Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 10

У ті часи, коли ще нікому і не снилося про якихось відпочивальників – чи, як кажуть жартома горяни, холєрників, – у великій садибі Буліги у Жаб’ї (де перед тим жили ревізори) оселився якийсь – так про нього казали  – «пан чи професор». Виснажений, хворовитий неборака, що постійно кашляв, покинув гарний панський світ і приїхав у ці глухі безлюдні гори лікувати хворобу легенів, пити мінеральну воду і вдихати гірське повітря. Дехто казав, що той немічний – якийсь недопрактикований священик, бо він постійно навертав людей до правдивого Бога, до Євангелія. Повідали, що то найбільший мудрець серед панів. Він мав багато пожовклих книжок і, вказуючи на них, розумно та ревно пояснював людям, що все, що вони роблять у цих горах, є поганим і диким. Часом навіть казав, що вони мали б переодягтися в людське вбрання, а не в цьому поганському, червоному, як кров, показуватися на сонечко та світ Божий. Або іншим разом крутив носом на тутешню господарку. Однак не хотів зрадити таємниці, як треба ґаздувати, аби було добре. Беріг для себе. А найбільше нарікав і кляв ті дурні й дикі забобони, пересуди, тих поганів і поганські віри, чари та примовляння, ніби то гірські молитви. Дуже це його непокоїло.

У ті часи ще набагато урочистіше, ніж сьогодні, відзначали дідівську середу на Великому Тижні. Тепер дітлахи просто приходять на світанку юрбою до хати й урочисто та ритмічно кричать біля воріт писклявими голосами: «Грійте Діда, грійте Діда! Ми прийшли на роковини! Грій-те Ді-да, дай-те хлі-ба!» Усім відразу стає весело, радісно, ніби весь зимовий тягар спадає з душі, як сніг із даху. Ґаздині виносять дітям малі хлібці, що називаються кукудзи, такі самі, як ті, що їх кладуть на могили. Діти, весело нагаласувавшись, ідуть далі. Та й усе.

Поки гріють Діда, поки пишуть писанки, поки дзвонять у дзвони, поки ходять по хатах колядники, доти він – проклятий Арідник, він же і Архиюда, патрон неволі й утисків, прикутий до пекельного дна – не має сили шкодити, не може знищити цього світу.

У часи Фокової молодості Діда гріли урочисто і повноцінно. Щойно почують здалека дитячі викрики «Грійте Діда», домочадці радісно вибігали з хати аж поза ґражду, на царинку, виносячи всілякі приготовані страви. Там розкладали велику ватру. Коли ватра добре розгорялася, усі разом за рухом сонця тричі обходили колом навкруг неї, а затим, викрикуючи: «Грійте Діда!», – перестрибували через вогонь, спочатку старші, потім молодші, а наприкінці діти. Врешті всі сідали навколо ватри і разом споживали принесені страви.

Фока часто згадував дитинство й ті обряди. Згадував, як усією дитячою ватагою – коли вже запахло весною – сновигали від хати до хати. Над ватрами здіймався білий кудлатий дим, дим із ялицевої хвої, наче сам білий кошлатий лагідний Дід, зігрітий і підбадьорений радістю вірного йому люду, піднімався зі святої землі. Дід гірських родів, опікун худоби, що страждав за нас, що молився до Бога. А люди його жаліли, сердечно раділи, що він зігрівся.

І той хворобливий пан чи професор дуже гнівався якраз на цей поганський обряд. Пояснював людям, найпереконливіше пояснював і молодому Фоці – підсовував йому під ніс пожовклі книжки, – що ніякий то не Дід, лиш сам Ісус Христос, що то він за нас страждав, що він молився до Бога, а не Дід, що у Великий Тиждень треба славити Ісуса, а не Діда. А все інше, що про це кажуть, то пусті балачки і погані. З того люди зрозуміли, що хоча Христос – як то кажуть – був молодим чоловіком, але його так вимучили у Великий Тиждень, що за той короткий час він зістарівся від страждань. Зробився Дідом. І далі гріли Діда, святкували на честь Діда, жаліли Діда.

А ще вчений чоловік повчав, що ані небесна ватра не є ніяким отцем, ані вогонь – найстаршим ангелом, тільки Бог – то отець на небі, серед ангелів і святих, а ще – не сонечко є якимось вогнистим паном, а власне Господь Бог у Трійці святій Єдиний є паном вогнистим. Усе це було записане у тих пожовклих книжках… От тільки ніхто не вмів читати. Деякі з тих речей, що говорив пан чи професор, були настільки мудрими, що ніхто не зрозумів ані словечка. І не зрозумів би, хоч убий. Люди напевно зрозуміли тільки те, що в горах весь народ грішний, неосвічений і дурний. А цьому ніяк не могли зарадити. Робили далі по-своєму.

До того вченого чоловіка заходив молодий Фока. Йому кортіло дізнатися більше, про що пишуть у пожовтілих книжках, що вони розповідають про Діда, про Сонечко святе, може, і про рахманів. Він дивився на книжки з повагою. Боявся навіть до них доторкнутися. Тож хворий учений почав учити Фоку писати. Майже цілий рік Фока носив і посилав йому бриндзу, молоко, буженину, дичину, рибу, мед, свіжу й сушену садовину, словом, усе, що було в хаті. І Фока таки вчився, тямущо схоплював письмо.

До Фоки в горах мало хто знав «панську» грамоту. Про ватажків опришків, про найславнішого з усіх Довбуша, про того мудрого співака Дмитра Василюкового, про панича Антося Панкевича, сина ревізора (названого через це Ревізорчуком) розказують, що вони знали письмо. І це зрозуміло, то ж були леґіні-опришки, воювали з панами, не боялися нікого. Але щоби хтось із осідлих ґаздів знав письмо – не дай Боже! Може, і знав, але про те неможливо було дізнатися, бо від часів, коли цісарський мандатор Гердлічка засадив Петра Танасійчука з Ферескула до катуша і тримав його там у мокрій пивниці півтора року, а ще кожних кілька днів велів його бити й катувати, аби той зізнався, що збурював людей – а все через те, що той прочитав сусідові якийсь контракт, – от від того часу люди зрозуміли, як небезпечно знати грамоту і дуже з тим крилися. Перед Фокою тільки старий пустельник Максим із Явора під Чорногорою знав письмо.

Фока швидко підучився, непогано читав і весь час випитував ученого чоловіка про оті найцікавіші книжки. Той, одначе, ще не давав йому їх читати. Може, то теж була його таємниця. А ще пан так паплюжив реваші та карби, оті вирізані на колодах обрахунки, що навіть Фоці було смішно. Бо Фока собі думав, що панське письмо досконале, архимудре, а для полонин та лісу згодяться й віковічні гірські карби. Але вчений пан: ні та ні, тільки свою мудрість визнавав.

Однак був він чоловічком добрим, зичливим, видно, що хотів, аби людям було добре. Фока приніс йому на Новий Рік перстеник щастя. Такий, що й тепер можна всюди знайти: посередині сонечко, а з обох боків сонечка дві п’ятдесятки, вириті ревашевим письмом. Це означає: «многая літа, до ста літ». Здається, над тим перстеником відмовили шістнадцять примовлянь, відповідно до кількості квасолі, яка була в одній зі старих коробочок у Шумеєвій коморі.

Фока тішився, бо зимою вченому чоловікові стало ліпше. Він вважав, що то так добра ворожба подіяла, його перстеник. Прийшла весна, і хворому знову стало гірше. А через те, що не міг всидіти на місці і весь час ходив, говорив, дуже переймався будь-чим, завжди хотів виправити людей і тому постійно нарікав на тих дурних і безбожних горян, – врешті якось так розкашлявся, що помер. Фока плакав за вченим, як за татом, сам справив йому похорон і влаштував гучну гостину на поминках. Про поминки небіжчик якось ніколи не казав, що то поганський звичай. Не любив бідака говорити про смерть.

Пам’ять і честь померлого люди гучно відзначали у хаті Буліги. Шкода їм було того сироти, що мав стільки мудрості, а нічого то йому не помогло. Згас далеко від своїх, далеко від свого роду, від панських звичаїв і панських гонорів. Буліга й молодий Фока щедро вгощали поминальних гостей то бужениною, то банушем, то горілкою, то медом. Потім ще й щиро бавилися біля небіжчика в ігри, приписані звичаєм. Спочатку гралися в жужукало1. Жужукали із запалом, аж хата дрижала, а здалека гучало так, ніби органи грали. Бавилися у млин, хлопці під лавкою в сінях так стукали і галасували, ніби тарахкотів справжній млин. Дуже гучними були й торги ґазди з жидівськими купцями, а ще голоснішими сварки жидів між собою. Як зазвичай у тій забаві. А коли актори, що грали жидів-конкурентів, вилетіли надвір, нібито їх ґазда викинув, то зчинили такий рейвах, що було чути аж на Синицях. А з хати раз за разом гримів потужний сміх. Жодної забави не забули. І сорока скрекотала, і коза рогата кусала дівчат, і вірменин галопував по хаті брикливим конем, аж вікна дзвеніли, і діда-жебрака жінки хапали, а ревнива баба так їх гамселила по кожухах, ніби з пістолетів стріляли.

Цілий час пили і безперестанку згадували небіжчика, бажали йому царства небесного. Ані сварки ніякої не було, ані навіть поганого слова ніхто не сказав, ґречно і приємно перемовлялися, хоч і досить голосно. Отак – по-християнськи – святкували поминки біля тіла бідного пана чи професора.

Булига віддав Фоці книжки й пожовклі листки. Фока сидів над ними, вичитував абзац за абзацом, сторінку за сторінкою. Було там багато про сади, про яблуні, про груші, були й такі книжки, в яких Фока, хоч і розумів кожне окреме слово, та не міг дочитатися бодай якогось сенсу. Але десь поділися ті книжки, яких він шукав, не міг Фока знайти того, що хотів знати. Хто його знає, що сталося з тими таємничими книжками…

Фока, особливо у свята та неділі, не занедбував книжок, читав їх, а часом переписував собі помаленьку. З часом уже знав напам’ять, міг повторити цілі сторінки, не відкриваючи книжки. Наразі навіть те, що було написано в тих книжках про сади і садовину, йому не придалося. Для своїх полонинських обрахунків, для врожаїв, для веснарок та зимарок він мав інше письмо. І то були реваші2.

Як закінчувалося літування, до Шумеєвої хати приносили реваші. Цілі пучки паличок, призначених для розрахунків, лежали на полицях, а деякі старі, вже непотрібні розрахунки валялися по кутках. Батько разом із Фокою подовгу просиджували в коморі й робили остаточні розрахунки, з якими мала узгоджуватися кількість отар та запасів. Молодий ґазда переглядав дощечки, поволі рахував і додавав, а старий ще повільніше карбував додані суми – кожну на окремій грубій палиці. Кожна палиця була з інакшого дерева.

В іншому куті комори на кедровій полиці лежали ще якісь інші старезні більші колоди, позначені геть іншими карбами. А поруч – різні старі пуделка, різьблені хрестами і сонцями. Фока точно ніколи про це не розповідав, але всілякі базіки, а може, просто брехуни, запевняли, що то були не рахунки, а древнє письмо, карбоване на дереві, і що були вони тільки для втаємничених, а ті відкривали його тим, кому хотіли. І чи то стало вже воно нікому непотрібним, чи не було кому передати, чи його дедалі більше приховували, але все кудись пропало й забулося. Деякі з цих колод можна було прочитати з закритими очима самими пальцями – такі виразні ще були зарубки. Власне, це мало бути доказом того, що старий громовий сліпець, який колись мешкав на Ігреці, дав їх Фоці. Хто знає, може, там були ті вісті про Діда, рештки переказів про рахманів? Інші ж колоди були такі затерті, а саме дерево зотліле, що вже нічого не вичитав би ні очима, ні пальцями. В окремих великих і малих скриньках були зерна квасолі, кожна скринька мала свій знак. Ті квасолини вказували кількість примовлянь, вигуків, молитов та отченашів, потрібних для кожного святкування, для кожного виду чарів.