Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 15

На Святий Вечір, коли час завертає, відбувається в карпатських лісах і пустищах тайна вечеря, невидима і загальна учта. У найморознішу ніч, у світлі зір чи у сніговій завірюсі, коли не видно й на крок, відкривається багато вух і багато вуст, ніби квіти навесні. Люди запитують, звірі відповідають, а відтак промовляють самі. Іноді люди почують такі слова або такі загадки, які їм до того часу навіть не снилися.

Як тільки спуститься присмерк, пастух – радше старий, ніж молодий – приходить до стаї сам, щоб його ніхто не бачив і не чув. Щільно зачиняє двері – нічого не чути, крім дихання худоби. Спочатку пастух, щоби його не впізнали, ірже до коней, мукає до корів і до волів, бекає до овець, а в пасіці гуде до бджіл. І коли йому відповідають, то кожного окремо терпеливо питає: «Чи ви здорові, малечо? Чи, може, вас щось болить? А може, покуштуєте чогось святочного? Може, сушениць солоденьких із медом? А може, булки білесенької?» Аж тоді розіржуться коні, замукають корови, забекають вівці, загудуть бджоли, а пастух швиденько біжить до хати за частуванням.

Нема чого даремно ганити. Чимало є таких пастухів, які чинять по совісті цілий рік, хоча, як то буває, кожен щось забуде або проґавить. Але, правду кажучи, багато й таких, що аж на свята згадають про сумління й опам’ятаються. І щойно тоді починають ревно говорити з тваринами й догоджати їм. А чому? Бо добре відомо, що на Святий Вечір повіє десь із полонин і сам Ісус ходить уночі поміж сплячими звірятами й перевіряє: «Малята мої, чи вас хтось не кривдить? Може, мучить вас спрага, бо вас вчасно не напоїли? А може, вам холодно, бо вам не постелили і вас не накрили? Чи мучитеся кольками, бо вас ніхто не потре?»

Тому про всяк випадок навіть людина сувора і без серця подумає собі: цього єдиного вечора краще бути добрим до худоби, адже худоба не злопам’ятна: добро пам’ятає, а все погане забуде, не наскаржиться.

Частування худоби – це тільки початок. На Святий Вечір гостинність розливається, мов гірська ріка, що розбиває греблі й несе за собою все, що трапиться по дорозі. Як тільки пастух закінчив гостити худобу, відчиняє навстіж ворота і двері своєї хати, хай би там який тріскучий був мороз. Кличе і запрошує таких гостей, яких цілий рік ніхто не бачить, а якби й побачив, то, напевно, ніхто їх не запрошує. Найперше всіляку живність із лісів, із безодень лісних, із закамарків, скриток, зі стежок, стежинок. Пастух усіх голосно вітає, починаючи так: «На всіх плаях, на всіх плаєчках, на водах-потічках, на закрутах, на скоках – Божа Дитино, ручкою ясною благослови їх усіх! Чи з ведмежого роду, чи з вовчого роду, чи з оленячого роду, із сернячого чи заячого, зі скали чи з броду, з лісу чи плаю, – ходіть до нас, не бійтеся, скористайтеся, полижіть, скуштуйте, напийтеся, наситьтеся».

Чи тихо в лісі, чи щось десь хрусне, чи чути кроки по снігу – пастух нічого не боїться. Чекає, тричі повторює запрошення для всього, що дихає, для всього живого. Запрошення сягають щораз далі, стають усе важчими, усе небезпечнішими – ризикованими. Пастух кличе душі померлих, своїх і чужих. Ті, що бродять лісом на вітровії, а потрапити нікуди не можуть. Душі тих, кого вбив грім та лісні колоди, тих, що заблукали і пропали у пущах, тих, що втопилися на сплавах серед повені. Ті душі, за які ніхто не молиться, які не мають куди піти на Святвечір.

«Вітці чи невітці, брати чи небрати, побратими чи розбратими, прибувайте, летіть сюди до світла, до хат, будьте ласкаві, відпочиньте, підкріпіться, утіштеся. Ми вам раді, для вас кидаємо мед із пшеницею і з маком».

І зразу з тихеньким шелестом влітають юрмою душі до хати. А домочадці обкидають стіни та стелю стравою з меду, пшениці й маку, щоб душі, сідаючи, де їм заманеться, могли її смоктати, як метелики. Потім домашні дмухають легенько на стіл і на лави, щоб на них не присісти, не підім’яти жодної душеньки.

Врешті настає час на найважливіше запрошення. Мабуть, не кожен пастух – або не кожен однаково, бо не кожен знає, про що йдеться, – кличе і запрошує Громового царя зі скельної країни, аби відвідав його зі своїми громовими боярами, зі скельною громовою дружиною: «Прийди, царю гідний, на Вечір Святий! Над нами більше світло – дитятко Боже, прийди Його вшанувати!»

А що в цей час робить громовий цар? Закривається у скельних замках, у громових палатах, глухий до святих слів, покладаючись лише на насилля, на могуття блискавки та громових гармат. Ви ще не знаєте, хто це? Це головний антипод Бога. Віками чекають на нього привітні словами й відчинені двері. А він ніколи й не ворухнеться, навіть не мугикне. Мовчить. І далі запрошують його пастухи до хвали Дитятка, народженого зі звізд, від Його імені й на честь святого Різдва. А раптом?

Вечері і тайної учти ніхто ніколи не призначав і тому не може заборонити, і тому ніхто цього не може заборонити й ніхто ніколи її не заборонить. Хоч би на кожному дереві вивісили державні укази й церковні ухвали супроти забобонів, ніхто ніколи не встежить за пастухами.

Коли закінчується тайна учта, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо горяни вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса, натомість християнство – це вільна радість, це приязна доброзичливість. Від початку свята ходять пастухи-колядники. А звідки взялася коляда в нас у горах над Прутом, над Черемошами, над Бистрицями? Коли рештки свободи згасли на долах, коли й прадавню пісню затоптали, а всі справи віри й серця віддали урядам, то святий Миколай мандрівний, захисник бідних і знедолених, покинув усі інші краї і з’явився тут у нас у горах. За ним прямувала його дітвора-колядники. І тому тільки в наших горах збереглися старі пісні, давні танці, увесь звичай, такий радісний, що аж до неба підскакує і тому слушно зветься християнським.

Але сто років тому і в нас настала ніч. Мандатори7 придушили звичай, і вже здавалося, що от-от настане кінець світу. Бо недарма кажуть, що коли люди перестануть співати старі коляди, писати писанки і молитися до рахманів, відразу ослабнуть ланцюги на Люцифері, а він почне ревіти й готуватися до того, щоб буревієм увірватися на цей світ. Однак того разу йому не вдалося. Мандатори завалилися й пішли до пекла, най їх має і тримає! А пісня воскресла. Знову по засніжених плаях сяяли вогні, знову співали скрипки, дзвеніли дзвіночки, гриміли пістолети, гуділи роги, а трембіти трубили по лісах і полонинах. Знову поверталися колядники до хат.

Старі ліси, що пам’ятають давню свободу, вітали радісною луною пісні, яких не чули весь час неволі, півстоліття. Коляда поверталася з того світу, запитувала від імені Вітців:

Коляда застала все по-старому. Ще не згасла стара правда. Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, коли молоді голоси заспівали «Чи спиш, чи чуваєш, господарику», а з хати голосно відповідали «Просимо, просимо, пани-колядники».

Колядники рядком ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А діти в хаті з радісним переляком пхалися до вікна: а раптом десь у натовпі колядників сховалися ангели, а за трембітарями крокує сам святий Миколай. Вони бачили, як у вогнях червонілося вбрання колядників, як виблискували топірці в танці, як на снігу вирував плєс. Старий Матарга, що мав вуса, наче два рівні й довгі віхті, був старшим братом у коляді. Тримав хрест, обмотаний пряжею, стояв непорушно, урочисто посміхаючись. Біля нього – керівник коляди Фока з роду Шумеїв, пишно вбраний, весь у блискучій міді, з двома пістолетами, важкими як гарматки, з чотирма порохівницями. То дзвенів дзвіночком, то кивком керував плєсами, то співав коляди. Далі скакала Коза – колядник, переодягнений козою. Потім інший, переодягнений конем, вибрикував та іржав, гордо закидаючи голову. Міхоноша, який мав збирати гроші й дарунки, вимахував мішком. Скрипаль виводив жваві мелодії плєсу і круглєка, сам вигинаючись, мов та мелодія. Неподалік стояли трембітарі, і трембіти раз за разом озивалися потужно й солодко. З маленького двору трембіти сповіщали цілий світ про повернення коляди. Кожен колядник був озброєний пістолетами, і після трембіти лунали постріли, аж густий дим огортав колядників, наче гірський туман. Врешті під проводом Фоки починалася пісня – підвіконна коляда, дуже повільно, поважно і рівно. Потім кудлаті біловолосі старці танцювали з топірцями, молодечо присідали й крутилися, як у давні роки. Молоді танцювали після старих. Усі щасливі, ніби світ знову опинився в руках Божих, ніби знову народився. Врешті колядники заповнювали хату, входили до неї юрбою і сідали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто. Діти до кінця життя не забували повернення коляди.

За часів молодості Фоки ходити було не так зручно, як тепер, коли по одній громаді крутиться кілька гуртів колядників. А колись за вісім днів добряче треба було ногами намахатися, щоб обійти чотири або й п’ять громад, віддалених одна від одної. Часом уже від однієї хати до другої треба було подолати значну відстань, а ще як снігу нападало по пояс, то й добряче потрудитися. Іноді, коли було мало часу, людей запрошували до одної хати, й відтоді коляду співають не всім разом, а колядують кожному в хаті окремо призначену пісню, навіть найменшій дитині, і про померлих ніколи не забувають.

Так несли радісну вість і слово Боже у найдальші закутки пущі. Через вісім днів поверталися туди, звідки вийшли? – себто на Ясенів – на розплєс, чи одплєсанє. Цим танцем закінчували коляду.

Нинішні люди вихваляються, що, як колядники, вони не сплять вісім днів, бо безнастанно славлять Христа танцем, піснею та дружнім спілкуванням із людьми. А хіба то правда? Такий-сякий слабак-колядник заледве протанцював одну чи дві ночі, заледве потупцював від одної хати до другої, що тепер і так не надто далеко, а вже валиться де попало й гучно хропе, або принаймні дрімає, б’ється носом об стіл і знову дрімає. Нарід вже не такий, як колись. Одне треба визнати, що наші колядники не так ходять, як оті церковні, десь там у низинах, бо ті хоч і добре навчені, але відтарабанять швиденько своє, ніби ціпом, аби тільки добути пару злотих на церкву, і вже біжать далі. Ні, християнська віра не випрошених грошей потребує! Потрібна охота, щоб захопити, вразити, здобути славу. У містах учені й освічені люди ходять до театру, втішаються виставами. У нас на коляду цілий театр приходить до хати. Але ще не відомо, як він буде грати, як довго побудуть колядники в хаті. Усе залежить від того, як їх прийматимуть, як вони заприязняться з господарями. По-християнськи то саме так: кожному інакше побажати, інакше танцювати, інші оповіді розповідати, інші жарти вигадувати, а як треба, то й блазнювати. Але з усіма заприязнитися! Ось такі вони, справжні колядники!

Щоби воскресити коляду, Фока відшукував, де тільки міг, старі пісні, ходив до інших керівників коляди. Разом пригадували й повторювали старі пісні. Навідувався і до старого дяка Кропивницького у Криворівні, який багатьом відкрив таємні знання про той світ і охоче навчав колядок, коли хтось хотів навчитися. А ще Фока слухав мандрівників, що зупинялися на ніч у його хаті, а деякі пісні вичитував із якихось книжок. І, може, жодного казання гірські християни не слухали так побожно, як коляди Фоки, коли він з усмішкою виспівував розмову Господа зі святим Миколаєм:

Прикро визнавати, що коли така пісня записана на папері, навіть якщо її голосно прочитати, правильно продекламувати, виглядає вона якось сумно, так ніби її поклали до вічного сну в новеньку труну, а дяк поспішно пробекав вічну пам’ять. Пісня Фоки линула поволі, не квапилася. Розпліталася довкола, промовляла до кожного, питала кожного. Бо Фока сповіщав не тільки кожну строфу, а навіть кожне слово вимовляв виразно і дивився в очі усім по черзі, і вже після кожної строфи спочатку колядники, а потім інколи й усі в хаті відповідали хором, виразно повторюючи рефрен: «Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!»

Отак, узагалі не поспішаючи, співаючи годинами, відспівали кожному з присутніх, не оминаючи нікого, довгі коляди. Кожному іншу, підходящу для кожного: одну для ґазди, іншу для ґаздині, ще іншу для хлопця, іншу для дівчини, іншу для дітей і нарешті коляду для померлих, що, запрошені на Святий Вечір, хоч і невидимі, слухали десь по кутках.

Знову відпочивали, знову їх частували, а колядники навперемінки то церемонилися, то перекушували й випивали, коли їх вдавалося вмовити довгим припрошуванням.

Потім раптово вставали. З піснею на устах Фока розпочинав особливий обряд – святочний танець, що називається плєс, – рвучкий, жвавий, нерівний, ніби молоді кізки танцювали. Розпочинав пісню питанням:

Колядники голосно відповідали:

І тоді спочатку старі, що пам’ятали давній звичай, узявшись попарно за руки, то стрибали вперед, то враз оберталися назад, то присідали. Насідали по черзі на присутніх, закликаючи піснею, щоб ті дали за плєс гроші на церкву. Та невдовзі молоді плєсуни зміняли старших. Бо кожен із присутніх знав, знала навіть кожна дитина, що то має бути перевіркою витривалості плєсунів – чи довго витримають і зможуть так скакати, присідати, плєсати та співати одночасно, щоб витиснути гроші. І кожен, хоч і тримав у кулаці приготовані гроші, намагався випробувати плєсунів якнайдовше. Уся хата голосно сміялася, а деякі з присутніх казали: «Гей-га, так легко нема, най з ніг валяться, най зароблять на церкву Божу!» Фока безперервно дзвонив дзвіночком у ритмі плєсу, а плєсуни вже роти повідкривали від утоми, вже ледве трималися на ногах у присідах, але й далі гопали і присідали, та, хоч і захекані, все співали, нагадуючи про пожертву:

Врешті обступали когось одного, дехто підохочував того опиратися, інші ж просили зглянутися над колядниками, і той кидав гроші до дзвіночка. Хвильку-другу відпочивши, плєсуни оточували плєсом когось наступного, аж поки не витягали на церкву стільки грошей, скільки вдалося. Заробили їх тяжко.

Були й інші радості та забави. На свята деякі ґазди вистрілювали пороху більше – і не абиякого, а грубозернистого мадярського, що зветься «баняш», – ніж їхні предки у знаменитих виправах на Золоту Баню, копальню золота, чи в Кутській війні з цісарськими військами. Стріляли не лише перед входом до хати, а й у самій хаті.

І то аж ніяк не через дикість чи – борони Боже – пияцтво, а лише від святочної радості та з люб’язності, щоб якусь хату не позбавити такої паради. А чому? Це треба зрозуміти.

У давні часи, більше як двісті років тому, предки пастухів шукали собі небезпечних пригод, сутичок і – чому би ні? – золота. І врешті вина угорського чи іншого, лиш би було густе, як олія, а не розбавлене водою. За горами, де Карпати закінчуються пагорбами, переходячи в угорську рівнину, стояв на скелі неприступний замок, оточений мурами й розвідними мостами. Там була копальня золота і, як дотепер розповідають, карбували там монети. Тому у нас той замок називався Золота Баня, бо по-угорськи баня означає копальня. Замок той належав великій княжій родині Баторіїв, які уславилися в історії Угорщини та Польщі. Один із них був таким сміливцем, що погрожував самій Москві і нагнав страху її білим царям. Усе це так манило до себе предків наших пастухів. Серед білого дня під проводом молодого ватажка, який звався Довбушем, не звертаючи уваги на гармати і кулі, вони здобули твердиню. Не вчинивши нікому кривди, навантажили золотом коней, насміялися і повернулися в гори.

Як тільки колядники почали згадувати, як молоденький пан Довбуш строго наказав своїм леґіням, щоб під час нападу, борони Боже, нікого в замку не вбити, аби вийти з честю, і як він сам, посміхаючись, відганяв кулі, наче мух, то їм так зробилося на серці, що один за одним стріляли в хаті з пістолетів, подібних на гарматки. І відразу ж в хаті вилітали вікна.

Потім іще згадували, як інші предки напали на місто Кути, бо там цісарські війська разом з урядниками влаштувалися, як у себе вдома. Молоді нападники набудували собі плотів, прибрали їх шкурами диких звірів і так несподівано налетіли на місто розлитою рікою, що цісарське військо здалося. Не зробили кривди нікому. Пили з вірменами, напоїли цісарських вояків, відтак завантажили їх на плоти й відвезли до устя обох рік. Там встановили границю: на тому боці хай буде пан цісар апостольський зі своїм військом, а з цього боку – вільні християни на своїй зеленій Верховині!

Згадуючи про це, знову стріляли колядники і знову вилітали шиби, так що аж часом полонинський вітер влітав до хати, танцював у хаті і незгірше допомагав співати колядникам. З такої радості, якщо добре пішло, тобто якщо святкувалося щиро, то у хатах, у жидівських корчмах і в панських покоях мало залишалося шиб. Десь залатали вікна запасним склом, десь заліпили плівками з волових міхурів, а де-не-де просто позатикали шматами. Нема чого нарікати, видно, що було свято, а свято мусить щось вартувати. Після свят чекали на Боже милосердя і на весну, поки якийсь довго прошений жидівський скляр зглянеться і прийде зі склом у гори.

Часу в хаті перебували, як коли виходило – чи половину дня, чи півночі, чи цілу ніч аж до ранку. Часом уже підганяли один одного, нагадували, що треба йти далі, проте весело бавилися ще і ще. Врешті за сигналом берези трембітар вислизав із хати. За хвильку трембіта, урочисто й гучно проголошуючи кінець коляди, нагадувала, що інші хати ще чекають. А колядники, вже заприязнившись зі всіма, з жалем прощалися і все ще затримувалися при безперервному частуванні, самі не знаючи, чи мають іти, чи ще залишатися. Та вже й скрипаль вийшов крадькома з хати, і скрипка розспівалася пронизливо і ритмічно знадвору, вже й роги закликали до дальшого походу. Колядники шумно висипалися з хати, а з ними виходили у двір домочадці й гості. Бо ще під кінець усі співаки та плєсуни складали на снігу перед хатою шапки і капелюхи, один на другий, високою купою, яка здаля виглядала, як пень або стародавній вулик. Довкола цього вулика з шапок танцювали круглєк – танець вировий, хижий і легкий, як молоді бджілки навесні, коли відчують соки у квітах. Танцювали, якраз маючи на увазі вулики, рої та мед. Закінчували пісню і всю коляду побажанням:

Забирали капелюхи і один за одним, наче гуси, поспішали за скрипалем вузенькою стежкою, протоптаною у снігах. В кінці ряду береза щомиті дзвонив дзвіночком. Далекі й близькі ліси луною відповідали скрипці та дзвонику. І ще раз, танцюючи на вузькій стежці, посилали вітання гостинній хаті, співаючи:

І вже з інших далеких хат було далеко чути – колядники йдуть, уже йдуть!

Що можна сказати про круглєк та про всі ті побажання? Про таке не говориться, але кожен знає, що це просто чари за допомогою танцю. Тому не дивно, що священики – й ті, що молодші, й учені, – вбачаючи у цьому поганство, просто магічний обряд, як вони казали, часом ганили його відкрито, частіше натякали то вагомо, то на вухо, делікатно, що принаймні під час християнської прилюдної коляди не варто вдаватися до чарів. Тому так повелося від певного часу, що колядники – може, для того, щоб відразу випередити осуд, – вже на самому початку коляди, коли беруть від священика хрест і скарбничку, заводять на церковному подвір’ї цей бджолиний танець насамперед навколо священика, вітаючи таким чином його першим. Бідолашний священик, що ж має робити? Стоїть непорушно, сам як вулик чи пень. Хто знає, може, щось там бринить у нього всередині, може, якась розгнівана бджілка радо вкусила б у вухо того чи іншого колядника. Але лиця колядників ясніють радістю. Як тут кусати, як сварити? Священик спокійно усміхається, іноді слухає пісні, але переважно не слухає, бо коляду люблять починати свавільними куплетами.

Так чи інакше коляда була християнською. Починали перед церквою і від священика, і був для них відкритий цілий світ. Ходили до всіх, браталися зі всіма, не тільки зі своїми, не лише з ґаздами і пастухами. Ходили й до молодого дідича, який недавно замешкав над Рікою і на все життя залишився у горах. Мати дідича – казали, що княгиня – була з тих, що тільки раз на рік, під Новий Рік, промовляла кілька слів до християн, а на колядників дивилася зверхньо, ніби видерлась на самий чубок даху. Але сам молодий пан, хоч мовчазний, так кліпав очима, якось по-людськи. Відразу було видно, що коляда бере його за серце, що він християнин, а не лише пан. Потім потискав колядникам руки, і, хоч дехто говорив, що він скупий (чи радше рахунковий), так обдаровував колядників, що ті не знали, як усе те забрати з собою.

Ходили й до жидів, і жиди були дуже раді. Забували про свою статечність, з облич зникали сумні й кислі міни, пили до старшого брата, пили до славного берези Фоки. По-християнськи раділи, дякували за вітання. Дякували за плєси, дружно плескали в долоні під час плєсання, просили ще тої чи іншої коляди. Старий Айзек із сивою бородою і з довгими пейсами, дужий, поважний і суворий, як сам святий Ілля, також попивав і смакував пісню, як вино. Приязно усміхався, часом прицмокуючи від задоволення, і кидав до дзвіночка грубі банкноти на церкву. А молодий плечистий Абрумцьо, чорноокий, з чорним, аж смоляним волоссям, із закрученими пейсами, хапався за бартку і, вимахуючи нею сильно, щиро, натхненно, по-християнськи, плєсав разом із колядниками. Радісна, гарна коляда була у жидів-побратимів.

Дехто вже тоді почав на це нарікати, мовляв, жиди – це «віра не наша». Та й деякі священики буркотіли стиха, що й сама коляда, правду кажучи, поганська. Тільки у Криворівні старенький отець-канонік Бурачинський, який добре знав і розумів горян, ніколи їх за це не ганив. Тож Фока не слухав осуду. Не звертав на нього уваги. Казав, якщо ми на Святий Вечір від первовіку єднаємося з усім, що дихає, з усім, що живе, то передовсім із людьми, з сусідами, з побратимами. Це і є по-християнськи, а не те, що якийсь там церковний урядник пробубнить і пробекає. Він і далі ходив до всіх – і до жидів також – з радісною вістю, з колядою та плєсом, поки був березою, а пізніше старшим братом.

Пішли би не лише до сусідів, до багатих і до злидарів, до всіх палаців, дворів, господ, хат, корчом та буд! І до циганів, хоч є такі люди, які уперлися, що цигани походять не від матері Єви, а від дияволиці, тому не мають пупка і взагалі душі. Але хай буде! Підуть до кожного, хто хоче спробувати коляди. А до самого чорта? Га? Чом би й ні? Якби послухав їх хвильку, хоча б через вікно, то зарадили б йому піснею, танцем, веселістю, приязню. Чорт сумний, бо з первовіку напихається самим смутком, таким сухим, як стара свиняча щетина. Без краплі води, без краплі вина! Того і злий. А хто б не був злий?

– Підемо з колядою до всіх, – казав Фока, – саме Дитятко дало нам таку радісну настанову, треба її пильнувати, треба за неї дякувати небесам.

Таким було повернення коляди. І так її святкують донині. Ніхто в нас через це не вивищується над іншими. Навпаки, ми знаємо – і цілий світ про нас це каже, – що ми загрузли в якійсь порослій мохом давнині, в архаїчних звичаях. Нехай і так! Ще прийдуть до нас! Згадають, що пастухи першими прибігли до Дитяти і назавжди залишилися з Ним.