Читать книгу Шалені задуми - Сафі Бакал - Страница 9

Наприкінці вересня 1922 року двоє радіолюбителів із морської авіаційної станції США неподалік Вашингтона встановили короткохвильовий радіопередавач на краю станції на березі річки Потомак. Першому з них – Лео Янґу – був тридцять один рік. Він виріс у невеличкому фермерському містечку і збирав радіоприймачі ще зі школи. Його товаришу Гойту Тейлору було сорок два. На флоті він був старшим радіоінженером, у минулому – викладачем фізики. Разом вони вирішили перевірити, чи могли б високочастотні радіохвилі допомогти кораблям налагодити надійнішу комунікацію в морі.

Янґ налаштував радіопередавач на частоту 60 мегагерц, що була у двадцятеро вищою, ніж він міг зафіксувати. Заразом він підвищив рівень чутливості приймача за допомогою методу, який дізнався з якогось інженерного журналу. Налаштувавши обладнання належним чином, двоє чоловіків ввімкнули передавач, завантажили приймач та поїхали у парк Гейнс-Пойнт, розташований прямо навпроти морської авіаційної станції. Вони розмістили приймач на кам’яному молі на краю парку та націлили його на передавач, встановлений по той бік річки. Приймач почав видавати стійкий тон чистого сигналу. Раптом тон почав звучати удвічі гучніше. Потім на декілька секунд він взагалі зник. Тоді на якусь мить тон знову зазвучав із подвоєною гучністю, а тоді повернувся до свого звичайного стійкого тону.

«Дорчестер» проходить між радіопередавачем та радіоприймачем на річці Потомак

Звівши очі, вони побачили, що між передавачем та приймачем саме пройшов корабель «Дорчестер».

Для двох інженерів подвоєння сили сигналу було безпомилковим свідченням явища, що називається інтерференцією радіохвиль: накладання один на одного двох синхронізованих хвильових пучків. Коли ніс «Дорчестера» підійшов на оптимальну відстань до прямої лінії між передавачем та приймачем, хвильовий пучок, що відбивався від носа судна (пучок № 1 на зображенні зліва) проходив шлях, що був рівно в півтора раза довший за шлях, пройдений хвильовим пучком, пущеним між передавачем та приймачем по прямій (пучок № 2). У цей момент два хвильові пучки із точністю синхронізувалися, через що гучність тону, який видавав приймач, подвоїлася. Перетинаючи пряму лінію між передавачем і приймачем, судно цілковито заблокувало сигнал. Коли ж судно знов відкрило цю лінію (як на зображенні справа), тон повернувся. Коли ж корма судна опинилася на тій самій оптимальній відстані, відбитий та прямий пучки знову точно синхронізувалися. Саме тому тон став удвічі гучнішим вдруге (див. рис. на с. 29).

Янґ та Тейлор випробовували засіб комунікації. Та волею випадку їм вдалося відкрити новий засіб виявлення об’єктів.

Двоє інженерів успішно повторили експеримент іще декілька разів, і за кілька днів по тому, 27 вересня, надіслали листа своєму керівництву, у якому описували новий спосіб виявлення ворожих кораблів. Лінія кораблів США, обладнаних передавачами та приймачами, могла негайно виявляти «розташування ворожих суден… незважаючи на туман, темряву чи димову завісу».

Це була найперша з усіх відомих пропозицій використання радара в бойових умовах. Один військовий історик згодом писав, що ця технологія змінила спосіб ведення війни «більше, аніж будь-яка інша технологічна розробка з часів винайдення літака».

У ВМС США винахід проігнорували.

Не знайшовши жодної підтримки для своєї пропозиції та діставши відмову щодо фінансування, Янґ та Тейлор полишили ідею. Вони працювали над іншими радіопроєктами для флоту, утім, так і не забули про своє перше відкриття. За вісім років по тому, на початку 1930 року, Янґ спільно з іще одним інженером з лабораторії, Лоренсом Гіландом, розпочав тестування нової ідеї – пристрою для полегшення процесу посадки літаків. Передавач, установлений на землі біля посадкової смуги, спрямовує радіосигнал у небо. Пілот у літаку, що наближається, скеровує свій літак у напрямку джерела сигналу та садить літак. Одного спекотного, задушливого червневого дня Гіланд тестував приймач, який вони планували використовувати, на полі за дві милі[4] від спрямованого в небо радіопередавача. У той час, коли інженер налаштовував обладнання, приймач несподівано почав видавати голосні звуки. Тоді заспокоївся. За кілька секунд він знову почав шуміти. Тоді знову втихомирився. Це повторювалося знову і знову. Гіланд кілька разів перевірив обладнання, але так і не виявив проблеми. Майже вирішивши повернути свій зламаний радіоприймач у лабораторію, він раптом помітив одну дивну річ: сигнал ставав голоснішим щоразу, коли вгорі пролітав літак.

Гіланд поділився своїми спостереженнями із Янґом, який одразу ж зрозумів зв’язок цього явища з тим, що кілька років тому він сам спостерігав на річці Потомак. Хвильовий пучок, націлений у небо, відбивався від літаків, що пролітали угорі, та спрямовувався прямо в приймач Гіланда. Як було підтверджено згодом, відбиття радіохвиль могло служити для виявлення не лише кораблів, але й літаків на висоті до восьми тисяч футів[5], навіть якщо вони перебували за багато миль від передавача. Інженери провели ґрунтовні дослідження і знову подали керівництву пропозицію щодо винаходу, доти небаченого у воєнній історії,– системи раннього виявлення ворожих літаків.

Та все марно. Запит на п’ять тисяч доларів фінансування був відхилений, оскільки час на отримання результатів дослідження «міг перевищувати два чи три роки». Іще один штабний генерал безапеляційно відписав, що сама ідея була «дикою фантазією, фактично позбавленою шансів на реальний успіх», і додав цілий перелік аргументів її непрактичності. Минуло аж п’ять років, перш ніж для повноцінного розроблення проєкту було призначено бодай одну людину.

Один офіцер, що боровся – переважно безуспішно – за прискорення розроблення радара в американських ВМС, згодом згадував: «Мені було дуже боляче… думати про те, скількох смертей, збитих літаків, потоплених суден та програних битв можна було б уникнути на початку війни в Тихому океані, якби радар почали використовувати на флоті бодай у 1939-му».

Уранці сьомого грудня 1941 року систему раннього виявлення за допомогою радара все ще випробовували на Гавайських островах.

А тоді несподіваний напад на Перл-Гарбор, здійснений 353 ворожими літаками, призвів до загибелі 2403 людей.