Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 12

– Ну шо, бліже к тєлу. Нада ж дальше шо-то думать, – каже горластий Бацик, масно поблискуючи відвислою нижньою губою. «Він це і вчора казав, і сьогодні, вже, може, вп’яте повторює», – сонно розмірковує Пашок, сидячи навпочіпки між Шестиком і Беном, і дивлячись краєм ока на виряченого Бацика.

– Хоч пивка для ривка… Понтів нема ж так сидіть.

Років три вже Бацик ходить в одних і тих же спортивних штанях, які Пашок з Єгором забрали в наркош-малоліток і на щось із ним обмінялись. Штани ці із синіх стали чорними і, мабуть, могли б стояти.

Якийсь Бацик первісно дрімучий, навіть в антуражі гриля, – розмірковує Павло знічев’я. Плуг цивілізації наче б тільки ковзнув по Бацику, зав’язнувши в його світло-русій, у в’ялих кільцях кучерів, голові. Що б там не відбувалось у світі, Бацик, набурмосившись, поблискує губою і невдоволено перепитує:

– Сли, так а єсть ще шо-то бухнуть?

Так весь день. Поки не потягнеться з нижньої губи нитка слини – то вже, значить, Бацику захорошіло, піймав прихід.

Якщо вірить твердженням колишньої офіційної пропаганди, таких людей і в природі бути не повинно, навкруги зовсім інше життя. Таке, як на плакатах з агітмайданчика в Пашковому дворі. Толя Убийвовк і Маріман, що п’ють самогон під тими плакатами – вони міф, а плакатні пролетарі в комбінезонах – є якраз дійсністю. Тепер плакати із залізних конструкцій повиймали, а зеленоярівські куркульчики дорозбирують і дерев’яну сцену. Толя ж з Маріманом на обдертому агітмайданчику сидять, як завжди. Як символ краху комуністичної системи, хмикає Пашок.

Правда, на заводі і в цеху парторги ще є і ще бадьоряться. Батько Павла, скільки Павло пам’ятає, комуністів не любить. «Хіба вони комуністи, – видихував батько. – Комуністи в Італії. А це – імперіалісти чистих кровєй». Іноді ж, особливо останнім часом, коли, навпаки, комуністів стало лаяти не страшно, батько зітхає: «Ні-і, ідея таки справедлива… І Скрипник з Хвильовим – то таки були комуністи. Українські комуністи…» І зітхає ще важче. Поєднання протиріч, батько. Йому не вгодиш.

– А інтєрєсно, горить чемер чи ні? Ми ж так і не попробували, – Шестик, капнувши на клаптик газети самогону, пробує його запалити. Клапоть димить, але не займається. – Разбодяжила, к-кобила, – розчаровано констатує Шестопал. Всі мовчать.

«А якого я хуя зараз тут з ними марную час?» – хвиля невдоволення раптом накочує на Павла, котрий сидить навпочіпки, він так довго може сидіти, і знічев’я покусує стеблину пирію. Ну якого, справді? Єгора нема, пішов, мабуть, на ДД колоться. Гостросюжетного теж нічого тут не намічається, а півдня сидіти і зітхати про випивку та про минулі часи Пашку з кожним разом все не цікавіше. До того ж, з «тайги» не видно, хто проходить повз гриль, а віднедавна йому це необхідно. Це навіть важливіше зустрічі з Єгором чи з будь-ким із братви.

«Випити хочеться ще, до речі», – думається Павлові. Перша хвиля сп’яніння, найкраща, коли, здається, аж невагомієш, уже пройшла. Тепер просто сидиш, наче придавлений, футболка налипа до лопаток і піт пощипує очі.

– Слово за слово, хуєм по столу, – пояснює Бацик Шестопалу свої шрами на щоках. – Малий мій мені в п’ятак, я йому в обрлатку. Ну, він – за приправу, дурлко, я тоже…

– Ну, нічо. Головне ж – не по злобí, – підколює Бацика Бен.

– Да, – не відчувши каверзи, киває Бацик, і губа йому знов одвиса. – Помирлились уже…

Дикуваті люди, – думає Пашок, косячись на Бацика і побіжно ковзаючи поглядом по решті, – і нічого тут не змінити. Бацик таким, як він є, був би завжди – за римлян, і в Середньовіччя, і потім – завжди. І Малий теж. І інші. За Махна Бацику якраз і місце на тачанці – Бацик не признається, але Шестик повідав якось, що він добре грає на баяні, – летить тачанка, пил з-під коліс, і Бацик, розпустивши по вітру кучері в пуху з крамарських перин, грає яке-небудь «Яблучко». Одвісивши, звісно, губу.

Про що, цікаво, мріє Пітома, мружачись з колоди на сонце – одне вухо смішно відстовбурчене, промінці зморщок довкола кавових очей, – про що він мріє? Згадує чотирнадцять своїх відсиджених років, останній раз по 118-й статті, за зґвалтування? Чи, може, думає, як не піти й завтра на роботу? – Пітома десь робить зварювальником, «сварним», як він каже.

«Тоскливенько», – озирається Пашок навкруги. Краще не копирсаться у всьому цьому, бо пропадає настрій, навіть тверезієш. Он Шестопалу з Вітою добре. Вони про щось воркують на колоді, поприхилявши голови, у Віти спідниця збита між ногами – Пашок завважує червоні пухирі комариних укусів на білих колінах, – а на очі спадають руді пацьорки, які Віта раз по раз заправляє за вуха. Так вони сиділи в грилі, прихиливши голови, коли поховали Колю Космонавта, тільки тоді вони були опухлі і червоноокі від п’яних сліз. Коля був другом Шестика, зарізали в «Біді». Тоді якраз Павло відчув, що компанії цій, як і багатьом перед ними, підійшов строк розсипатися – вони ще збираються в грилі і «тайзі», дружні й солідарні, але невидимий хронометр відстукує час розпаду.

– Ну шо, папа, може – пайдьом дамой, пєрєпіхньомся? У нас там ще й су-у-у-упчик єсть…

Малий озивається поперед Шестика:

– Супчик, супчик… Луччє б ти бухнуть достала, – Дробот пригладжує цупке, як пакля, волосся, це його характерний жест напідпитку. – В Орєха он, в долг. Або в овощному. Сидиш тут, розкапустилась. Гидота туберкульозна.

Малий жартує, всі розуміють. Через те й Шестик не вступається за Вітину честь. Малий, в принципі, хлопець добродушний, але коли тверезий. На Вагонці можна багато наслухатись про братів Дроботів. В тамтешньому гастрономі вони колись були присутні з самого ранку, беручи портвейн без черги і перебивши при тому пару-трійку невдоволених. Хмирь, старший брат, тепер колеться. Але може не стриматись – «слаб чєловєк», – як сміється Єгор, і за півгодини до «ширялова» випити пляшку портвейну. Потім, вколовшись, Вадік блює над унітазом. Вадік взагалі – нестриманий. На своєму весіллі він уже через десять хвилин падав зі стільця на ґанок «Біди», куди його попід руки виводили, щоб протверезів. Малий – точно такий же. Сидіти б обом Дроботам, Малому й Хмирю, в тюрмі і не вилазити, але поки що їхній добродушний, як ведмідь з мультфільму, батько працює начальником цеху, та ще й будівельного, і вміє домовлятися з людьми.

Не всім же батькам бути таким, як Павлів. З ким і про що він може домовлятися? З Шамрилом, сусідом по сходовому майданчику? «Нда-а, – з недавніх пір батьківське око гнівно полихає в бік шамрилівських дверей. – Голода, каже, не було в 33-м… Він не пам’ятає, каже. А сам на два роки старший від мене…» Іван Васильович – не старий Дробот. Тому він і не начальник. Ну й плюс хвороба.

– Ну так шо, братва, нада ж шо-то думать, – повторює Бацик. – Під лежачий камінь водка не тече.

– Да, треба до гриля підтягуватися, – тріпнувши чубом, погоджується Шестопал. – Скоро вже й бізнесюки з базару припхнуть. Подоля, Картузик – дивись, хтось на бабки й розкрутиться.

– Подоля в мене на піздюліну розкрутиться, аж на бігом! Так, сука, підставив, – додає, встаючи з колоди Пітома. Він недавно зустрів на Великім Базарі Подолю, і в кафе, де сіли випити, програв неправдоподібну велику суму базарним блатним, Подоліним знайомим в карти. Подоля, розсудливо зникнувши з кафе, відкараскується тепер від цієї історії, а Пітомі передають з базару нагадування про борг, чимдальш загрозливіші. Їм Пітомин колишній токмачанський авторитет до фені.

– Подоля своє знайде. А тих шпильових, якшо по-харошому не поймуть, бля буду, візьму гранату і підірву. З собой вмєстє, – обурюється Пітома. – Обіграли вони мене – на коцаній колоді, п’яного, та й ще й втройом. Чєрті бєспрєдєльниє!

– Ну ладно, ладно, ігруля! Розійшовся. Нічого було сідать, якшо руки під болт заточені, – підколює Пітому Малий. – Ти ж знаєш: «У картішек нєт братішек», – Нюхом молодого сіроманця Малий, звісно, відчуває Пітомине прив’ядання і не оминає нагоди куснути марніючого здорованя. Однак, рівно настільки, щоб справа не дійшла до бійки – Малий, хоч і вважається «кришетьочним», хитрий і на прямий конфлікт з Пітомою ще не наважується.

«Сука Малий», – думає Пашок, дослухаючись, як вони перегиркуються з Пітомою. Міг би й промовчать, уважить патріарха – «дядя Вітя», – так Пашок жартома називає Пітому. Пітома розгублено старіє і крізь тріщини в моноліті його авторитету настирливою травою пробивається панібратство слабших, але молодших. Малого самого очікує те ж саме. Тим більше те пер, коли вслід за Хмирем Малий почав колотися. Відмітившись на ДД, менший Хмирь обов’язково завертає до грилика випити на халяву, догнатись. Причому п’є Малий стаканами, презирливо вивертаючи губи, якщо налито не по вінця: «А шо ти налив? Дроботи по стіки не п’ють». Дробот – це їхнє з Хмирем прізвище.

Стриму Малий ні в чому не знає і, дивлячись на його розмах, Женя Жміль, котрий якось коловся навіть із знаменитим дніпропетровським Матросом і його братвою, похитав лисіючою головою:

– Його так скоро не стане.

Правда, ще минулої осені не стало самого Жмеля. Вмер від передозу, передозування наркотика, наостанок прохрипівши лікарям, що метушилися довкола нього з крапельницею:

– Приберіть цю порнографію, дайте спокійно крякнуть.

Мужнім, до речі, був Жміль «насєкомим», Пашку він подобався.