Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 18

Отож усе життя цілих поколінь та родів залежить від великих сил, від їхньої прихильності або ворожості, а захищають його чи становлять загрозу події та ознаки, які видаються незначними й незнаними. Бо всі ті сили, хоча зазвичай уперто мовчать, хоча старанно ховаються від людського ока, та мають усюди – серед звірів, серед рослин, а також серед людей – своїх служок, своїх нишпорок, рідню та дітей. І всі вони нерідко такі непомітні й непоказні! Неочікувані споріднення, зв’язки, переплетення і спільноти! Різні сили об’єднуються одна з одною в дивний і несподіваний спосіб. Часто їх поєднує назва чи подібність назви. Тільки слухай, розгадуй!

У великих скупченнях людей виникає певний кшталт безпеки і контролю. Ніби якась потужна дамба. Об неї розбиваються вали грізної, розбурханої десь далеко поза людиною бурі. Така гребля не закріплюється в душах гірських людей. Це відчуття безпеки не може в них оселитися. Вони постійно бачать темні хвилі, що випливають наче з безміру, цілі їх сонми, легіони істот – чи то небезпечних, чи приязних, але завжди потужних і таємничих.

Людина, яка пройшла школу самотності, не тільки олюднює природні сили, привиди і хвороби, але й людям, незнаним людським душам надає вагомого, таємничого значення. Коли потрапляє межи людей, то вже й на людей має інший погляд. Той, хто захищався від різних темних сил або змушував їх до чогось побажаннями, примівками, знаками, практиками, буде їх використовувати і стосовно людей. Для мешканця самотньої кичери чи полонини чужак і прибулець є набагато дивнішим і незвичнішим, ніж для міських або навіть сільських людей. То більше любий і гідний сердечності, то навпаки – більш підозрілий і небезпечний. Жодна невідома дрібниця, жоден погляд не проходить повз увагу самітника. Він про все розмірковує, іноді голосно обговорює з найближчими. Незначна, незрозуміла прикрість чи просто щось незвичне надовго залишаються в пам’яті. І якщо потім з’явиться хвороба чи недуга, смуток чи неждане лихо, то він собі пригадує ті різні погляди. Домірковує, котрий був допитливий, гострий, неприязний. Він знає, що ця бола – наслана, але ще не впевнений, хто її наслав. Тоді треба відвернути це наслання закляттям або чарами. Треба знайти добрих і прихильних примівників або – якщо не можна інакше – добре налаштувати тих, що найняті чи якось намовлені ворогами. Найкраще самому оволодіти чарівними властивостями, самому відганяти наслання.

Серед стількох хат, що розкидані по горах, не одна славилася починачем або чудовим примівником. Примівник, виганяючи наслання із хворого тіла, відгадує: «Чи ти з чорних очей, очей похмурих? Чи з витріщених очей, вилуплених? Чи з очей пронизливих, очей злісних, чи з очей каправих, очей слізних – ти, боло дурна! Я тебе кличу! Я тебе проклинаю!»

Той, хто знає починання, може також послати обертин – повернути наслані чари з такою силою, що у того, хто їх послав, тріскаються жили. Деякі люди володіють чарівничим даром від народження і часом самі про це не знають. Нерідко людина дізнається про це раптово, несподівано, сама дивується зі своєї сили. Інші властивості можна здобути за допомогою постів, через втаємничення та практики.

Здобування і виявлення чарівних сил оточене великою таємницею. Про великих починачів, тих, що були віщунами, відомо тільки, що вони довго мандрували пущами, никали заклятими коморами. Серед починачів є добрі, може, і святі люди, а є напевно й дідьчі. Одна справа віщун, що знає майбутнє і може оздоровити самим поглядом, а геть інша – мольфар, який тільки думкою та чарівним діянням нищить і замучує.

Колись точилися цілі війни – грізні й затяті – між самими примівниками, починачами та чарівниками. Не заради якоїсь користі, навіть не так для відвернення шкоди, як заради слави, щоб показати свою чародійську силу, подолати суперника. Серед тих чародійських воїнів траплялися люди обачливі й навіть лицарські. Та бували й такі, що не зупинялися перед жодним способом, хоч би яким диявольським. Частенько після затятої багаторічної війни один примівник зводив зі світу іншого якоюсь невідомою страшною хворобою. Зрозуміло, що ніхто з них не застосовував ні сокири, ні рушниці, ні отрути, тобто жодних інших способів, окрім духовних. Тому чимало таких, що свідомо й умисно послуговувалися чортами і чортівськими способами, маючи на совісті смерть суперника, пішли після смерті всередину Чорногори і, мабуть, покутують там і досі, тягають на плечах лід із озер чорногірських, коли слуги громового царя наказують їм сипати град на землю.

Та це ще не все. Навіть якщо хтось узагалі не втручається до битв таких силачів, усе одно мольфари-злочинці, чарівники, чарівниці та відьми – підвладні злому від народження чи з власної волі й охоти – чигають на нього, не байдикують. Запрягають до служби всі сили, шукають серед них союзників. Постійно насилають лихі течії, хвороби, збитки. Вони часто поводяться з чарівними силами і власним даром так, як люди, звані цивілізованими, що використовують опановані сили природи для того, щоб мучити й нищити інших. Мольфари чинять так через якусь дрібну образу, заради помсти за чиюсь неуважність, часом навіть для дрібної користі та щоб хтось відкупився, а «цивілізовані» люди навіть без таких причин. Ми не маємо точних доказів, що гуцульські мольфари справді насилали на людей духовним способом муки і страшну смерть. Але одне, що зрозуміли гірські люди: якщо існують мольфари, то найтяжчим злочином є злочин духовний, найбільшим злом є скупчення і зосередження всієї потуги духа і волі під командою ненависті, для завдання шкоди ближнім та всім живим істотам.

Можливо, є і так, що через віддаленість осель багато ворожнечі залишається тільки в задумах і намірах? Можливо, при зустрічі суперників вона розгорілася б у велику небезпечну сварку, вибухи люті? А та віра чи знання про мольфарів показує, як багато злих і ворожих почуттів існує та діє й далі, хоч вони не виказані, приглушені. Коли мольфар дерев’яній або глиняній ляльці, яка представляє його супротивника (або його корову) і має на собі волосся чи клаптик одежі ворога, заб’є шпильки або кілки у язик – суперник хворіє на язик або німіє, коли забиває в голову – божеволіє, коли в око – сліпне, коли кладе ляльку до комина – ворог поволі сохне і гине. Часом він робить ще інакше. «Зв’яже» в якийсь спосіб – думками і чарами – якусь тваринку з людиною. Бере, скажімо, білку і завдає їй мук або повільно її вбиває. Це найнадійніший спосіб мучення. Мольфар насичується муками ворога.