Читать книгу Шалені задуми - Сафі Бакал - Страница 11

У середині 1930-х років Буш уже був широко відомий своїм вмінням налагоджувати мости між наукою, промисловістю та правлінням. Тож коли в 1938 році Інститут Карнегі – Вашингтонський дослідницький центр, що проводив наукові розробки,– запропонував Бушу свою найвищу посаду, це нікого не здивувало. Президент Массачусетського технологічного інституту, зі свого боку, погодився звільнитися з посади та призначити на неї Буша, якщо той погодиться лишитися.

Але Буш відмовився. Хоча престижна кар’єра та купа родичів із Нової Англії прив’язували його до Бостона, він розумів, що оборона країни вестиметься із Вашингтона. Ніхто, окрім нього, не міг об’єднати два світи. Він знав, що саме він володів унікальними якостями, необхідними для того, щоб мобілізувати науковців країни до війни.

«Усі мої недавні предки були капітанами на суднах, і справи вони вели дуже рішуче,– згадував за кілька років по тому Буш.– Тож, певно, зокрема цьому і ще частково своїй близькості із дідусем, який був шкіпером на китобійному судні, я й завдячую своєю звичкою правити бал, якщо вже на нього потрапив».

Буш звільнився з роботи, прийняв пропозицію Інституту Карнегі та переїхав до Вашингтона.

Завдяки попечителям Інституту, серед яких був і дядько тодішнього президента США Франкліна Рузвельта, Буш розробив план. Пізніше він згадував: «Я знав, що в тому бісовому місті нічого не зробиш, якщо тебе не покриває президент».

Однак те, що Буш здобуде це покровительство, видавалося дуже маловірогідним. Президент – юрист в оточенні соціальних планувальників – мало цікавився наукою та науковцями. Сам Буш, консерватор за натурою, також скептично ставився як до Рузвельта, так і до його ідей «Нового курсу». Усе своє життя він не довіряв «соціальним інноваторам», яких він сприймав як «збіговисько довговолосих ідеалістів та благодійників».

Буш скористався допомогою дядька президента, щоб зустрітися із Гаррі Гопкінсом, першим радником президента. Гопкінс, який раніше працював у соціальній сфері і сам був «благодійником» найвищого рівня, також був украй сумнівним союзником. Згодом Буш писав: «Те, що у нас із Гаррі відразу налагодилося спілкування, можна назвати невеличким дивом». Однак спілкування таки налагодилося – Гопкінс мав смак до сміливих ідей.

12 червня 1940 року о 16:30 Буш та Гопкінс зустрілися із Рузвельтом в Овальному кабінеті. Їхнє повідомлення було таким: сухопутні війська та ВМС Сполучених Штатів надто сильно відстають від Німеччини в розвитку технологій, необхідних для здобуття перемоги в майбутній війні. Самі по собі Збройні сили не зможуть вчасно надолужити згаяне. Буш пропонував Рузвельту увести до структури уряду США нову науково-технологічну групу під керівництвом самого Буша, що була б підзвітною безпосередньо президенту.

Франклін Рузвельт вислухав його. Тоді прочитав повний текст пропозиції Буша – чотири коротенькі абзаци посередині аркуша паперу – і підписав: «Даю згоду. Ф. Д. Рузвельт». Тривалість усієї зустрічі не перевищувала десяти хвилин.

Нова організація Буша, що згодом почала називатися Офіс наукових досліджень та розробок (ОНДР), мусила надати можливість науковцям, інженерам та винахідникам із університетів та приватних лабораторій досліджувати чудернацькі речі, як того й хотів Буш. Вона мала стати державним міністерством шалених задумів, яка б пророщувала та охороняла перспективні, однак незахищені ідеї по всій країні. Ця група мала розробляти ще не доведені технології, які відмовлялося фінансувати військове керівництво. А очолювати її мусив бісів професор.

Як і очікувалося, військова верхівка та її прибічники почали заперечувати. Вони казали Бушу, що його нова група – це лише «ошукувальний маневр, трюк, за допомогою якого жменька науковців та інженерів обійшла усі встановлені канали, заручилася підтримкою влади та отримала кошти на програму для розроблення нової зброї».

Буш відповів: «Ви маєте цілковиту рацію».