступним. Пашок добре пам’ятав, як Женя умовив Ганса зіграти під копійку. Дріб’язковий програш обернувся для Ганса цілою проблемою, бо Женя зажадав повернення не просто копійки, а саме монети 1961-го року випуску, їх, як виявилось, в обігу практично не зустрічалось, Женя ж грозився «ввімкнути лічильник» і довести борг до астрономічної суми. Як би там не було, Пашок і Островський, що в’яло вчився на зварювальника в училищі заводу «Іскра», прийнявши до компанії Ваську-музиканта, вчергове виключеного з музичного училища, разом дорослішали навмання, тиняючись дорослим світом. «Сугроб» в цьому світі було не обійти.

«Сугроб» – він же «Сніжинка», кафе поряд з драм-театром та готелем «Театральний», в ті часи був пристанищем картярської еліти. Крім убитого за сто рублів Киселя (Пашок йшов за повісткою до військкомату й бачив Уральську вулицю, засипану похоронними квітами) знав він професіоналів не густо. Ну ще старшого брата Олега Букіна, Кабуру з 6-го дому, котрий пристойно погравав і на районі і, як запевняли, в місті. Але навіть з урахуванням кілограмового золотого ланцюга на шиї, про професійний рівень хитроокого Кабури Пашку важко судити. Хом’як каже, що в цепуру основний внесок зробили малолітки, особливо Саня Горобець, програвши Кабурі більше тисячі рублів. Сам Хом’як, звісно, умудрився програти всього червонець.

Останній приїзд у «Сніжинку», як завжди, був пов’язаний з таємничими Женічкиними справами. Сонце хилилось на захід і підрум’янювало колони театру імені Щорса й передвечірні каштани, на відкритій терасі під мозаїчним панно з танцюристками у віночках сиділи люди, одягнені вже по-весняному. Мирно сиділи. Буденно. Прихований світ, однак, ворушився, вовтузився, розпукуючи перед зором посвячених таємничими символами й кодами.

«Рускій», – сторожко кивнув Женя в бік зверхнього красеня, що пройшов мимо, ковзнувши по них оксамитовим оком. Пашок чув про Руского.

«Вони з Коновалом даже в Москву їздили грать після Олімпіади, – віщав Островський. – П’ять днів і п’ять ночей бодалися в преф з московськими і розійшлись при своїх». Переконує. Кличка ось тільки в епічного Руского непідходяща. Він ніби вийшов з блокнота, списаного Пашком в шкільні роки іменами італо-американських мафіозо, в’язкими, як джем. Який він Рускій?

– О, дядя Ваня Курський!.. Він як положенець, дядя Ваня. Щас у них на втором етажі сходняк, – Женічка напружено вдивлявся на вхід. – Саврик з Брилем уже там. І Коновал должен підійти. Ага, он, по-моєму, і Мурман пхне…

Весь цвіт був тут. Про дядю Ваню Курського, живу кримінальну легенду, раніше долинали лише слабкі відголоски, а тепер – ось він, старомодні сандалі, світла шведка, проходить повз і, привітно посміхнувшись, каже супутнику-«шкафу»: «Свої рєбя-а-ата… Вони ще себе покажуть…» Авторитетні слова обволокували впевненістю гостріше, ніж сто грамів коньяку, вже випитих малолітками. Хотілося ризику й пригод.

В той же вечір, не придумавши нічого розумнішого, вони попробували пограбувати будку-холодильник біля кінотеатру «Комсомолець». В найнепідходящий момент міліцейський «бобік» обдав кримінальних неофітів світлом фар. Примружена трійця завмерла, відкидаючи довгі тіні через зупинку до парку. Але патруль, трохи підкоригувавши плани юних грабіжників, проїхав мимо.

Інша будка, їх багато лишалося на нічних вулицях, за іронією долі, біліла якраз навпроти обласного управління КДБ, під гастрономом. Підважувана прутами кришка й замки немилосердно скреготіли, але чекістам в ту вільглу квітневу ніч або міцно спалося, або було не до таких дрібниць. Малоліток морозиво теж мало цікавило. В такий спосіб вони прилучалися до таємничого світу, в якому були і дядя Ваня, і оксамитовоокий Руський, і хлопці з їхнього двору – Козак і Рудик з Кугутом, котрі вже сиділи за пограбування кількох магазинів і навіть «Біди». Десь там, в тому світі, був і Прошка, про котрого Пашку розповідав Батурин, з ним вони одержали перший строк, вибивши зубний золотий міст в ботанічному саду його директору.

Це тільки початок – так, не змовляючись, думали малолітки, вертаючись нічними вулицями, піднявши коміри курток і «бурсацького» пальто. Біля комендатури вони пригостили морозивом солдатів-вартових, ще один ящик вручили стрічним тіткам на гортопівськім мосту, а останнім трофеєм поділилися з трамвайницею заблуклого в ночі трамвая, який вони зупинили, ставши на колію.

– Хуй нас хто піймає. А якщо піймають, багато не дадуть – ми малолітки, – Женічка в нічному парку біля ресторану «Росія» напучував по-отецьки, підводячи до серйознішого діла. – Плюс, в тюрмі тоже жить можна. Все там є – і дружба, й виручка. Ліш би ти пацаном був путьовим.

Зняти золоті прикраси, «рижуху» з опівнічної перехожої біля греблі Дніпрогесу малолітки не наважилися, але приїхали на вихідні в село Женіччиної бабці. Дніпро дихав в кінці городу і підмивав кручу. Дід і баба Пашка теж жили в дніпровському селі, вниз по ріці, й дід Михайло розповідав, що в кінці 20-х в село з Харкова, тодішньої столиці України, приїздили на відпочинок навіть Хвильовий і Остап Вишня. П’ять червоно-чорних смугастих томів Вишні стоять в книжковій шафі, а про забороненого Хвильового Пашок знає від батька. «Село – культурне, а люди – некультурні», – буцімто сказав Хвильовий, і дід через півсторіччя цитував його слова.

Був спекотний серпень. Малолітки випили, покупалися. Попльовуючи в туш для вій, Пашок виколов на пухлому Женіччиному передпліччі три неоковирні букви – ТУЗ, «тюрму», мовляв, «уже знаєм», – так чогось Островському заманулось. Потім вони випили ще. А ще пізніше трійця вийшла в по-баладному місячну ніч і пішла грабувати сільраду.

Світив місяць, згодом пустився дощ. Блискавка кілька разів дряпнула небо. «Підходяща погода», – подумалось Пашку. І екіпіровка підходяща. На озброєнні в городських гостей були дві туристичні сокирки і ніж. Що п’яні малолітки хотіли знайти в сільраді, – незрозуміло, але виглядало все це значно серйозніше, ніж з ятками. Сокиркою Пашок перерубав кабель сигналізації, а баграми з пожежного щита вони виламали подвійні двері в приміщення і до кількох кабінетів. Поперекидавши в сільраді все вверх дном і не знайшовши нічого цікавого, вони взялися за ще одні двері, металеві, через які до навісного замка йшла навскоси залізна скоба.

– Там каса їхня колхозанська, бля буду! – сичав Женя з темноти, а Васька й Павло підважували скобу все новими баграми. Скоба гнулася, скреготала, але, на щастя безтолкових бандитів, гнулися й багра. Діда-сторожа з колгоспного гаража, який, запідозривши неладне, окликнув їх здалеку, від візиту до сільради щось утримало – чи то грозова злива, з громом і блискавкою на півнеба, чи, може, звичайний інстинкт самозбереження, хто зна. В тому теж було щастя обох сторін.

П’яні і стомлені, – скоба так і не піддалась, вони повернулися в темну хату й поснули, аби на світанку бути благополучно пов’язаними дільничним і пильними колгоспниками, що вичислили сопляків по слідах на розкислій землі. Їх, похмільних, привезли в розкурочену сільраду рибколгоспу «Дніпро», а потім в кузові вантажівки з вітерцем доправили до міста, в міліцію.

Через тиждень трійцю пізнавали в обличчя і слідчий, «слідак», і мусора на перекурі під стендом «Їх разисківаєт міліція», прогнозуючи все більші строки. Під час чергового допитування, нудного, як ніколи, пачка цигарок «Кент» з глибин слідчого столу перемістилася Островському до кишені і, перекуривши по цигарці на ґанку, вони вийшли за ворота Хортицького райвідділу, аби більше не повертатись. І не повернулись.

Заплуталися там в райвідділі в своїх папірцях, чи що – так і лишилося загадкою. Але про початківців-грабіжників забули.

Васьці й Пашку якраз вистачило, щоб піти в армію. Женя невдовзі здійснив розбій у Бердянську, вже без приятелів, і таки сів. «ТУЗ» – він і в Африці «ТУЗ».