Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 7

А все та безпонтова гравюра, яку Пашок вирізав на пофарбованій тушшю дерев’яній плашці і навіть не думав ховати на прохідній, – що, дощечки їм шкода?

Схожу він бачив у Єгора над холодильником, тож вирішив трохи прикрасити і батьківську кухню. Кухня в них ще та, чого варта допотопна газова плитка і подарований Солодськими, коли переїздили на іншу квартиру, пенал в облущеній білій фарбі. Пашок згорав колись від сорому навіть перед наркошами – це звідтоді залишилась невідчищена миска. Однак йому ще самовпевнено здавалось, що це можливо – прикрасити щось в батьківській хаті.

«Разбєрьомся, – сказали в першому відділі, куди Пашок перемістився з прохідної, затриманий тьоткою-«вохрівкою». – Може, ти їх на продаж штампуєш?»

І закрили дощечку – довгі сосни на тлі звихреного неба – в сейф.

Наступного дня особісти вже з самого ранку були в майстерні. Павло встиг звечора попередити колег про свою халепу і ймовірний шмон, тож все, що могло викликати особістські питання, було сховане – так, дріб’язок, але від гріха подалі.

Наприклад, майже готова електрогітара, яку, потрушуючи дрібними, наче в пуделя, кучериками, місяцями майстрував Ігор-бригадир. Він завжди, коли немає роботи, щось майструє. Страдакайстер – так його Павло і прозвав, фірма така гітарна єсть. Ідеалом в цій справі для Ігоря є Жоржик, знаний гітарний майстер, до якого музиканти записуються в чергу, а дружина літає в Ленінград робити собі зачіски.

Пашок підсміюється з Ігоревої хазяйновитості. Тягти, як Плюшкін, всякі дощечки додому, щоб потім ліпити з них кухонний гарнітур, Пашку видається скучним. Та в нього і не вийде. Дядь Валік Карпов підсміюється теж. По-кацапськи вилицюватий Карпов гітар не робить. Він сидить в заваленому підрамниками і засохлими палітрами кутку під гіпсовим носом і пише на дозвіллі картини. Він пише їх з уяви, поступово розквецюючи видавлені з усіх туб барви в один помийно-сірий колір. Коли в Карпова немає натхнення, від куняє, підставивши рожевувату лисину під величезну лампу в сріблистому абажурі. «Хє-хє», – каже він прокинувшись і, голосно втягнувши куточком рота повітря – «іфшль», – човпе в передбанник курити.

– Хє-хє! – сказав Карпов і особістам. – «Архіпелаг ГУЛАГ» у мєня дома лєжит.

Гарний настрій був у всіх, не тільки в Карпова, що встиг поховати свої геніальні твори – не кожного ж дня приходять в майстерню люди з першого відділу.

– Треба буде – і дома подивимось, – суворо відрубав старший, схожий на кіношного слюсаря-путіловця, покликаного революцією на службу в губернський ЧК. Другий, молодший, порпався в Ігоревому столі. Робив він це мовчки, запустивши допитливу нижню губку за верхню.

З гебістами Павло справу мав вперше. З мусорами, з тими так, мав, хоч і зовсім нечасто. Пашок прекрасно пам’ятає, як тьмяно зблискував ствол незнайомцевого «макарова» в дворі навпроти Жовтневого райвідділу, а потім, коли вже перестали бити, сяяв носок міліцейського чобота біля його голови, ловлячи світло чи то ліхтаря, чи осіннього місяця. Зла на мусорів Павло не тримає – не попадайся, не будеш мати неприємності. Гебісти ж – зовсім інша річ. Таємнича і навіть зловісна, як випливало з давніх розмов батька, або з радіоголосів, що їх батько слухає вечорами. «Включив Галич якийсь електроприлад вдома, в Парижі, і його тут же чисто випадково й убило, – тремтів він губами. – А з нашими – так взагалі… Братам Гориням даже в лагері, кажуть, щось в їжу підмішують. Сволота…» Якщо ж вірити фільмам, то це мужні люди, шляхетні і небагатослівні.

– Так, а в связі з чим це визвано? – Ніна згорала від цікавості – Павло її ні про що не попереджував. Вона відчувала якийсь зв’язок між нежданим візитом і Павлом і раз у раз поколювала його злорадною голочкою швидких очей. Особісти промовчали і продовжували переглядати речі.

Один карячився над карпівськими завалами, а молодший нишпорив в столі Страдакайстера, раз у раз виглядаючи з-під столу – контролював.

– У нас ващє-то щас гласность, – ніби згадавши, ображено озвався з кутка Карпов. – Он і Токарєв співає: «Да штоб ти бил здоров, Міхал Сєргєіч Горбачов…»

– Так, ти поговорі там, поговорі, зєльонояровскій… Щас ми у тєбя в углу поглядім…

Знають навіть, що Карпуха з Зеленого, он як. Це ж їх – і того, «путіловця», і молодшого, лисуватого, мали на увазі дядьки, перемовляючись про «хлопців» в дідовій «великій» хаті, де висіли портрети родичів, і повітря видавалося синюватим. Їх мав на увазі батько, з року в рік озираючись навкруг і притуляючи багатозначно палець до рота – «не балтай». Ті, з «контори», невидимі, були присутні за стінами й стелями, куди показував батько, і за батьківським плечем були, теж незримі. Майже монстри. Потвори. В такі миті Павло зневажав батькову зацькованість, чорноту під очима і навіть вічно запущену під майку, вкляклу на хворій підшлунковій батькову руку – божевілля якесь.

Ці двоє, що відразу почали нишпорити по підрях, виглядали звичайнісінькими людьми. «Дєдушка» навіть видався Пашкові симпатичним. Але на душі було неспокійно.

– Так, це чий стіл? – молодший особіст перейшов до наступного столу.

– Мій, – відповів спокійно Павло, холодіючи й дерев’яніючи м’язами. Йому Страдакайстер теж все встиг переховати, але зошит, зошит! «Твою, дурака, маму!»

– Значить, іспользуя заводські матєрьяли, робим всякі подє-є-єлки… – з карпівського кутка долинало монотонне бурчання. – І в рабочєє врє-є-ємя… – дід-путіловець тримав недоховану Карповим картину.

Павло, дивлячись на дядьваліківські творіння, завжди з трудом стримує посмішку. Єгор, під час візиту додому до Карпова, не стримався, до того ж мав необережність не розпізнати Єсеніна на портреті, і Карпов їх вигнав – «р-рог!» Нахабні візитери ще довго реготали, йдучи вздовж трамвайної колії і зриваючи на ходу запилені зеленоярівські абрикоси. Ну, не Піросмані Карпуха, і що тут поробиш? Це скоріш параноя.

«Іди вже, чамор притрушений, шпигунів лови», – думав зло Пашок про «путіловця», котрий навіть не посміхнувся на карповське мальовидло. Незвані візитери, однак, нікуди не поспішали і сантиметр за сантиметром промацували все в майстерні. Навіть Нінині викройки і старі журнали «Польша» перегортали – а раптом там секретний план якийсь, як сказав «путіловець». «Он прєдлагал мнє дєньгі і жемчуга стакан, шоб я єму развєдал сєкрєтнава завода план», – співав колись в отроцтві Женя Островський, смішно потрясаючи тілесами. Пригадалось. У Пашковому зошиті секретних планів немає. Є гірше. І вони, суки, зошита не пропустять.

Там, під рудою обкладинкою, пропаленою цигаркою – вірші. Про них не знає жодна жива душа. Ніхто. В його колі віршування сприймається як щось стидне, як онанізм, наприклад. Коли Павло уявляє, що хтось довідається про його нахили, в нього обов’язково гарячішають вуха. Через те й Ігоря не наважився просити, щоб переховав. Та й віршами це назвати важко. Пашок вже про них майже забув, жаліючи, однак, викинути.

«Йоб твою мать!» – подумки повторював Пашок. Гарячково пригадуючи найпотаємніші рядки, він, холодіючи ще більше, раптом згадав…

Там, між сторінок, лежав ще й складений вчетверо окремий аркуш. Його Павло вкинув в зошит в останній момент, несучи писанину з дому на роботу – вдома в нього так і немає власного безпечного закутка, куди б не добрались сторонні очі. На аркушику – теж вірш. Єдиний, написаний по-українському. Він Пашку не подобається ще більше, ніж ті, псевдо-вуркаганські. Щось там про погану владу, Шевченко згадується і «старі іржаві пута, кайда…» – ні, ні, це як сон якийсь, – Павлу стало аж гаряче, – ох, до чого ж, блять, ніяково. Не страшно, а саме ніяково. Хоч і страшно теж – проблем потім може підвалити неміряно. Поц! Взять і самороздягнутися перед усією їхньою братією і Зіною Гнатівною на додачу. Тепер маєш.

Особіст, пошаривши в ніші столу, випростався вже із зошитом в руках. Павло загальмовано споглядав, відчуваючи лише, як гупає серце.

– Інтєрєсно… – відірвавшись від гортання сторінок, лисуватий пильно зиркнув на Пашка спідлоба. – Інтєрєсно…

Він знову уткнувся в читання, гортаючи сторінки, і раптом, закривши зошит, різко підступив до Пашка:

– А ти не наркоман часом?

«Це він, пес, мабуть, до згадки про мак дійшов», – майже байдуже подумав Павло. Ацетон, що ним в цеху розводять фарбу, він носив хлопцям за забор пару разів, це так, Жені Островському носив, ацетону в цеху хоч залийся, тільки сам Павло не колеться. Згадав у віршику щось там про мак – то й що? Знайшли наркомана. Там інше в зошиті є, інше…

– Ану покажи вєни! – вправним рухом особіст вже розстібав рукав Пашкового халата. Запала тиша, кругла, як сріблистий абажур карповської лампи. Всі очі вп’ялися в Пашка. Ніна, визираючи із-за плеча особіста, збуджено покусувала губи, покривлені зловтішною посмішкою.

Потім на стіл із зошита, знову взятого особістом, випав невеличкий, складений вчетверо аркуш…