Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 14

Пашок тепер дозволяє собі ще й єхидно осміхатися в бік Голишової – він пам’ятає їхню суперечку біля заводоуправління. І він її виграв. Хай Валентинівна озирнеться навкруги.

Тепер навіть оунівський прапор не є вже аж такою дивиною. У Капулівці їх було повно, в найнесподіваніших місцях. Гінкі, коротко стрижені хлопці-харків’яни йдуть, Пашку до сих пір це в очах – ідуть, біліють потилицями, а червоно-чорні бинди яскравіють прямо на рюкзаках, чи, як говорили самі хлопці, наплічниках. «Хагків – місто контрастів, – вдоволено й багатозначно відповів Сашко Черненко на здивований Пашків погляд. – Там не тільки євтушенок до Верховного Совєта обигають».

Отож-бо, Валентинівно.

Тепер аж смішно згадувать, як після дзвінка Голишової бігали вони з Петровичем до святково оформленої заводської вантажівки зафарбовувати блакитну смужку, що вступила в крамольну близькість із жовтизною плакатного колосся. Стегна Тетяни Валентинівни, затягнені в чорну шкіру плаща, грали масними бліками, Пашок ялозив щіткою під акомпанемент голишовського крику і, матюкаючись стиха, задивлявся на Танині округлості, щоб не думать про смужку – хай. Хоча, не втримавшись, якраз тоді посперечався-погиркався з розпашілою Голишовою – якщо всі ці парторги-комсорги хочуть взяти його в спільники, то вони помиляються.

На парад же й цього Першого травня Пашок ходив. Вони ходять з Єгором на паради, і не тільки тому, що заставляють, ні – там весело. Він може і до моторівців підійти, і до гальваніків іскрівських, і зі своїм будівельним цехом потоптатися біля стовпа – їхнього «цехового» стовпа, розташованого поряд з пам’ятником комсомольцям, «Тривожна молодість», який усі називають «Фантомасом». Крім самогону, на парадах завжди водиться спирт, заводський спирт, на багатьох підприємствах його вдосталь. У них на «Іскрі» теж спирт є трохи не в кожному цеху. І кругом зі своїми особливостями. Лікар Араба-джанц із заводської поліклініки, котрий за спирт може виписати липовий лікарняний, кажуть, визначає цех за запахом спирту. «О, 48-й пожалував!» Або: «Я нє понял – робиш у 34-му, а продукт приніс з 42-го. Свого нема?»

Випивати в колоні, що шикується вздовж ліхтарних стовпів, для зручності позначених цифрами, починають задовго до урочистої ходи. Коли колони, просуваючись проспектом до площі, зупиняються на дамбі, внизу вздовж всього насипу утворюється натовп, схожий на ще одну демонстрацію, паралельну. Замість прапорів і транспарантів у людей в руках стакани й нехитра закусь, настрій же тут ще веселіший, ніж нагорі.

«…ава… доблєсним… металургам!..»

«…раствуют… совєтскіє… моторостроітєлі…»

«Ура-а!..»

«А-а-а-а…» – гудуть у відповідь, недбало посміхаючись до невидимих з-під насипу гучномовців. Без різниці, хто мусить «здрастувати» – все одно весело. І цього разу так було.

«Е-нєкатариє е-вєражескіє галаса, – казав Єгор, прицмокуючи і деренкочучи голосом, як Брежнєв, – утвє-ер-ждают, шо маї рє-ечі… м-м-м-ццц… запісуют на мластінгху, – Єгор ворушив щелепою і обводив безтямним поглядом мужиків, з якими вони стали випити під ялинками. – Ццц-м’а… на мластінгху… на мластінгху…» Народ реготав. Навіть Льоша Олійник, який про острів Даманський трусив щось товстими щоками й аж покивував, ніби страшну казку розказував проти ночі, – і той недовірливо посміхнувся. Коли Пашок з Єгором перепитали, яким таким «лучом лазаря» попалили китайські танки, добродушний Льоша замислився. «Е-е-е-еее, знаєм ми… – через якийсь час протягнув він з розумінням. – Яким-яким лучом – правільним! Лоботряси!»

Все було звично, як завжди. «А-а-а-а-а!» – котилося над проспектом, аж у вухах гуло, і хиталися оббризкані сонцем хмарки, прапори, транспаранти і пінопластові голуби з літачками – попереду вже починалися моторівські колони. Тільки портрети членів Політбюро цього року біля трибуни на площі вже не виставлялись. У цьому теж, на думку Пашка, програш Голишової і таких, як вона…

Після параду теж пили. Потім їхні шляхи з Єгором десь розійшлися.