Читать книгу Шалені задуми - Сафі Бакал - Страница 13

У лютому 1941 року, за чотири місяці після поразки Німеччини в повітряній битві над Британією, Гітлер видав нову директиву. Якщо Німеччина не змогла зламати Британію своїми бомбардуваннями, вона заморить її голодом – улаштує блокаду. Основною зброєю цієї блокади належало стати човнам U-boot. На превеликий жаль союзників, довгохвильовий радар, що використовували під час битви за Британію, виявився непридатним до боротьби з підводними човнами. Антени, що надсилали хвилі на великі відстані, потребували занадто багато енергії та були надто важкими, щоб бути встановленими на кораблях чи літаках. Гідролокатори також мало чим допомогли: радіус відстеження був надто малим, до того ж гідролокатор не був спроможним виявляти підводні човни, що виходили на поверхню.

Втрати союзників з вини німецьких підводних човнів швидко зростали. У 1939 році було втрачено 750 тисяч тонн вантажу. У 1941 році це число зросло до 4,3 мільйона. Щомісяця субмарини U-boot топили кораблі швидше, ніж союзники встигали їх будувати. І втрати продовжували зростати.

Наприкінці того самого року, 11 грудня – за чотири дні після бомбардування Перл-Гарбор – Гітлер оголосив війну Сполученим Штатам. Він надав дозвіл віцеадміралу Карлу Деніцу, командиру підводного флоту, самостійно вести вогонь по всіх кораблях США в Атлантичному океані.

На відміну від Великої Британії, США не мали жодного досвіду боротьби з підводними човнами. Яскраві прибережні вогні з парків розваг та казино струменіли в темну океанську ніч, ковзали по хвилях, указуючи командирам субмарин шлях до узбережжя. Один німецький офіцер, приголомшений таким контрастом після безпросвітної темряви без найменшого електричного вогника, якої дотримували в Європі, писав: «Ми проходили повз силуети кораблів, які можна було роздивитися до найменших деталей… Вони просто подавали нам їх на блюдечку: будь ласка, пригощайтеся!»

13 січня Райнгард Гардеґен, капітан субмарини U-123, підводного човна типу U-boot IX з великою дальністю вогню, зайшов у нью-йоркську бухту. Після опівночі він помітив, як із боку порту до нього наближається судно. Усі сигнальні вогні та ліхтарі на ньому були запалені. Він підняв свій польовий бінокль. «Це танкер,– сказав він вахтовому офіцеру.– Великий танкер». Він перемістився на південь, аби опинитися під потрібним кутом до лінії руху судна. Коли танкер підійшов на відстань 800 метрів, субмарина випустила дві торпеди. Якусь мить торпеди тихо неслися по воді, залишаючи по собі дві смуги. А тоді підводний човен похитнувся від вибухової хвилі. Полум’я від танкера вихопилося в небо, перетворившись на «чорний, зловісний гриб заввишки 150 метрів». «Норнес», 9577-тонний танкер, став першою жертвою хвилі нищівних ударів по узбережжю США, під час якої купка німецьких підводних човнів потопила та пошкодила близько 400 суден та вбила близько 5000 пасажирів та членів екіпажу.

У своїх спогадах про війну Черчилль описував спроможність союзників захищати свій флот як «безнадійно безсилу». З його слів, масштаб бійні зростав щотижня.

Загальні втрати вантажу у союзників досягли приголомшливої позначки у 7,8 млн тонн у 1942 році. На початку 1943 року постачання продовольства до Великої Британії скоротилося до двох третин нормального обсягу. Уряд був змушений обмежити видання найнагальніших товарів. Водночас комерційних запасів нафти мусило вистачити менш, ніж на три місяці. Якщо використати усі екстрені військові резерви – на десять. Запаси нафти не обговорювали публічно, однак усі командири обабіч Атлантичного океану пильно за цим стежили. Відсутність нафти означала відсутність літаків, кораблів та будь-якого іншого транспорту, а головне – неспроможність чинити опір німецькій машині. І Британія вже майже повністю вичерпала свій запас.

На початку березня 1943 року німецькі дешифрувальники перехопили повідомлення союзників про два великі конвої загальною чисельністю понад сто суден, що прямували на схід. Сорок три німецькі підводні човни кинулися перехоплювати їх. За якихось дві доби субмарини потопили двадцять кораблів, не зазнавши жодних втрат.

Британське судно «Канадська зоря» було підбите 18 березня. Один із тих, хто вижив після кораблетрощі, так описував цю сцену: «Вода повністю заплеснула човен від борту до борту. Я бачив, як люди, чиї очі палали від жаху, один за одним розтискали пальці та як їх змивало [у відкрите море].

Корабельний тесля, якому було 58 років, вирішив, що шансів на виживання у нього не було. Він звернувся до одного з офіцерів на кораблі: “Прощавайте, сер. Це було хороше життя”. Помахав рукою, а тоді спокійно увійшов просто у хвилю, що перехлиснула через кормову палубу. І зник. Як рибка, яку проковтнув кит».

Битва за Атлантику

У Берліні Деніц зі своїм штабом святкував перемогу. Вони завдали союзникам найбільших втрат на морі за час усієї війни.

Однак це було їхнє останнє святкування.

Того самого місяця, коли було потоплено «Канадську зорю», бомбардувальники ВМС США типу В-24 Liberator, оснащені двома новими пристроями від Луміса та його команди шаленців, були випущені над Атлантикою. Першим пристроєм був потужний мікрохвильовий радар. Розроблений менш ніж за два з половиною роки, він міг виявляти перископи підводних човнів, що вийшли на поверхню, удень і вночі, крізь хмари і крізь туман.

Утім, для полювання на субмарини по всьому обширу океану літаки мали бути спроможними швидко виявляти розташування конвоїв та летіти до них на виклик. Навігація за зорями в цьому випадку була б неможливою, особливо в негоду. Із цією метою Луміс та його команда придумали іншу річ: сітку імпульсних радіосигналів, що покривала б увесь Атлантичний океан. Маючи на борту спеціально розроблений дешифрер, пілот міг обчислити своє розташування на цій сітці, не полохаючи ворожих кораблів.

Навесні 1943 року бомбардувальники дальнього польоту Liberator зі встановленими на борту мікрохвильовими радарами та системою імпульсної радіонавігації були приведені в повну бойову готовність та патрулювали Атлантику.