Читать книгу Шалені задуми - Сафі Бакал - Страница 12

Уявіть, що вода у ванні перебуває на межі замерзання. Невеличка зміна температури – і вся вона замерзне чи розтане. Але саме за такої межової температури лід може співіснувати з водою. Співіснування двох фаз на грані фазового переходу називається розділенням фаз. Фази розділяються, однак не розривають зв’язку між собою.

Зв’язок між двома фазами набуває форми збалансованого, повторюваного циклу: у той самий час, коли молекули рідини, що пропливають повз блок льоду, прикріплюються до його поверхні та замерзають, молекули, що перебувають у блоках льоду, тануть і зливаються із суміжними басейнами води. Такий циклічний рух, у якому жодна фаза не переважає над іншою, називається динамічна рівновага.

Як ми ще переконаємося, розділення фаз та динамічна рівновага були основними складовими методу Буша. «Будь-яка здорова військова організація за своєю сутністю повинна бути жорсткою. Однак жорстка організація виявляється закритою до інновацій,– писав Буш.– Послабити структуру такої організації у воєнний час означає наразити себе на небезпеку. Однак,– продовжує він,– необхідно забезпечити тісну співпрацю між військовими та [певною] організацією, що має навмисно дуже вільну структуру».

Життя на межі

Інакше кажучи, дві фази повинні розділитися, водночас підтримуючи зв’язок.

Спроба Буша застосувати перший із названих двох принципів – розділення фаз, тобто створити новий орган, цілковито підпорядкований йому, спершу натрапила на перешкоди. Один офіцер заявив йому, що «жоден чортів цивільний не здатний зрозуміти суть військової проблеми». Реакція Буша була такою: «Я розпочав із ним сперечатися… та сказав, що, на жаль, ще й досі існують настільки непробивні офіцери, які навіть не здатні второпати, що мистецтво війни зазнає радикальних змін без їхньої участі».

Інший офіцер високого рангу, побачивши пропозицію групи Буша щодо використання нового вантажного автомобіля-амфібії, відповів, що «армії він не потрібен, і навіть якщо він у неї буде, його ніхто не використовуватиме». (Буш не звернув на нього уваги. А вантажівка, яку назвали DUKW, набула широкого використання у другій половині війни.) Колеги Буша, університетські науковці, до налагодження будь-яких зв’язків із військовими ставилися з не меншим скепсисом. А будь-який нагляд із боку влади вони сприймали як перешкоду своїй роботі.

Буш звів разом обидві групи. Він використав свій авторитет у наукових колах, щоб переконати науковців у тому, що їм надається повна незалежність дій. Однак водночас він пояснив їм, що за мету слід ставити дещо більше, ніж самі лише оригінальні ідеї. Їхньою метою було створення продуктів, що були б дієвими. Проводячи співбесіди з новими потенційними учасниками своєї команди, він одразу ж ставив перед ними завдання: «Уявіть, що глупої ночі ви пристаєте на гумовому плоті до берега, який утримують німці. Ваше завдання – знищити важливий безпровідний військовий об’єкт ворога, який охороняють озброєні вартові, собаки та прожектори. У вас із собою може бути будь-яка зброя, яку ви лиш можете собі уявити. Опишіть цю зброю». І науковці зрозуміли посил. Практичність у цьому випадку була питанням життя або смерті.

Буш рухався вперед дуже швидко. Наприкінці 1940 року, за шість місяців після зустрічі Буша з президентом, ОНДР вже мав 126 укладених контрактів про спільні дослідження із дев’ятнадцятьма промисловими лабораторіями та тридцятьма двома науковими установами.

Із одним таким контрактом Буш звернувся не до науковця і не до промислової лабораторії, а до заможного інвестиційного банкіра на ім’я Альфред Лі Луміс, прекрасного шахіста і фокусника, що носив бездоганно випрасувані білі костюми та вів подвійне життя. Удень він працював на Волл-стрит. Увечері й на вихідних він виїжджав до свого масивного кам’яного палацу в селищі Такседо-Парк, штат Нью-Йорк. Цей замок був напівсекретною приватною дослідницькою лабораторією, переповненою обладнанням, зібраним або ж закупленим з єдиною метою – задовольнити допитливість свого власника. У середині 30-х років гостя, що навідувався у палац Луміса, часом могли всадовити у зручне крісло, біля якого одразу ж з’являвся асистент із маленькими ножицями, відтинав пасмо волосся, протирав оголену ділянку шкіри спиртом, припасовував до неї електрод та просив гостя розслабитися. Такі відвідувачі ставали суб’єктами його досліджень. (Луміс був раннім першовідкривачем електроенцефалограми – ЕЕГ.)

Від Альберта Айнштайна, Енріко Фермі та інших європейських науковців, що бували в його лабораторії, Луміс отримував тривожні новини про прогрес німецької науки, зосередженої на винайденні нових видів зброї. Окрім того, в його голові почали зароджуватися певні здогади щодо жахливих відкриттів Німеччини у сфері ядерної фізики. Так само як Буш та Конант, Луміс упродовж Першої світової війни співпрацював зі Збройними силами США. Так само як і вони, він переконався в тому, що армія та флот Сполучених Штатів не були спроможними наздогнати німців самотужки. Тож коли Луміс отримав заклик приєднатися до нової організації Буша, він покинув усі інші проєкти. На прохання Буша та його радників Луміс почав безвідривно працювати над розробленням нової технології – мікрохвильового радара.

Станом на кінець 1940 року Луміс зібрав десятки найкращих інженерів та фізиків країни у безіменній будівлі Массачусетського технологічного інституту. Їхньою метою було розроблення системи радара, що використовував би короткі хвилі (завдовжки 10 см, тобто мікрохвилі), а не довгі (понад тисячу метрів, тобто радіохвилі). Що менша довжина хвилі, то більша роздільна здатність. Система радіохвиль, розроблена в лабораторії ВМС (та згодом незалежно винайдена у Британії), могла виявляти судна та літаки. Система мікрохвиль могла б виявити перископ субмарини чи слід від ракети, що наближається. Однак іще більшою перевагою був розмір. Довжина хвилі обумовлює розмір необхідної антени. Саме тому мікрохвильова піч поміщається у вашій кухні, а радіовежа – ні. Система радара з використанням мікрохвиль, якби таку вдалося створити, була би портативною. Її міг би взяти на борт будь-який корабель, літак чи навіть вантажівка.

У той час, коли Луміс тільки розпочинав свою роботу над радаром, дослідницька група в Британії вже завершувала розроблення національної системи радарної оборони. (Зі свого боку, відкриття радара в Британії відбулося завдяки публічним зверненням до Міністерства військово-повітряних сил щодо досліджень «променя смерті». Найбільш наполегливі прохання надходили від колишнього урядового службовця, що постійно торочив про уявні повітряні напади на Лондон і до якого ніхто не хотів дослухатися. Його звали Вінстон Черчилль.) Наприкінці 1930-х років антени радарів були встановлені по всьому узбережжю Великої Британії. Пройшовши маршем територією Польщі восени 1939 року та швидко розправившись із рештою Європи до весни 1940-го, Гітлер зосередив свою увагу на північному напрямку. У червні під час зібрання парламенту Вінстон Черчилль оголосив: «Битва за Британію от-от почнеться… Гітлер знає, що йому доведеться стерти нас з лиця цього острова або ж програти війну».

Далі Черчилль вимовив фразу, що стала однією із найвідоміших цитат ХХ століття: «Тож виконуймо наші обов’язки і поводьмося так, щоб навіть якщо Британська Імперія та Співдружність Націй проіснують іще тисячу років, люди все одно говорили: “Це був їхній зоряний час”».

У липні Гітлер напав на Британію. Його генерали очікували, що Люфтваффе, яка мала вдвічі більше літаків за Королівські Військово-повітряні сили Великої Британії, стане господарем у небі над Британією за два-чотири тижні, як це було з континентальною Європою. Гітлерівські генерали вже розробляли плани наземного вторгнення в Британію під кодовою назвою операція «Морський лев», щоби закріпити перемогу в повітрі.

Однак цієї перемоги так і не дочекалися. Британський ланцюжок радарних антен надавав можливість Королівським ВПС виявити ворожі літаки ще до того, як вони наближалися до узбережжя. Зібрані таким чином дані дали Британії можливість зосереджувати свої обмежені сили супроти кожної хвилі нападу. 15 вересня, яке в Англії вшановують як День битви за Британію, було збито 144 німецькі літаки на противагу тринадцяти збитим літакам Королівських ВПС. Один пілот німецького бомбардувальника, чий підрозділ за першу годину бою втратив третину літаків, писав: «Якщо така операція повторилася б бодай іще один раз, наші шанси на виживання дорівнювали б нулю».

За два дні по тому Гітлер назавжди відклав план наземного вторгнення у Велику Британію. До кінця жовтня німецька атака цілковито виснажилася. Це був перший програш Німеччини у Другій світовій війні.

На той час відносини між Британією та США були доволі прохолодними. Американці й досі офіційно дотримувалися нейтралітету, а Рузвельт перебував під тиском ізоляціоністів, які вимагали триматися осторонь війни. Американський посол у Лондоні Джозеф Кеннеді ділився з кожним стрічним своїми переконаннями стосовно того, що Британія швидко загнеться під натиском німців (один британський дипломат описував його як «представника огидного людського типу дворушників та пораженців»). А клерк посольства США в Лондоні, який мав повний доступ до найсекретнішого листування між Черчиллем та Рузвельтом, до того ж виявився німецьким шпигуном.

Та попри все, 6 серпня 1940 року Черчилль спрямував у США британську наукову місію. Їхнє завдання полягало в тому, щоб відкрити Альфреду Лумісу та його команді усе, що їм було відомо про радар.

Технології, якими вони поділилися, дали змогу Лумісу зробити потужний ривок у своїй роботі. А нагальна потреба у нових технологіях вже незабаром стала до болю очевидною.