Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 4

1

На Святвечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, людям і тваринам дається знання, відкривається правда і передчуття таємниць світу. Старовіцька коляда так каже про ґаздів, які облаштували і цей, і той світ:

Продираються через верхи та пущі під верхами, ідуть на поміч людям, земним ґаздам, як їх гості, розсіваючи посвіт горами й лісами.

Описуючи працю кожного з них, як дають поміч, працюючи в полі, як научають, як рятують людей, далі пісня оповідає про труди і страждання Спасителя. Краплі поту Його просякають у землю або підхоплює їх вітер і несе в пущі. А де впадуть – з’являються царини, виростають господарства.

А далі пісня, як молитва, нагадує про муки Спасителя: вдячна душа незнаного пісняра, а вслід за ним і ціла народна традиція не хоче, не може вірити, що світ міг би бути німим, глухим до того, що найбільш любе людському серцю, бути жорстоким до самої святості, яка раз з’явилася на землі. Тому жодне дерево з пущі не хоче брати участі у завдаванні мук. Тільки одна хробачлива верба згрішила… І течуть сльози і кров людська…

Вклоняються світи перед таким великим трудом і пожертвою.

Пісня чинить набожну похвалу праці та трудові. Сміло стверджує, що там, де хтось із нас наражав себе на громи, на лавини, на повінь, супроти дикого звіра, де мучився, трудився і мозолився, змагаючись із пущею, там уже багато віків тому випередив його Син Людський, зронив краплі поту і призначив місце для хати і для будови.

Як відшукати ці сліди?

Світ величезний, а нема в ньому місця. Хто сам став перед безмежною пущею, першим рятівним порухом того є сховатися перед безміром, у щось загорнутися, спати. Йому відразу зрадіє і притулить його будь-який сухий закуток лісу, а там уже в блукацькому сні насниться йому власний кут. Хоча вже перша злива вижене його звідти. Історія вигнання у світ стара як світ, і від вигнання починається пошук пристановища та будівництво. Колись, століття тому – але, мабуть, не більше, як п’ять століть – усе населення Верховини утворилося зі втікачів, приблуд, вигнанців. Ніхто краще за бездомного не розуміє, що ціле життя він виморюється на стрімкій стежці і шукає дому, як голий покрову, будує дім, як душа тіло. Історія будівництва старша від людини. Тому вигнанець шукає образ прихистку, знаходить його, вчиться: оце дахи дерев, оце куполи грибів, видовбані пні, мушлі слимаків. Невдовзі переконується, що лісові тварини поділяються на ґаздів, на худобу і на пустаків. Ґазди будують, дбають, охороняють та обороняються, інші стають гнаними і дозволяють полювати на себе, а захист знаходять переважно у втечі. Але перші відважні скитальники, поки навчилися і поки відважилися будувати, знайшли – йдучи за летом лилика – укріплені печери, часом недоступні. Такі, як Довбушеві церкви, склепіння та сховки високо на Синицях, такі, як затишні й теплі комори Довбуша у Ямні над Прутом. Або скельні замки, ніби святині, у Бубнищі під Долиною, у яких знайдуться закутки, де шепоти, розростаючись у голоси, а далі у хори, приголомшують і лякають прибульця. Там само й є підземні сховки зі слизькими сходами в глибині скель у Мокрині, де настирного мандрівника вражає грім вод і проганяє буря водоспадів.

Печера не впускає дощу, вологи й світла, вона суха, тепла і темна. Є взірцем досконалого дому. Як людське тіло, вона має око, але тільки для себе, щоб виглянути, спостерігати, а не для того, щоб хтось крізь нього зазирав усередину. Внутрішність темна, у такий спосіб вона відрізає себе від безміру світу. Зігрівається й освітлюється не сонцем, лише ватрою, коли їй того треба. Тому, хоч минули вже століття, все ще існує правило, що навіть просторий дім має бути темним, як барліг ведмедя, як гніздо одуда. Нападник не знає входу і не знає, що там усередині, не наважується увійти, а як сунеться, дістане по голові.

Для найдавніших хат в пущі рубали колоди, там же тесали, щоб на тому місці поставити дім. Але хоча й вибирали та готували найкращу деревину, ніхто не вирубував лісу відразу, лише впродовж років. Бо такому, що виголював ліс, як бороду, несподівано – частенько вночі – зруб заливала вода, яка так і норовила бухнути з джерела, відкритого рубанням. Тому ніхто не ставив хати відразу на зрубі. Спочатку треба довго придивлятися, треба вчитися, де можна зробити з лісу сіножатну царинку, де сади, а де пасовиська. І як її оберігати, чи залишаючи для захисту частину лісу, чи підсипаючи дамби з боку потоків і стоків води. У прорідженій і просвітленій пущі теж ніхто відразу не закладав хати. Деякі вивчали і пробували впродовж цілого покоління, часом навіть двох. Спочатку ночівля між двома ватрами. Потім шалаші з галуззя, то з одного боку просіки, то з іншого. Нарешті колиби на обох краях пасовиська, одна верхня відразу під скелею, друга нижня поруч із лісом, захищена густим схилом криволісся, кожна з ватрою на утрамбованій землі. Після того півхата, півстайня, півоборіг, перебування на якийсь час, зимарка для випасу сіна взимку, і так само веснарка, у закутку, хай і високому, але так підібраному, що не дійде до неї лавина і не засипле снігова заметіль. Житло наполовину постійне, можливо, випроба хати на майбутнє, з грубкою, тобто піччю на півхати, на якій може спати кілька осіб. І з ледь помітними віконцями, захищеними міцними віконницями. І так триває довго-довго, поки ґазди вирішать, де мають закласти постійну оселю для сім’ї і для роду.

Але довговічного дому – не просто для спання чи для прихистку, не лише на якийсь час – чоловік потребує тільки з жінкою. Між самотнім вигнанцем чи мандрівним пастухом, що веде своє життя згідно з рухом стад, і людиною з жінкою існує така різниця, як між світом, який взагалі не думає про завтра і раніше чи пізніше може бути покараний мандрівною долею, і таким, що хоче заснувати завтра і післязавтра. Нехай би навіть у вигнанців винищили їхні роди, але залишились би чоловік і жінка – то був би початок нового людства. Їм достатньо себе. Потрібна їм лише хата, не тільки як пристановище, але й як тіло та образ роду. Це підвалина і дах життя аж до гробу, а після смерті – для поколінь роду. Як на сміх у нас труну називають домовиною, а той, хто збудував хату на слідах Ісусових і жив на тих слідах так, як треба, той має надію, що після смерті на нього чекає не безпритульність, не вигнання, а дім. Але, як і кожен, хто пам’ятає про блукацьку долю людини, мешканець Верховини залишиться обережним і уважним, навіть коли живе в найбільш захищеній і зручній хаті. Це помітно і з самого вигляду хати, і за її обжитістю. Тому, якщо його запитати, чи добре йому живеться, чи здоровий, він відповість не інакше, як «наразі добре, наразі здоровий».

Те, що має довго тривати, довго постає. Хай нас не дивує, що з побудовою нової хати ніхто не поспішає.

Про саме місце – придатне, добре, благословенне і призначене для будови – перші звістки подають домашні тварини, корівки і ґазди-карлики мурашки. Тож треба уважно придивлятися, в яких місцях худоба любить відпочивати або де гніздяться мурашники, бо там є добре місце для хати. А тоді ще на цьому місці нехай сам ґазда або тесля розпалить ватру і засне біля неї: якщо сни добрі, милі й погідні, особливо як сниться худоба, то це є радісним підтвердженням, що знайдено місце, вказане святою силою.

І тоді на тому місці закопують хрест зі смеречини, освячений і обкурений кадилом.

2

Для спорудження хати, ще задовго перед тим, як її ставити, вибирали круглі колоди однакової довжини й товщини, що показніші, то краще. Та не в тому річ, що дерево добре вже через саму товщину. Важливо, щоб воно було родом зі здорового, сухого ґрунту, як то кажуть, «густорічне», тобто зі щільними річними кільцями. Ці колоди часом корують відразу, але частіше розтинають їх поздовжньо такими, як є. Такі розрізані навпіл стовбури, з одного боку округлі, а з другого пласкі, звуться протесами. Колись їх – зазвичай відразу після того, як зрубали, і на тому ж місці – розколювали навпіл сокирою і мозольно обтесували, поки не стануть гладенькими. Щойно віднедавна їх розрізають пилою, сперши насторч на трачку, таким чином, що один робітник стоїть нагорі, а другий внизу. Хоча це вже одна з перших ніби-машин, розмірений, але не такий монотонний, як у машинах, ритм пили все ж співає трохи інакше пісню хвали людині; ту, чиї хвацькі ноти закінчуються відмовою, а відмовники бадьоряться: «Вирватися! Ах! Нічого не вдієш! Скоритися – впасти – ні-ні, ще ні!» Коли протеси падають один за одним із трачки, сокири та барди негайно корують їх. Ніби обгавкують почвару смереку, ніби кусають її, здираючи з неї луску змія, поки врешті з-під оболонок кори покажуться не нутрощі гада, не кров змія поллється, а засвітиться золотий м’якуш смереки. Дерево-друг, що жертовно перемістилося до світу людей, аби його оберігати й зігрівати. І потім, під час розпилювання й корування, з його щедрот віє духмяний пил і хмарка запахів. Поруч із робітниками димить і чигає ватра. То гоготить, прагнучи здобичі, то лютує, ковтаючи: пожирає лусочки, скіпки та сміття від дерева. Прибере всі сліди походження, віку та смерті смереки, і ось уже тільки дерево, наше людське дерево, золотиться і пахне.

Ще перед тим, як ставити хату, матеріал уже підігнаний відповідно до планів і вимірів, а зарубки на кутах протесів вирізані так, наче то іграшки якихось дітей велетнів. Поки сохнуть протеси, викладені один над одним у високих трикутних риштуваннях, позначають і трамбують місце для хати. У чотирьох кутах, часто там, де викорчувано коріння, копають чотири рови, два метри вглиб і півметра в ширину. Тут хата має пустити своє коріння у землю; у ці ями насипають брили і каміння, нерідко принесене здалека, з потоку, а іноді з розбитої чеканом підземної скали, і вганяють міцно так званою довбнею, тобто колодою у вигляді велетенського дерев’яного молота. Вганяють так, що отримують ніби чотири міцно забиті у землю кам’яні стовпи, які трохи виступають.

А вже на них стоять тесані підвалини хати, під які потім, радше для оздоби, а не для зміцнення, рівно і симетрично укладають кам’яні плити у кілька шарів.

Коли вже встановлені підвалини, сідають усі: сім’я, сусіди й помічники. І слухають, вслуховуються, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя і призначення хати об’явиться бодай здалека.

Якщо чути гарні та лагідні голоси – коли заіржуть коні, зареве худоба або повіє лагідний і тихий вітер, – то віщує щастя і благословення. Але недобре, коли долітають неприємні, різкі голоси, дудніння і свист вітру, гуркіт, писк і крик яструба або гавкіт пса. Тоді ґазди просять примівника чи віщуна, аби відвернув наміри ворожих сил. А він примовляє, «говорячи в час угідний, і мовчачи у час лихий». І викликає, проклинає, відкликає небезпечні потоки й напасті:

«Аби йшли собі за моря, бавилися у пісках золотих, калачі їли та вино пили, билиці-небилиці говорили, але волі небес не противилися і перед нею, а не перед людськими забаганками, поступилися».

Того дня, точніше, пополудня, після встановлення підвалин ніхто більше не працює, лише святкують закладення хати з музикою і танцями. Коло запаленої ватри на місці будови між підвалинами ставлять стіл. Одні гомонять, вгощаючись при столі, інші танцюють і приспівують.

Кожна частина хати – це розвиток її ідеї. На підвалинах насамперед ставлять одвірки, бо хата не має бути коробкою. Увійти і вийти – така суть людської долі. А вже довкола дверей «в’яжуть» протеси. Залишаючи, тобто вирізаючи отвори для вікон, «ключем» втискають одну колоду на іншу, випуклою частиною назовні, а рівною всередину. Складана хата росте, як скриня. Відкрита і ясна, сохне безнастанно, провітрюється не лише через вікна і двері, передовсім від верху, від неба, бо дах ще не зродився.

Постійно з’єднувати, постійно скріплювати – ось настанова. Коли протеси дібрані та щільно скріплені, то зовнішня стіна має вигляд рівної хвилі потужних кругляків, а внутрішня стає суцільною гладкою дошкою. Але, хоч у цій єдності майже щезають краї швів між колодами, мозаїка живих шарів та перерізів дерева зберігається й далі і назавжди. Поплутані лінії і рисунки слимаків, поздовжні історії росту дерева, унікальні, як кожна історія, саме такі, а не інші, в кожній колоді. Вони довго захищають себе від гниття, залишаються навіть тоді, коли дерево чорніє, а від глибокої старості розсипається за лініями цих пластів життя.

За тим, як дібрані колоди, видно, що будова закладена вже у самому дереві, бо одне життя дбає про інше, чекаючи, коли вони зустрінуться. Видно теж, що той, хто відшукав густорічне дерево, вже почав будувати.

Тим більше, за в’язанням протесів – доладним чи недоладним – неважко дізнатися, чи складав хату терпеливий майстер, що з’єднав рисунки протесів в одну стіну, ніби образ дивний, загадковий і мудрий, чи, може, бездумний партач, що перемішав протеси і склав їх абияк. Річ у тім, що майстер, і то такий, що не дбає ні про письмо на папері, ні навіть про цифри, і тому нічого не нотує й не нумерує, пам’ятає кожну дошку і знає кожен протес. Тому нераз під час будування тихенько примовляє до них так: «Не фіглюй, братику, і не ховайся, бо ти маєш бути тут, а той інший най мені не пхається під руку і най терпляче зачекає». Майстер часом навіть сам дає протесам імена за їхніми рисунками й узорами, складеними в образ. Цей «вбраний у листя», а отой «дощ рівних струн», а той третій  – «злиття потоків», а четвертий «біжить клусом», бо один вигин наввипередки вискакує поперед іншого. Тож як буде спати біля стіни сам ґазда чи який гість, перед сном зануриться в інший образ і переріз. І кожен з них викличе в нього інакші сни, а при потребі втамує різні тривоги. Якщо у перерізі відкриваються широкі простори між лініями, то сон має де мандрувати далеко й вільно. Але коли між лініями забагато тісних і крутих вуличок, такий протес краще не ставити там, де буде голова сплячого, бо сон може втиснутись у ці задушливі вулички. Натомість там, де крила над крилами розкриваються для польоту, там найкращий шлях снам до інших світів. Однак широкі шляхи є не тільки придатними, але й затишними, такими, як колиски, що захищають від усього світу.

Той, хто мандрує у снах, завжди буде вдячний майстрові за шляхи і прихистки. Щоправда, мало хто пам’ятає і самого майстра, і його ім’я. Скоріше прокляне партача, який через неуважність звузить або поплутає сни. Але той, хто вміє читати малюнки перерізів, відчитає руку майстра, розпізнає його всюди. І знає, що він побратався з деревом. Майстер сам би тихенько радів, що його впізнали, не через пусту славу, а за витвором. Це означає, що він наблизив дерево до людини й віднайшов спільноту снів, адже дерево не зносить галасу, навіть зовсім його не розуміє.

Наприкінці в’язання на нього вкладають правила – довгі, особливо тяжкі протеси, спочатку по обидва боки дверей на півхати, потім на одвірки й вікна, на всю довжину дому, щоб остаточно притиснути та скріпити побудоване. Але виступів протесів – як поздовжніх, так і поперечних, – тих, що видаються із в’язання, не відрізають впритул до стіни хати як непотрібні. Навпаки, щоби не проминути можливості оздоби, їх залишають, створюючи таємничу подобу зворотних сходів, що пнуться аж під дах. Не задля підпори даху, бо ж ледь його торкаються! Зате, піднімаючись зиґзаґом у вигляді схеми стрілистого дерева, вони підкреслюють висхідний рух хати, підкреслюючи, що це не нора, а людська мисль, політ угору.

Піднятися від підвалин до даху – ось головна ідея будови. Дах захищає зверху і з боків. Тому він стрімкий, щоби не корився вітрам, легко обтрушувався від дощу, скидав із себе град і сніг. Але він мусить ще й огортати і гріти, і тому заламує свої лінії, вигинаючись навіть кілька разів. Затуляє хату, як сукня, як важка манта або весільна гугля. Найбільше він подібний до лат, бо, ніби з лусок, укладається з дощечок, видертих із дерева, які називаються драницями, золотих, коли нові, срібних, коли постоять. Часом, коли розправлені крила хати вже почорніють і луски зіллються в одне ціле, добре видно, що то крила птаха, який дбайливо захищає своє гніздо від ворожого нальоту. Хоча ще під час будови, коли хата щойно народжується, дах уже пестує її, як духа, що його приймає у себе тіло, як мама дитятко, як коханий жінку у весільному танці. Тому, коли будівництво досягає даху, його прикрашають весільною ялинкою, обвішаною яскравими волічками, тасьмами та папірцями.

Хата наслідує поперечний розріз тіла людини. Її перед і зад набагато ширші від боків. Вона завжди прямокутна, ніколи не буває квадратною. Спереду, іноді з боків, має очі-вікна, зад є завжди геть темним, часто-густо для захисту від вітру, ніби хвостом, прикритий довгим схилом даху, часом аж до землі. І тому всі хати стоять спиною до вітру. На верхах і в місцях, відкритих сильним вітрам, на дах накладають додатковий вантаж – важкі плити й каміння. В поодиноких випадках хату заслоняють особливою загородою з драниць для того, щоб вона перехоплювала натиск вітру, поки той ударить у хату.

3

Сама хата не тоне беззахисно в оточенні зелені чи зимової білини. І не губиться у підмурівках. Вона відмежовується від терену як окреме тіло, ба більше, замикається, закутана, як у панцирі. Переважно давні хати закривали затято, наче твердині, іноді неабиякою огорожею. І хоча нові, ясні й відкриті, обходяться лише відкритими верандами – щоб відгородитися спереду і з боків, – їхні паркани, старанно замкнені хвіртками входи та виходи зберігають ознаки ізоляції. Щоправда, верх кожної хвіртки якось по-дитячому оздоблений вирізьбленими з дерева хрестиками, кільцями або фігурками. І так само весело вискакують з огорож веранди – на кутах і перед дверима – бадьористі стовпчики. Занурюються в дах зовсім не тому, що він потребує їхньої опори, просто так гарно, що охоче б з ним затанцювали. Без цих оздоб і додатків сам панцирний дах і так тримається купи і сенсу, зате під його крилами всі ці верандочки, стовпчики, хвірточки та вирізані пруги протесів, що пнуться вгору, гарно переконують, ніби заспокоюючи: «З таким, як наш старий, можна повеселитися». При всьому цьому сучасніша, весела хата також не перестає бути надійним укриттям, сховищем від зливи, заметілі та повені. Наче стародавній корабель, виринає на тлі неба із зелені або білини. А іноді раптом вигляне до нас із-за густих і нерухомих туманів і запрошує: «Швиденько заходьте, тут безпечно».

Особливо захищеними, навіть укріпленими, були давні хати, звані ґраждами. Ймовірно, ґраждове будівництво існувало віддавна і тривало досить довго, бо вміння змикати і з’єднувати будинки найбільше проявилося у майстерності виконання дахів, дашків, ґонтових крил і вежок. Нові хати вигравають світлом і ясністю, але й ґражди не були виключно строгими та серйозними. Ніби майстерні колиски своїх родів, вони розкошували у всіляких сховках і закутках, у грі світла і темряви. Що далі від світу, що більше власне світло, що більше ґражда є ніби продовженням різьбленої яскині, то своєріднішою є її доля. Ще й нині по віддалених присілках, не знищених війною, здивованому мандрівникові показуються обгороджені й укріплені маленькі дерев’яні замки. Часом подібні на каплички з чарівно вигнутими банями, дашок до дашка приязно схилений, півповерхові – півприземні гнізда-притулки, а вибудувані ж гарно – як цяцьки. Бувають ґражди просторі й малесенькі, у деталях їх стиль досить вільний, кожна дещо інша, але принцип той самий. З обох боків хату оточує табір господарських споруд із дахами, нижчими від хатніх і нахиленими назовні. Усюди, де лиш вдасться увіпхатися, туляться до основи хати і виходять за її межі. А хата, ніби опираючись на них боком даху, бере їх під свої крила і пригортає до себе. Тому ці крила називаються притулами. Тісно, щільно, нерозривно, наче родина дахів, наче чубаті й неслухняні пташенята горнуться до своєї великої квочки дахи маленьких прибудов. Проникають під притули і спільно продовжують їх лінії, вигинаючись неперервно і хвилясто. Кортить запитати: чи це одне тіло, чи згуртована в обороні громада? Іноді їм і цього мало: шереги будинків оточені палісадами, накритими двосхилими гострими дашками, а під дашками ховаються отвори, наче маленькі віконця. Завдяки їм палісад має вигляд стрільниці, яка не раз бувала стрільницею оборонною. Посередині палісаду височіє брама і для оборони, і для вилазки.

Іноді дві хати, які стоять одна напроти другої, утворюють два боки табору, де задня частина заповнена неперервним рядом господарських будівель, а передня прикрита палісадом з віконцями і високою, накритою зверху брамою. Буває, що дві родинні хати з’єднані критими галерейками без жодного табору. Всюди виявляється спротив до зведення поверхів угору та схильність до розбудови в ширину і з’єднання – завжди відповідно до місця – груп будинків та комплексів хат. Вони змикаються, тримаються гуртом, а на зовні показують зуби. Здалека видно тільки головний дах хати, що стирчить викличним гребенем роду, її шолом, прикритий палісадом, наче маскою чи забралом.

Колись це мало виключно оборонне значення. Не одна хата прославилася розпачливим спротивом нападам, а пізніше ще довго ґражди служили захистком від диких кабанів та вовків. Від печер і житла старовіку досі у них залишився захист темрявою. Обов’язково темними мусять бути як кімнати, так і подвір’я ґражди, відділені одне від іншого. Ґражда є не тільки темною, але й сухою, усіма способами, дахами і дерев’яними ринвами, вона перекриває доступ дощам та снігу. Стежка до ґражди та її подвір’я бувають вимощені величезними плитами. Дивлячись на їх розміри, відчуваєш подив і захоплення: де такі плити можна було відшукати і як їх вдалося сюди доправити.

Луки і сади, що оточують хату, завжди обгороджені так званим воринням, такою огорожею, в якій між високі – до шести метрів – патики, поставлені парами і зв’язані гужвами, тобто пасками, такими мотузками з дерева, кладуть упоперек рядами одну на одну тригранні обтесані балки – без жодного цвяха. Щоб вориння надійніше опиралися вітрові, їх ставлять зиґзаґами. Здалека світяться і в’ються луками ці срібні нитки аж до горизонту, згори з-під неба аж до глибоких низин. Цілий край перетинають високі патики, подібні на антени. Розправляють плечі, тягнуться до неба, але рідко падають. Хоча дмуть на них вітри із заходу, зі сходу і з півночі, хоч виграють на них усі співанки Верховини – часом жартівливі, часом жалісні, часом ніжні, часом грізні, а непереможені відважні вориння ухиляються, танцюючи безконечними рядами.

Коли нова оселя узаконилася на своїм власнім пагорбі, то золота хата здалека ясніє над чорним лісом, мов крапля роси, вирвана з самого сонця. Світить ночами віконцями, пронизує темряву й веде, як ліхтар, крізь лісові хвилі пущі.

А тоді, коли хата вже готова і ґаздівство вже заведене, на Святий Вечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, приходить Він, святий посланець, щоб оглянути господарство. Аби обстежити почату через нього справу, чи добре її провадять. Хоче побачити доробок, що виріс із краплі поту Сина Людського, заглядає у кожен закуток, говорить зі всією худобою, розпитує її і благословить, як дух життя.

Тоді, з року в рік, Він не тільки очищує, але й розраджує свій люд: не нарікайте, браття, коли рубаєте на верховинах вкорінені в землю, наче змієвими пазурами, велетенські дерева, що висять на урвищах над вашими головами. Не лякайтеся, корчуючи змієву пущу і щомиті наражаючись на небезпеку, що вас розчавлять, мов хробака, і скинуть у прірву стовбури. А коли гаруєте, будуючи хати, тягаючи важезні колоди, перенапружуючи кості та м’язи, і як сушите голови над своїм господарством, то не кленіть долі: Святі ґазди, робітники Божі, ще до первовіку вам це показали. У цім місці ваша праця поєднується з їхньою працею.