Читать книгу Шалені задуми - Сафі Бакал - Страница 14

11 травня конвой із 37 кораблів під назвою SC-130 відчалив від берегів Канади та попрямував на схід до Англії. За шість днів по тому німецька розвідка визначила маршрут завдяки перехопленим сигналам. «Вовча зграя» із двадцяти п’яти субмарин була приведена в бойову готовність. Увечері 18 травня у самому центрі Атлантичного океану конвой натрапив на перші підводні човни зі зграї. Командир військових кораблів, що супроводжували конвой, Пітер Ґреттон передав по радіо заклик про допомогу. Бомбардувальники прибули за лічені години. Сигнали їхніх мікрохвильових радарів пробивались крізь темряву та туман. Німецькі субмарини, досі невидимі, яскраво висвічувалися на екранах їхніх осцилографів.

Ґреттон та бомбардувальники переслідували кожен підводний човен, що з’являвся на поверхні. Аби врятуватися від глибинних зарядів та гармат, субмарини змушені були занурюватися на якомога більшу глибину щоразу, коли в полі зору опинявся літак чи винищувач. Підводний човен U-645 передавав рацією в Берлін: «Увесь час змушені йти на глибину через літаки з низьких хмар та винищувачі». Повідомлення субмарини U-707 було таким: «Постійно змушені йти на глибину». Коли прибув бомбардувальник Liberator P/120, пілот швидко виявив декілька субмарин та передав це рацією Ґреттону, питаючи, які цілі вражати передусім. У відповідь Ґреттон надав цілий перелік цілей. Пілот пожартував: «Як казала Мей Вест, по одному, джентльмени, прошу».

Упродовж цієї триденної битви німецькі підводні човни не спромоглися здійснити жодного успішного нападу. Тим часом у Берліні Деніц отримував аналогічні повідомлення від командирів субмарин по всьому Атлантичному океану: бомбардувальники безперервно тримали їх під водою, втрати зростали.

20 травня Деніц передав підрозділу підводних човнів, що вели битву із конвоєм SC-130, наказ «припинити проведення операції проти конвою». Битва завершилась. Союзники не втратили жодного корабля. Натомість було потоплено три німецькі субмарини. Весь екіпаж пропав безвісти. Серед них був і двадцятиоднорічний офіцер, що вирушив на свою першу операцію – син Деніца.

Загалом, літаки та кораблі союзників потопили у травні сорок один німецький підводний човен. За місяць було зроблено більше, ніж за будь-який із попередніх трьох років війни. Ці втрати становили близько третини загальної чисельності операційного флоту Деніца. 24 травня, змирившись із неминучим, Деніц вивів підводні човни з Атлантики. Пізніше того року він писав: «За кілька останніх місяців ворог цілковито анулював ефективність субмарин. Цього йому вдалося досягти не завдяки кращій тактиці чи стратегії, але завдяки перевагам у науковій сфері, що проявилися в новому виді зброї – засобах виявлення».

За три місяці втрати вантажоперевезень союзників зменшилися на 95 %: від 514 тисяч тонн у березні до 22 тисяч тонн у червні. «Ми програли битву за Атлантику»,– писав Деніц.

Німецькі підводні човни вже не загрожували проходженню конвоїв. Шлях для висадження союзних військ в Європі був відкритий.

«Завдяки перевагам у науковій сфері»

* * *

Радар мав значно потужніший вплив на хід війни, ніж це зазвичай визнають. Сфера його застосування виходить далеко за межі боротьби з підводними човнами. Радарне спостереження з літаків давало союзникам змогу знищувати ворожі склади, мости та транспорт за допомогою точного бомбардування удень і вночі, незалежно від погодних умов. Контрольовані за допомогою радара протиповітряні установки відіграли важливу роль у захисті авіаносців союзників, що дало їм вирішальну перевагу у війні за Тихий океан. У червні 1944 року Німеччина випустила у напрямку Лондону свої летючі бомби V-1 – перші ракети з реактивним двигуном, які можна було легко впізнати за моторошним комашиним дзижчанням. Саме такий звук чули жертви перед наближенням снаряду. Ці ракети, що були розроблені ціною величезних витрат, Гітлер оголосив диво-зброєю, яку не зможуть зачепити літаки супротивника та яка завдасть непоправних збитків союзникам. Це була остання повітряна атака Німеччини, на яку покладали усі надії. Однак системи радарного стеження, встановлені на гарматах, уможливили вистежування ракет та їх швидку ліквідацію.

Окрім цього, радар також відіграв вирішальну роль наприкінці 1944 року, коли в Бельгії розпочалася Арденнська операція. Вона заскочила союзників зненацька, до того ж Німеччина покладала на цю операцію останні надії у веденні наземної війни. Утім, союзні війська використовували артилерійські снаряди із новим типом детонатора, оснащеного радаром. Ці детонатори, що вибухали саме в той момент, коли снаряд наближався до цілі, збільшували ефективність стрільби майже у сім разів (тобто робили те саме, що зробило б семикратне збільшення кількості гармат). Пізніше, після перемоги союзних військ, генерал Паттон сказав: «Цей чудернацький детонатор здобув нам перемогу у битві за Арденни».

* * *

Здатність системи Буша розвивати шалені задуми із надзвичайною швидкістю та ефективністю не зводилася до самого лише радара. Робота ОНДР над розробленням пеніциліну та боротьбою з малярією та правцем допомогла знизити рівень смертності від інфекційних хвороб серед солдатів у двадцять разів порівняно з Першою світовою війною. А робота науковців ОНДР над процедурою переливання плазми врятувала тисячі життів на полі бою та перетворилася на стандартну лікарняну процедуру після війни.

Утім, один винахід, яким спершу захоплювалися, однак доволі швидко почали його жахатися, перевершив усі інші.

Упродовж перших двох років після відкриття у 1939 році явища ядерного розпаду більшість фізиків вважала, що відкриття не матиме жодного практичного застосування ані у військовій сфері, ані деінде. Науковий комітет, який президент Рузвельт зібрав, отримавши відомого листа від Айнштайна, у якому той попереджав про загрозу нового типу бомби, зробив той самий висновок.

Однак у 1941 році нові результати, що надійшли від групи англійських атомних фізиків, переконали Буша в іншому. Буш повідомив Франкліну Рузвельту та Генрі Стімсону, його військовому секретареві, що США не можуть наражатись на небезпеку і дозволити Німеччині чи Японії отримати ядерну зброю першими, навіть якщо шанси створити цю зброю мінімальні. Рузвельт прийняв його аргумент та доручив Бушу взятися за розроблення цього питання. Буш розпочав активну дослідницьку кампанію, заручився підтримкою військових та політичних лідерів, а тоді передав програму військовому керівництву під кодовою назвою «Манґеттенський проєкт».

Атомна бомба, що з’явилася за три роки по тому, не відіграла жодної ролі в перемозі союзників у війні в Європі. І навіть зараз, коли від часу завершення війни минуло вісімдесят років, її роль у здобутті перемоги у Тихоокеанській війні лишається суперечливим питанням. Однак якби США програли у цих перегонах – адже немає жодних доказів того, що країни гітлерівської коаліції не могли б винайти цю зброю першими,– наш світ, безсумнівно, сьогодні був би значно похмурішим.