Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 2

Павло вже й не пам’ятає, коли відкрив в собі схильність до фантазувань і мрій. Здавна. Може, це якраз їх і єднає з Єгором. Останнім часом, правда, і мрії Павла подразнюють, він розуміє, що все це від невизначеності в житті. Підзатяглось щось мрійництво.

Десь на плацу чи на двоярусній койці по відбою післяармійське життя уявлялось йому зовсім по-іншому, мрії злипалися в одну розпливчасту сонячну пляму, але ось уже шостий рік він тут, в батькíвській квартирі, другий під’їзд, третій поверх – живе і живе, і чогось сонячного в тому не багато. Власне, не живе, а ночує під одним дахом з батьками. Буває, що не ночує. На тому тижні, наприклад, не ночував – ходив до однієї дівчини на Димитрівський, вискочив по-домашньому, а довелося від неї і на роботу йти, прямо в капцях.

Пашок прийшов з армії весною, Єгор теж, тільки на рік пізніше. Час, проведений серед казахстанського степу, характеризується ним коротко: «Жопа!»

«Аллахума анта раббі, ля ілляха ілля анта… – нема Бога, крім Аллаха. – Бісмі лляхі…» – відтворює Єгор армійського кухаря, чеченця Хасана. Так сказав Єгор і при Джабраїлі, що невідь-звідки з’явився недавно на районі. Джабраїл посміхався білозубо й цокав язиком. Він вмовляє їх допомогти украсти маленького сина у колишньої дружини, що живе десь за 54-м гастрономом. Обіцяє добре заплатити і навіть підігнати якусь зброю, «лимонки», чи що, котрі дісталися йому з Карабаху. Пашок обіцяв подумати. «Пусть іщут нєгра помоложе», як гласить мікрорайонський афоризм, знайшов кіднеперів. От випили вони тоді з Джабраїлом пристойно, пляшки дві. І ще вип’ють, коли зустрінуться.

Подій у Пашковому житті начебто багато, але на його життєвий статус вони якось і не впливають. Що не роби, куди не йди, а все рівно вранці вирушати до прохідної заводу «Іскра», де в будівельному цеху дзижчать електропилки, врізаючись в дерево, і з гучномовця кричить диспетчер Сєргованцев.

Свої армійські штани і ботинки Пашкові вже важко й пізнати, так забейкались вони з часом фарбами. Та і як не забейкаться – числиться Пашок маляром, а працює їхня цехова бригада художників-оформлювачів по всьому заводу і за заводом. «Художники», правда, це голосно сказано. Чого вартий, наприклад, дядь Валік Карпов. «Хє-хє, – підбадьорював сам себе Карпуха, малюючи першотравневого голуба на прохідну. – Урррюпінскій!» Як не бадьорився, крила в голуба вийшли асиметричні, довелось таки Ігореві-бригадиру перемальовувати карпівську квацянину.

Штани від парадки Пашок відніс на роботу, а картуз і кітель з блискавками військ зв’язку на петлицях просотуються духом нафталіну в шифоньєрі, над пляшками зі спиртом, в котрому плаває зрадницький білий осад.

– Як тобі не стидно? – говорить мати. – Це ж я собі з заводу принесла на розтирку – коліно ж он як розпухає, а ти?

Пашку стидно. Але змінити вже нічого не може. З пляшок, виявлених в шифоньєрі, за пронафталіненими одежами і в непрацюючій пральній машині «Riga-8», він кілька разів відливав для жажденних приятелів. З Єгором брав, і з Ваньою Кузьою, і з Козаком. І з Супою. Від долитої води з’явився осад, мутне шмаття плаває в пляшках, беззвучно волаючи про підлог.

«З путніми так не друже», – зітхає мати після чийогось чергового візиту, і виріз її ніздрів різкішає. Наче в тих «путніх» немає своїх матерів, для яких уже він, Пашок – неблагонадійний, – думає іноді Павло, але матері про це не каже. Хай.

Путні – це, мабуть, такі, як Андрій Мансуров з 12-го дому, важно крокуючий через двір з університетським тубусом. Може, до путніх вписуються співучні з художньої школи, про котру нагадують оберемки пензлів та окам’янілі гуаші, звалені в тумбочці на балконі. А малював Пашок непогано. Зустрівшись зрідка, на Пашка ще й тепер запитально дивиться їхній вчитель рисунку й живопису Віталій Тарасович – довгий прямоспинний мужчина, подібний в ході до циркуля.

– Аквадєлька любіт кдєпкій кадандаш, – втовкмачував він їм, накульгуючи між мольбертів.

І хоч Тарасович – мужик непоганий, Пашок норовить його чимскоріш проминути – про що з ним Пашку говорити, про «аквадєльку»? Він нею ситий по ніздрі.

Точні науки Пашок не любить. На історичний факультет – найбільший конкурс, куди йому з його атестатом, одержаним у ВШРМ № 5. Що лишається – філологія? Це Пашку нецікаво.

Курячи на балконі, він дивиться на башточку зі шпилем – це аж на Іванова, – на зеленоярівські горби, доуявляючи, що там, за ними, іноді закучерявленими хмарами і димами. З року в рік. Хоча що тут уявляти? За Іванова – Жилмасив, Красна і завод «Моторобудівник», на центральну прохідну якого Пашок два роки ходив перед армією – передумавши йти в десятий клас. За зеленоярівськими горбами – теж Зелений, він страшенно великий і доходить аж до запоріжсталівських домен і водоохолоджувачів, фіолетових здаля і схожих формою на перекинуті відра, а ще далі – і до головного проспекту, імені, ясна річ, Леніна, найдовшого в Європі, це Пашок ще зі школи чітко засвоїв, райони вздовж якого звуться «центром» чи, як кажуть на околицях – городом. Зелений Яр – «посьолок», приватний сектор, і весна в місті, здається, розпочинається саме з нього – зненацька розцвітають вишнí, і горби й балки стоять тоді, припорошені білим, ніби на них обтрусилися хмари.

На Зеленому Пашкові робити сьогодні начебто нíчого, хіба з Єгором за драпом, циганською анашею, пройтись під вечір за компанію. Пашок часто приходить додому з пересохлим від анаші ротом, хоч і не вважає себе якимсь чином залежним від драпу – так, баловство. Недавно вони накурилися плану з Гансом, Пашок Ганса пригостив, і Ганс сміявся всю дорогу в автобусі, поки їхав до своєї зупинки. І вдома продовжував сміятися, батьки з переляку навіть «швидку» викликали. «Кровь стинєт в жилах», – іронічно кажуть про такий сміх Пашок з Єгором, підкреслюючи оте манірне «овь», так тут ніхто не каже, кажуть «кров», вони читали статтю про наркоманію, десь в Кривому Розі, і тепер насмішкувато цитують ту перелякану журналістку.

Головне, що Пашок вчасно здимів з дому. Приводів для батьківських нарікань достатньо – і прийшов він вчора пізно, і запах алкоголю ще вчувався вранці в його кімнаті, добре, хоч встиг провітрити. Добре й те, що до нього ніхто не встиг зайти із хлопців – батьки їх і так не сприймають, а після Пашкових зальотів особливо. Більшість з них, на думку батьків – «вурки». Навіть Єгор, котрого батьки хоч і не називають так, але підозріливо приглядаються і принюхуються, коли він зрідка дзвонить до Пашка в двері.

Мати сьогодні з нічної зміни, а батько, здається, іде в обід на чергування. Ціпок на місці, отже поки що батько вдома. Ціпок стоїть в коридорі, і коли Пашок, взуваючись, іноді чіпляє його, чорна палиця падає з противним гуркотом. Пашку тоді, як ніколи, хочеться її викинути. З паличкою батько справді схожий на сторожа. Те сторожування викликане обставинами, до хвороб батько був старшим майстром в училищі, і на фотографіях того часу він виглядає інтелігентним і навіть одухотвореним, наче якийсь письменник, він і хотів в молодості стати письменником, баба Христя розповідала й дядьки, але такого батька Пашок якраз і не застав, він його пам’ятає або непрацюючим, вічно по лікарнях, або сторожем, і Пашка аж піднуджує від нинішнього батькового статусу, від його похмурого, відстороненого вигляду і від ціпочка, який, на думку Павла, батьку й даром не потрібен.

Хто не «вурка», так це Юра Садовський. З ним Пашок приятелює ще з дитинства, ще з Чарівного селища, де їхні родини раніше жили. «Пішу стіхі», – років з кілька тому проскрипів Юра, схиливши, мов морожена курка, голову набік. Хлюпали хвилі, від засмаглого гурту глухо гупав волейбольний м’яч… Звідтоді в очах Павла Юра набув особливого статусу. Таких зацікавлень, як у Юри, на районі Пашок більше ні в кого не зустрічав.

Одного армійського кримського літа Пашок вже, правда, здибав живого поета. Але він був з Києва. Той таємничий, з виголеними скронями чоловік, розповідав дивовижні речі, подорожуючи тисячоліттями, наче салатами й чарками на столі. За його словами виходило, що орії-гречкосії вперше на Землі винайшли колесо, Ісус Христос був галілеянином, тобто з Галичини, а в Іспанії є місто Хатка, що теж неспроста. Пашок дивився в іконописні, напівприкриті важкими повіками очі поета і думав про іспанське місто, а ще більше про те, наскільки ж хороша річ – акордні роботи. Саме так працював той поет-каратист, він влітку сторожував сади в Молдавії, а взимку сидів в найкращому готелі Ялти, дивився на туманне море, пропахле ставридою, і писав вірші.

Пашок теж би так хотів. І акордних робіт, на які Шашечкін, Пашків начальник, чомусь його не бере, і віршів. Він любить вірші. Любить екзотику.

Або щось таке середземноморське. Як у лазуровому томику Олекси Влизька, котрий ще підлітком розкопав в завалах батьківської шафи:

В Ялту Пашок встиг з’їздити з Ваською-музикантом, щойно прийшовши з армії, Васька тоді ще не переїхав. Мабуть, з місяць після тих місць всі барви вдома здавалися Пашкові вицвілими, бляклими, як лікарняний халат. Потім минулось.

З канупером він не стикався. Це не драп. І не макова соломка, пакет якої тижнів два лежав у серванті, Женя Островський попрохав приховати. Але то було давно.