Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 15

«Це ж тоді мене і в контору забрали, здається», – пригадує Пашок, обминаючи глибочезну канаву і перестрибуючи через труби – з весни вони тут лежать.

«Точно, тоді, – збавляє кроку Пашок. Коло бочки з пивом знайомих начебто немає, але краще роздивитися зблизька. – На Кутузова».

Він десь бродив весь вечір, годі й згадати, а потім біля дому Ірки Чорної зустрів Васю Діброву. Коли вони, облазивши в пошуках спиртного весь посьолок Горького і Уральські казарми, у Васі там повно знайомих, вертались, стомлені і протверезілі, додому, їх і забрали мусора. Без всяких пояснень заштовхали в «бобік» і привезли під глухі оцинковані двері, вихоплювані з пітьми світлом косо закріпленої лампочки. «Морг, – здивовано пізнав Пашок. – Судмедекспертиза». Підлітками серед них було один час популярно їздити сюди, заглядати у вікна, за якими медики різали трупи. Пашок, правда, тільки раз їздив. Тоді на столі лежав якийсь дідок в майці, з прорваної шкарпетки стирчав жовтий палець. Слава Богу, нагнав їх лікар.

Про все це він згадував, дивлячись, як Васю мусора підвели до якогось хлопця, що невідь-звідки взявся під дверима. «Він?» – спитали мусора. Хлопець заперечливо мотнув головою. «Ану на цього глянь». Па шок, мружачись на лампочку, намагався роздивитися незнайомця, в якого волосся на лобі злиплось від засохлої крові. «Він», – стомлено кивнув хлопець і прикрив очі. Пашок навіть не встиг нічого заперечити. Ще півгодини тому вони бродили по Максима Горького, сиділи за опівнічними «козлятниками» у дворах, заходили в якісь хази, кухні якісь, жовті і каламутні від електричного світла, з липкими клейонками на столах і непевними рухами непевних людей, і – нічого. А тепер…

Оговтався він вже в райвідділі. Пашок сказав, що зроду не бачив того потерпілого, мусора, звісно, не вірили. Вася, що якось враз відсторонився від Пашка, ввічливо нагадував мусорам, що він, Вася, не при ділах, і що його треба б відпускати. За товариша він навіть не згадував. «Недаром на тебе, суку, Батурин злий, – подумав тоді Пашок. – Ну, нічого, колись же Сергій вийде». Вийде і з’явиться біля прохідної 402-го заводу, тихого й жовтого, де працює Вася. Втім, може, та жовтизна від забору Уральських казарм, військового містечка, розташованого якраз навпроти. Пашок там рідко буває, останній раз купував цигарки в сусідньому магазинчику, чомусь «Ватра» була зникла з прилавків, а там якимсь дивом завалялася…

Хтозна, чим би вся ця історія закінчилась для Пашка, якби не його відпрацьований хід, кілька разів вже застосовуваний у схожих випадках. «Тільки не вздумай брехать, – сказав черговий, погойдуючи в руці телефонну трубку. – Ми провірим». А що провірять – кілька чужих анкетних даних Пашок завчив напам’ять, а Єгорівські – так просто до автоматизму. Їх він і назвав, і вже через півгодини йшов пустельною Чарівною вулицею.

Пашок посміхається, згадавши, як матюкався потім Єгор. У своїй безневинності він мусорів переконав – та і що там переконувать, він інша ж зовсім людина, – а от якісь квитанції на штраф йому таки приходили. «Ніч’о, Єгор, – сміявся Пашок. – Якщо прийде на завод «тєлєга», я твою фотку із стінгазети приберу». Втім, великого скандалу Єгор не робить. За кодексом тутешньої честі, «по понятіям», нічого неприйнятного в Пашкових діях нема, навпаки. Якихось аж надто серйозних проблем товаришу не приніс, штраф – то дріб’язок, в разі чого Пашок дав би і свої гроші, – але сам вирвався із значно більшої халепи.

Пашку тоді пощастило двічі, бо при ньому не було батуринського ножа. Подаровану на день народження «викидуху» поламав Супа, випросив на пару днів і повернув з безвольно обвислим лезом. Гарний був ніж, у формі жіночого чобота. Такий у них здавна лежав серед мотлоху у столі на балконі, батько ховав. «Федін ніж, – казав батько. – Ще з Елісти». Дядька, Пашок не раз чув, заперли на кілька років з Києва в Калмикію після аспірантури, відмовився дядько свідчити в КДБ проти якихось, як батько говорив, «хлопців». Той ніж десь подівся, а батуринський Пашок тримав у шухлядці серванта і брав з собою зрідка – так, аби був. Якось йдучи від Чорної, він з радісною чіткістю відкрив, що приємна ваговитість в правій кишені начисто витісняє острах, який ще вчора ворушився в душі при вигуках і реготі з темряви. Вчора – одне, а сьогодні – зовсім інше. «Хай зачеплять, – зло і аж якось весело думав Пашок, поглядом і слухом приміряючи відстань до якоїсь нічної компанії, що виникла на дорозі. – Навіть добре було б, аби доклепались». Не зачепили й словом, пішли в бік Диспетчерської.

Тепер Батурин передав іншого ножа, – Пашок його зримо бачить, сьорбаючи пиво з півлітрової банки, він таки зупинився коло бочки – черги всього два чоловіка, а пиво свіже, різке, не те, що в Орєха. Ніж з секретом – кнопки немає, але лезо викидається автоматично, просто треба знати, куди тиснути. Лежить в серванті «приправа» – як подарунок. Пізно вже Пашку з ножами шляться – треба все вибирати вчасно. Тут, вважає він, далеко пішли б такі, як Женічка. Після третього строку, відбутого в Красноярському краї – «л’єсная камандіровка, ані там всє л’єсниє», з новою стриманістю, хоч і з колишнім м’яким «ель» пояснює Женя, – він посинів від еполетів і тигрів, а над лівою лопаткою павучком вп’явся виколотий приціл і напис півколом: «Нє промахнісь, чекіст!» Оскалений тигр означає, що його носій «озлобльон на савєцкую власть», Пашок знає, але який із Жені борець-антирадянщик? Та й блатна його кар’єра, схоже, не вдасться, бо промахнувся сам Женічка – присів в таборі на голку.

«Багато їх таких», – Пашок сьорбає пиво і вдивляється вздовж дороги – тепер йому треба не прогледіть Єгора, якщо той піде не повз пивну бочку, а через перехід. Багато їх таких було, один здібніший іншого, а де вони тепер, куди діваються? З року в рік з’являються на непевних блатних небосхилах і гаснуть, наче й не було ніколи. Артюх, Фантомас-Кувалда, Махара, Качан з Зеленого, Сиша, Свинарь димитрівський… Навіть Ларочкін, вишуканий, зухвалий Ларочкін, котрого в дев’ятнадцять років знало півміста, вся шевченківська юна шпана, а неформал-Шмигельський дотепер називає «молодьожним лідєром», і той здав. «Какой умєр? Конем на Токмачці, – повідав якось про нього Пашку Островський. – У п’ятій бригаді». «Кінь» – це щось типу «шниря», малошанована персона, подай-принеси.

Найсвіжіший крах – Супа. Ще недавно казав він Пашкові в чотирнадцятиповерхівці, де вони випивали, і Супа заставляв Толю Убийвовка стрибати з балкона, якісь гроші той йому заборгував, майже осудливо казав Супа, наче про якусь ваду: «Ти, Пашок, не зможеш чоловіка зарізать. По очах бачу». Тоді Пашок таки добряче злякався за Убийвовка. Місяць, як Супа вийшов в черговий раз з тюрми, і вже видно, що це не той Супа. Двох передніх зубів уже немає – Клим вибив. «Комісар! Сходи за бутилкою», – покрикує на нього Клим. «Комісар» – бо в Супи ще залишилась пристрасть до шкіряних піджаків, але від колишньої зухвалості залишилась тінь.

«Цікаво, а ти зміг би когось убити? – знов перескакує на свою персону Пашок. – Щоб хтось цикнув зубом під якоюсь смердючою пивною: «Там пацан – нє балуйся. Жалко, шо размєнялі», – і сам потім або сів, зарубавши по п’янці когось «за базар», або перекинувся від паленої «катанки» чи передозу?» Ні. Навіть думати про такі речі не хочеться. Але якщо б зайшлося про щось дуже серйозне, честь, наприклад, відстоювати в безвиході, в тюрмі, не дай Боже, чи ще десь, коли питання руба, або-або, – то хто його знає, як би тоді воно обернулось. «Хто зна», – думає Пашок.

Сам Супа свого часу Пашка не зарізав. Хоча міг.