Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 4

Трудовий фронт, про який згадував Гусак, для Пашка почався рано. Він працює з шістнадцяти років, але всі свої місця роботи сприймає як тимчасові. Коли він іде на завод, завжди думає: «Невже це на все життя?!» З багатьма речами Пашок звикся, тільки не з тоскністю прохідних.

Хоча і з прохідними можна давати якусь раду. Сергій Шмигельський, з естетбюро, через кальку скопіював відбиток печатки з «увольнітєльної» і, зволожуючи малюнок проспиртованою ваткою, сам шльопає «чекухи» на чистих бланках. Пашок за такими папірцями може вийти і повернутися з двома пляшками за поясом, а то ще й в рукаві пронести, коли осінь чи зима надворі. В гастрономі «у Каті» його знають всі «гружчики», він заходить через службовий вхід і бере скільки треба. Мізинець ось тільки Пашок там вибив, зачепив об металеві ящики в бійці, і палець і дотепер кривий.

Не працювати зовсім – нецікаво. Що толку самотою сидіти цілими днями на агітмайданчику, як Маріман чи Толя Убийвовк, і ждати, в кого стрельнути руб чи хто пригостить на халяву. «Тунєядець», – кажуть баби в дворі про Марімана. Женя Островський, доармійський Павлів приятель, взагалі презирливо кривить губи: «Лохмандєй. Я з ним в лагєрі сидів. Даси такому чмирю сухарик на ниточці, шоб ковтнув, і водиш по зоні, як козла на вірьовці. Лох слойоний!» А Павло пам’ятає, як за жовтавою каламуттю часу, якраз на «торці», де і щойно, стоїть він, Коля Маріман, зграбно збитий вчорашній матрос «Сєврибфлота» і, повагом повертаючи тугу шию, проводжає поглядом якусь жінку, що із супутником – чоловіча рука на талії, звабний вигин стегна, пройшла повз нього, цокаючи каблуками-шпильками. І Маріман, цикнувши зубом, оком молодого жеребця, зверху-вниз, знизу-вверх, наче покивує, погоджуючись, пече її поглядом вслід, і око його, баске й нахабне, світиться із якогось, вже тепер розмитого, року там так сімдесят п’ятого хіттю і жагою життя. «Смєяцца хохотом», – так він казав та й зараз каже.

Дорогу на роботу Павло знає до вибоїн, до тріщин в асфальті – мікрорайоном, через посадку, через пропахлі мазутом і хрусткі від гравію залізничні колії, видивляючись, чи не йде, бува, поїзд, до ялинок і газетного кіоску під прохідною – «Доброє утро, товаріщі! Желаєм успєхов в трудє!» – так над нею написано. Потім уже заводом, проминувши маленького, як мавпочка, Леніна на постаменті, повз гальваніку, де раніше робив, за заводську їдальню, під будівельний цех, під яким вже чекають на Пашка чергові плакатні щити. Або в майстерні щось, якщо робота дрібніша. Майстерень дві. Одна цехова, інша заводська. Їх розділяє тонка стіна і коридорчик, в якому курить і стругає, коли надходить натхнення, дерев’яні статуетки дядь Валік Карпов. В заводській майстерні Пашок працює недавно, і йому здається, що він сидить у цеховій, разом з Ігорем-бригадиром і дядь Валіком. Ззаду Ніна кривить губки в єхидній посмішці. Пашок не любить Ніну, невиразну жіночку, що каменем сиділа у нього за спиною, крім обідньої перерви, виходячи за зміну з майстерні лише раз.

– Пудіть пошла, – іронічно коментує услід дядь Валік. Він теж не любить Ніну. Він взагалі не любить жінок і виклично розповідає про свою імпотенцію.

– Женщін бить не можна, – бува, хруснувши суставами зі сну, озивається знічев’я Карпов і додає в Нінину сторону вдоволений, – їх душить треба!

Ніна відплачує по-єзуїтськи витончено. Підгадавши момент, вона встає з-за столу, не озираючись на Карпова, повагом розправляє складки плаття і, переможно ляснувши резинкою трусів через сукню, сідає на місце. Вже в передбаннику Карпов плюється і скрегоче: «Провоцируєт, с-сука… Нні-нон!»

Все життя бути в гальваніці чи в малярці будівельного цеху, де начальником бровастий Василь Карпович, батько Малого і Хмиря, видається Пашкові катастрофою. Але й звик він тут, це теж правда. Не все понуро в заводі, буває й весело, і за цим Павло туди і ходив – не за 140 ж рублями.

«В кого я, до речі, брав вчора гроші в «Біді»? – згадує Пашок, ламана лінія дахів колишеться в такт його ході. – У Шестопала? Чи в Грині Одеси?» В принципі, в кого б не брав, можна не віддавати. З Шестиком вони друзі, тобто кєнти, а Одесу Пашок по знайомству влаштовував вантажником в гастроном на Гортопі, і не його вина, що Одеса протримався там аж півмісяця. Нічого, ще влаштується, у Одеси повно зв’язків і без Пашка. Він його навіть знайомив якось на Малому ринку з Яшою Пункіним, першим олімпійським чемпіоном з класичної боротьби. Яша, ще бадьорий дідок-єврей, випив з ними між порожніми базарними рундуками прямо з пляшки, чим дуже Пашкові сподобався.

«З грішми у мене немає нічого спільного», – так зазвичай Пашок визначає свій матеріальний стан, весела фраза, десь вичитана. Насправді веселого мало. Гроші потрібні. Може ж, таки неспроста Хом’як обережно перепитував у нього про спільну роботу на базарі? В хом’яківській лавці тоскно пахне просолідоленими автозапчастинами, але немає прохідної і вихід прямо в базар, це Павлу сподобалось. Він недавно заносив туди пару «куліс», ручки переключення швидкостей, мати Сергія Батурина просила передати. Батурин – теж однокласник, тільки по «вечірці», він сидить четвертий раз уже, і в Павла в серванті назбирався між книжками стос його листів і поштівок, списаних кучерявистим, схожим на давньоруську в’язь, почерком. «Чістава нєба, свєжева хлєба…» – Пашок іронічно посміхається, згадуючи останнє привітання з днем народження. Треба б зібратися та якось ще послати йому чаю та цигарок, Сергію. Пашок поважає Батурина.

Хом’яка він поважає теж. Від вічно заклопотаного Адриковського, здається, вусібіч прискає енергія, Пашок теж заряджається. Оптиміст Адриковський. Йде Хом’яку пруха, як кажуть в таких випадках. Мастьовий Хом’як. Йому мартени ні до чого. Перед базаром він часто їздив в Польщу – в нього там дядько живе, – завжди везе туди Хом’як гори всякого краму на продаж, аж їхній «Москвич» черпає днищем землю.

згадуючи Хом’якові поїздки, Пашок згадує ці рядки, десь колись читані, і посміхається подумки. Треба зайти до Хомчика, переговорити. Вони приятелі з Хом’яком, довше Пашок знається хіба з Юрою Садовським, кілька років сиділи разом за партою і творили в школі чимало різних капостей. Наприклад, високими травневими ночами били вікна в класах найпротивніших, на їхній погляд, викладачів, дзенькіт перевалювався через чорні коробки гуртожитків і котився аж до «Горизонту», в балку.

Під кінець восьмого класу Пашку вже й самому не вірилось, що перші шкільні роки він був круглим відмінником. Зрештою, ким могло бути хлоп’я, з яким ще до школи батько, коли більш-менш здоровилось, читав книжки, малював вусатих козаків і, гуляючи в ботанічному саду, на стадіоні «Стріла» чи в степу за мікрорайоном, розповідав, розповідав. «Сьогодні рівно сорок років, як у Харкові почався процес СВУ – Спілки Визволення України…» Звідти Пашкові головні таємниці, що, наче днище судна мушлями, обросли іншими тайночками, дрібнішими, всі з яких він уже стільки років тягає в собі.

З тих і трохи ближчих, але все рівно казково далеких часів – як риска під ними, – лишилась похвальна грамота за чотири перших класи і віньєтка, з якої, серйозно стуливши губи, дивиться ще тоді кругловидий – комірець білої сорочки заломлений, куди той фотограф дивився, казала мати, – хлопчик в піонерському галстуці і напівбоксі. Хлопчик як хлопчик, такий, як усі. Крім своєї художньої школи, куди квапився три рази на тиждень, він на той час вже нічим, навіть мовою, не вирізнявся серед ровесницького загалу, потроху навчившись розділяти себе на того, що для людей, і внутрішнього – для себе самого. Вони всі однакові, однокласники – а як інакше? – і Льоня Остапець, і Валєрка Пилюгін, і дві Лєнки – Гальченко й Дойчо, і Петя Яланський, який перші тижні в першому класі сидів з Пашком за одною партою.

– Я тоже курив, та тіки дєдушка замітили, царство їм небесне, – шепотів Пашкові на вухо ситенький Петя. – Накрутили вони мені вуха…

– От шо робиться, – стиха, з придиханням сказав батько до матері на кухні після Пашкової розповіді про Петю. – Видно, вдома батьки так говорять, і дитина ж поки що так балакає. Хоч тіки з нашим і пошепки. Навіть каже «дєдушка, Ви». А школа їх нівечить і вичавлює все своє… – Пашок, пригальмувавши в коридорі, слухав, намагаючись втямити – про що це батько?

Навіть зеленоярівський Мішка Канакі був таким, як усі, це він тепер, бородатий і кучерявий, з’являється зрідка в «Біді» і обнімається з Пиріжком – «ми з тобою одної крові, ми еліни». Точніше, обнімався, поки Пиріжка не посадили.

Тепер Пашкові аж соромно за свої більш-менш зразкові часи. Єдине – шкода теплих стосунків з батьками. Тоді він не лежав на дивані горілиць, як тепер, коли полається з ними, бездумно уставившись в стелю, злий і знічений водночас. «Господи, скільки ж це триватиме? – бува, думає він тепер похмуро. – І головне – куди звідси звалювать?» Про те, що з дому треба йти, в Пашка немає жодних сумнівів, давно було треба. Після двадцяти років батьків треба любити на відстані.

Павло навіть трохи заздрить сестрі, яка кочує вже який рік по середніх азіях, по гарнізонах Туркестанського округу, де служить її капітан-чоловік. Зрідка вона присилає речі з воєнторгівського магазину, останній раз це був махровий імпортний халат, як з каталогу «Отто», Пашок уподобав такий, побачивши на комусь з Вагонки, і тепер, влазячи ранками в теплу махровість, згадує своїх військових, безмежно далеких родичів, і Туркестан, ще дальніший.

«Склоняв «Запорожсталь» к сожитєльству», – згадує Пашок Гусаків вислів і посміхається йдучи, – це ж треба так сказати! Точно що сміяться хохотом. Треба не забути з Єгором поділитись. Вони це постійно роблять, Павло з Єгором – сміються. З усього. Єгор смішно ворушить бровами, зображуючи Василя Карповича, старого Дробота, який розмовляє з обколотим Вадіком, старшим сином. «Вадік, ти хочеш в технікумі учиться?» Єгорівські брови сходяться до перенісся. «Агнєшно, пепа», – Вадік-Єгор почухує п’ятірнею обличчя. Потім бере уявну трубку телефону і добродушно приплямкує, вже знов як старий Дробот: «Сергій Семенович? Є просьба. Ага… Харашо… А якого діаметру труба? Лади…» Єгор-Василь Карпович кладе трубку і знову ворушить бровами: «Вадік, підеш в елєктротєхнічєський…» – «Асіпа, пепа, – мямлить Єгор і підкочує очі під лоба. – Асіпа». В Єгора явний акторський талант.

Весело й цікаво з Єгором можна говорити й про щось серйозніше. Про війну в Карабаху, наприклад, про генерала Лєбєдя, що, виставивши щелепу, рикав недавно по телевізору, смішний, чи про Солженіцина з яким-небудь Варламом Шаламовим – єгорівські батьки передплачують журнали «Новий мір», «Знамя» і «Юность», довільний джентльменський набір радянської «прогресивної інтелігенції», там часто друкуються твори з «шухляд», про табори і сталінські репресії – Пашка це цікавить, Єгора теж. У нього навіть дід, колишній партпрацівник, був репресований як «ворог народу»: «Увєзлі Ґрі-і-і-шу-у, – Єгор дотепно копіює свою бабцю, змахуючи уявну сльозу і дрібно покивуючи головою, – навсєґда увєзлі-і-і».

– Грамотєї х-хуєви! – сичить на них Олег Дробот, Малий. – Куди там – Бєрія, Шмєрія… Нє, шоб думать, де взять. Он Шестопал у Вальки вже з утра брав…

Малий – типовий гопник, «любер», як називають його Пашок з Єгором, начитавшись про люберецьких в «Огоньку», – тупуватий і розбишакуватий. Він вже, мабуть, теж під грилем.

Сонце поволі щільнішає і заливає весь простір. «Ніби лимонад», – думає Пашок умиротворено і, ковзаючи оком по верхівках дерев, недбало кладе уявні вправні мазки на уявне ж полотно. Розтоплена сонцем, похмільна невпевненість майже зникла, футболка приємніше теплішає на плечах, і Пашка огортає спокій. Він уже чомусь впевнений, що в «Біді» вчора все обійшлося благополучно. В пам’яті зринають кілька смішних епізодів, з яких вони посміються з Єгором, зустрівшись. Пітома, наприклад, піввечора набридав Пашкові, допитуючись – зламати ударом кулака стіл, чи ні? Потім переключив увагу на підстриженого під Шварцнеггера бармена і знов докучав: «А йому – хоч? От щас, дам – і голова одлетить. Аж на бігом. Хоч?»

Павло не схотів. Краще це все відтворити в особах сьогодні під пивною. Тим більше що Пітому самого за день перед тим Клим збив з ніг, з одного удару.

Павло з Єгором сміються, чого їм не сміятися? Хоча, якщо дивитися з обивательської, серйозної сторони, робити це їм обом не дуже то й варто. Особливо Єгору. Він наркоман і колеться уже п’ятий рік.