Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 8

Тиждень Пашок ходив до першого відділу. Через стіл, де завжди чомусь горіла лампа, він вдивлявся в Самсоненка – того, молодшого особіста, котрий виявився старшим за званням і вів «справу».

– Дєло очєнь сєрйозноє, – сказав Самсоненко на початку. – Оч-чєнь…

Він тримався суворо і багатозначно, але його зелені котячі очі мимоволі світилися неприхованою хлоп’ячою радістю. Удача привалила капітану Самсоненку – чи хто він там, – відчувалось. Не якісь рутинні вивози-виноси «за територію», а – «стіхі». По-лі-ти-ка.

Ніколи ще Павло так глупо не попадався. Він взагалі ніколи не попадався. Він не тато, щоб із селюцькою наївністю писати якісь листи-протести «проти русифікації» до обласного КДБ, а потім, вилетівши з посади старшого майстра в училищі, потім ще звідкись, гарячково позбавлятися від крамоли – Пашок дотепер пам’ятає вуглуваті мішки, повні старих книг з жовтими сторінками, що їх, на прохання вчергове наляканого батька, викидає дід Ісак в сміттєвозку на Чарівному посьолку, – і все життя труситися й оглядатись, і заявлять, напівзлякано-напівгордовито: «Мене тягали…» Це в них як пароль такий – «мене тягали», в тих поодиноких персонажів з Шевченками на лацканах, що, збурюючи уяву маленького екстреміста, з’являлись у них вдома і, як дядько Шовкун, накривши капелюхом телефонний апарат – «комітет не спить», – вели втаємничені крамольні розмови. Тягали, а толку? Прокукурікати, як півник, та й захрипнуть, Пашкові не хочеться. Навіть капітан Зінкін його не вгриз.

– Кто сдєлал ето? – погрозливо спитав капітан у виструнченого особового складу, киваючи вбік політичної карти світу – ще й року тоді Пашок не прослужив.

На карті, в «ленкімнаті», хтось звечора заштрихував олівцем територію УРСР, виділивши її з рожевого рядна Радянського Союзу, і вайлуватий кацап Зінкін враз перемінився.

– Ми в палітатдєлє пагаварім с етім гєополітіком сраним, с етім аб’явівшимся сєпаратістам, – широке зінкінське гузно і ноги «іксом» не вселяли відчуття справжньої небезпеки, але змокрілий чубчик налипав до рожевенького лоба незвично грізно. – Ну?! Атвічайтє!!!

Пронесло. За допомогою гумки-«стерки» Україну було повернуто в рожеву, як зінкінська фізіономія, державно-політичну єдність, і все потроху вляглось. Як Зінкін не лютувався і не впивався поглядом в Пашка – він-то здогадувався, чия то робота.

Так то був капітан Зінкін, друга особа в частині, заступник командира, поважний і здоровий, як вантажівка. А тут якесь чмо плішиве, якого на заводі під лупу не видно, Самсоненко цей, що заліз копитом у душу і хвицяє там, відстовбурчуючи свою допитливу акуратну нижню губку: «Влип, влип ти по-настоящому, парінь!» Чмо.

Втихла справа так же негадано, як почалася. Видно, зверху дали відмашку, і Самсоненко, довірливо перехилившись через стіл, Павло бачив малинову павутинку лопнутих судин на його щоках, проворкував:

– Ми вирішили не давати ходу цій історії. Я наполіг. – На самсонівських вухах, підсвічені лампою, світились волосинки. – Хоч, канєшно, можна було і з комсомолу полетіти, і взагалі…

«Х’от, благодійники», – підсміхнувся тоді Пашок незримо. Свій комсомольський квиток він ще в частині виправ разом з парадкою, навіть фотокартка циганкуватого патлатого персонажа, доармійського Пашка, напіввідклеїлась. А недавно Павло з комсомолу взагалі вийшов. І Сашко Цегельник, столяр, вийшов. Навіть електрик Вова Фаза, слаборозвинутий хлоп з приміської Матвіївки, й той вийшов. Часи не ті, ось в чому справа, а не в благодійності вашій. Шмигельський навіть ширку варить на роботі, в дальньому закутку, і ходить на роботу зі значком-тризубом на светрі, їх Пашок зі Львова привіз цілу пригорщу. Муляр Ковбаса повісив на дверях «битовки» плакат, з якого невеселий Шевченко тицяє пальцем – «Чи твої діти розмовляють моєю мовою?» Раніше це б не схвалили. Та і в «Каруселі», куди Шмигельський долучив і Пашка, мабуть, не всі б люди сподобались Самсону. «Неформали», – якось пояснив їх Шмигельський і притупнув імпортними оранжевими кедами. «Ето протєст!» – різко підстрибнув він, маючи на увазі чи то незвичний колір кедів, чи власну неформальність. Накурившись або вмазавшись на роботі, Шмигельський сідає за мольберт і вихлюпує свої марення. «Самотність» – назвав Шмигло останнє нарковидиво. Мазанина, але цікава, з карповською не зрівняти.

– А стіхі у тєбя інтєрєсниє, – сказав вкрадливий Самсоненко наостанок. – Спєцифічєскіє, но інтєрєсниє. Піши, развівайса.

«Міняються, міняються часи, – думав Пашок, дивлячись на Самсона. – І те, що ти, нишпорка, мене не зайняв, краще тому підтвердження. А з віршами ми якось і без тебе розберемось».

Незмінною лишається хіба хатня обстановка. Гравюра, яку Пашку розхотілося вішать, валяється на подарованім Солодськими, батьківськими приятелями, пеналі в облущеній білій фарбі. «Саратов» теж на місці.

«Шо ти понімаєш, він ні разу не зламався! – сказав батько на останню Павлову пропозицію про новий холодильник. – Це воєнний завод, по авіаційній технології роблено». Самотнє громаддя серванта, більш-менш пристойної речі у хаті, ще більше підкреслює убогість тутешнього інтер’єру. Тоска.

Павло не дуже любить згадувати своє отроцтво, була і в ньому якась тиха нудьга, але стосунки з батьками були іншими. Тепер Павлу з батьками складно. В нього все нутро завмирає, аж вени, здається, кам’яніють на шиї, коли батько, ставши в дверях Павлової кімнати, починає кричати, аж тіпається. Єдине, чого Павло тоді хоче, це щоб батько скоріше вмовк, але він кричить довго й надривно. Мати іноді теж долучається, зло проговорюючи свій монолог. Потім вже з батьківської кімнати долинають обурені вигуки, а Пашок лежить на дивані, уставившись в стелю. Він, звісно, винуватий.

Він завжди лежить довго. Думки обсновують його, одна безпросвітніша іншої, і тоді йому здається, що час начеб зупиняється, а повітря довкола теж загусає, в’язне настільки, що його можна різати ножем, як масло. Те в’язке довкілля тримає Пашка і не дає нікуди вирватися. Так йому здається. «Хто там трусе? Хто там трусе?! – долинає з балкона Зінин голос, що якраз сама ж витрушує якусь лаху. – Трусе воно там!» – і Пашку навіть нíколиться посміхнутися. А ще буває відчуття, що від повсякчасних скнінь нутрощі пересихають і затягуються сухою кіркою. Дивне відчуття.

Зошит з віршами Павло спалив на цехових задвірках, біля ящика з битим склом, куди «стєкольщік» Толя Молдаван викидав обрізки. Так – то й так. Хай інші пишуть. Більше року від одної згадки про віршування йому аж піднуджувало. Як отруївся. Самсоненко ще й не віддавав зразу зошита, запеняв, що, мовляв, донька взяла почитати. Цікаво, в якому вона званні?

Грьобаний клоп! – Пашок трохи скулюється, згадуючи особіста. – Що він від нього, Павла, хотів? Такі думки, як в тому віршикові, були в Пашка якщо не в першому, то в третьому класі, точно. «Ти маленька українка, а він – дурний німець», – мовчки притискував нігтем речення в дитячому оповіданні Яновського батько і, так же мовчки, повертав книжечку Павлу. «Ти маленький українець…» Атож…

Якби ще в армії спеціальні суворі люди з пильним поглядом раптом задумали заглянути, наприклад, в усі черепні коробки «лічнава састава», то з його дурної, коротко на той час стриженої голови вони б витягли двома пальцями за кінчик, торжествуючи і ледь гидуючи, багато чого, їм цікавого. Але на спеціальних Пашок не наривався. Білобровому ж, бадьоренькому лейтенанту Мискову, коли б він на політзаняттях навіть відклав указку і, осмикнувши кітель, вийшов із-за трибуни, все одно не побачити сутінки біднуватої, з липким від хвороб повітрям, квартири, де роками велись притишені розмови про «хлопців», а в кутку ще дволампова «Естонія» з нашорошеним батьком при ній, зеленим оком по-кошачому світиться з темряви. І Самсону не побачити.

Павлу соромно за віршики, за свій прокол, знічев’я за нього згадавши, він навіть може стишити ходу посеред вулиці, щелепи йому зводить аж – так соромно, але за потаємні думки – ні. Гонорово навіть. Та й по всьому видно, виходить воно останнім часом не по-самсоненківськи у світі. Не зовсім по Пашковому, але й зовсім не по-самсоненківськи. Варто ввімкнути телевізор або почитати газети, особливо ті, що він привозив з Галичини, а тепер кладе їм в поштову скриньку поштарка – хтось їх для Пашка передплатив. Ну і з’їздити на площу Октябрьську, в центр.

Віталік Комашко казав, що у п’ятницю буде на площі якийсь мітинг, чи що, згадує Пашок. Там часто якісь акції. А сьогодні що за день? Точно, п’ятниця. Можна було б і з’їздити, невпевнено думає Пашок, обводячи поглядом грильбарівські столики. Хто зна тільки, як день складеться?