Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 13

Наймити родини Шумеїв пишалися тим, що їй служили. Хто своє відслужив, той отримав ґрунт, багато хто з них стали добрими ґаздами. Довго згадували доброту і лагідність старого Максима, щедрість і мудрість Фоки.

Якось, коли худобу зігнали з високих полонин, один вівчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двісті голів. Було це перед самим відходом із полонини. Сам ґазда Фока, спокійний за все, поїхав додому на день раніше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого ґазди то була б чимала шкода, а для Фоки ще й справа честі. Бо всі вважали, що наймит, котрий попрацював у Фоки, вийшов із доброї школи. Для недбалих та лінюхів у Шумеїв не було місця. Кожен вчився для себе.

Приходить вівчар Трофимко до Ясенова, розказує, що з ним сталося. Просить людей у дворі, щоби хтось із них переказав Фоці. А з ним ніхто навіть говорити не хоче. Вівчар не знає, що йому робити. Хата повна, там якісь люди, ґазди і пани сидять коло господаря. А в кухнях і на подвір’ях такий рух, як на весіллі. Варяться бануші, голубці, пироги, ковбаси, юшки, вже чекають бочки з пивом. Сьогодні святкують щасливе повернення з полонини. Тому вся родина Фоки, і вся служба, і сусіди мають разом вечеряти. Вівчар іде далі, заходить до хати, де сидить Фока, звертається до господаря. Кожен у дворі думає – ого, пропав вівчар, пропало його ґаздування. Фока сидить, попихкуючи люлькою, розмовляє з гостями. Наймит стоїть на порозі, мовчить.

– Ну, що там, братчику Трофимку, ти тут? Дроб’єта миром? Усе добре? – питає мимохідь Фока, зайнятий розмовою.

– Нє. Дуже зле, біда, – каже, затинаючись, вівчар.

– А то чому? – насупився Фока. Обернувся.

– Дві сотки овець вовки забрали, відразу після розлучіння.

– Скільки?

– Дві сотки…

У хаті запала тиша. Фока підвівся з лавки, сильно затягнувся файкою, задумався. Дивиться на вівчаря. Бачить, що той пригнічений, змучений, мало не плаче. Усі поглядають на Фоку.

Фока сів. Не вигнав вівчаря. За хвильку сказав:

– Сьогодні будеш вечеряти окремо.

І ото всієї кари було для вівчаря.

Із Трофимком були й інші клопоти, але вони теж скінчилися добре. Річ у тім, що Трофимко не вмів жити з товаришами, з іншими наймитами. То були справді такі наймити, яких тепер і не буває, але люди через це не хвалили Трофимка.

Коли Фока виплекав багато отар, часом було важко впильнувати їх на полонинах. Тоді старий Максим позичив йому свого слугу Семена. Що тут скажеш. Як і багато давніх ґаздів у ті часи, коли так важко було знайти наймитів, Максим теж тримав до послуг «такого», одним словом, щезника. Яку він мав із ним симбрилю і чи мав якусь – того ніхто не знає. Але треба лиш зауважити, що про Максимка ніхто злого слова не мовив.

Ходили чутки, що Семенко перший сказав Максимкові, де Фока, коли той утік до Венеції. Від того часу Максимко дедалі більше любив старого слугу. Давніше, коли наймитів ще було менше, Семенко немало гарував у Максимовому господарстві. Добряче послужив Шумеям. Коли ґазда Максим сам годував худобу, люди дивувалися, як спокійно і впорядковано це відбувається: бики були спокійні, барани стримані, навіть цапи переставали битися і пустувати. Корови, ніби навчені, підходили одна за другою до ґазди, щоб отримати солі. Ґазда довго годував кожну худобину окремо, говорив трохи з кожною, поки врешті не казав: «Но, іди вже собі, небого». «Семенку!» —озирався старий ґазда. Семенко – невидимий – відганяв корову, якщо вона не послухала господаря, опікувався кожною коровою, пильнував, щоб вони не билися, згортав сіно, аби його не толочили. Був добрий і лагідний до худобини, ніколи ні одну не вдарив. Жоден наймит не зміг би його замінити.

Того літа (тоді, коли Максим позичив Фоці Семенка до послуг) Фока, як завжди, відправив пастухів з вівцями та коровами на полонини, а Трофимкові дав стільки худоби і коней, що той аж руки заломив.

– А як же я сам упораюсь?

Фока його заспокоїв, наказав йому займатися лише господарством у самій стаї і найважливіше – завжди варити дві кулеші, одну для себе, а другу виставляти поза стаю. І не шкодувати муки! Фока застерігав, щоб він, борони Боже, не солив тієї другої кулеші. Трофимко посміхався, радів, розуміючи, що сам Семенко буде пастушити цього літа. На полонині Трофимкові жилося чудово. Він справді був нібито сам, але не мусив гасати по вертепах і стерегти худобу від диких звірів. Доїв корів, варив сири та куховарив. Семенко ж відразу потайки, не даючи про себе знати, взявся пильнувати худобу. Усе було б добре, якби Трофимко не був замудрий там, де не треба. Спочатку почав солити кулешу. Старий Максимків слуга залишав мамалигу неторканою. Тоді Трофимко виставляв йому другу несолену мамалигу, а тимчасом сам уже добре поїв. Якось раз, туманного й мокрого дня Трофимко аж занадто посолив мамалигу і поставив її за двері колиби. Тієї ж миті мамалига пляцком полетіла Трофимкові в лице, ніби її вихором прибило. Трофимко посміявся зі злості «того», а «той» тим часом терпляче зносив такі жарти… Гірше було, коли Трофимко – може, через лінощі – перестав варити кулешу для Семенка. Корови не прийшли доїтися і десь поховалися так, що неможливо було їх знайти, коні порозбігалися. Добряче наляканий Трофимко пішов шукати корів. Цілий день блукав полонинами, Бог зна куди, як пес без нюху, але не знайшов жодної корови, жодного коня, повернувся до стаї ні з чим. Заходить у загороду геть розгублений, а тут уже в’їжджає на спіненому коні Фока і дивиться суворо. Семенкові того забагато було на старість літ. Тож помчав із Чорногори просто до Ясенова, до Максима, наробив такого ґвалту, що Максим зараз же послав Фоку на полонину напоумити Трофимка, аби не знущався зі старого слуги і не нищив худоби. Фока строго дав Трофимкові відповідні настанови. Врешті присоромив його, що то дуже негарно і негонорово насміхатися над «таким» наймитом, який працює і вірно служить, а сам не може дати собі ради у людській подобі. Якщо Бог терпить його, святий Ілля не б’є в нього громом, якщо він нікому не шкодить, лише помагає, то що з того, що він щезник?! Та в будь-якому разі – якщо він любить худобу, як щирий пастух, то не може бути злим духом.

Трофимко мерщій зварив велику мамалигу і виставив її надвір. Невдовзі озвалися дзвоники. Помалу вся худоба опинилася у загороді. Трофимко все зрозумів. Відтоді вже не жартував по-дурному з Семенком і пильнував своєї роботи.

Поволі обидва наймити подружилися. Якось увечері, коли Семенко покрикував на бидло в кошарах, Трофимко закричав до нього:

– Чорте, ходи до стаї, хочу тебе побачити!

Тоді – як розповідав сам Трофимко – до стаї увійшов не старий пастух, як сподівався Трофимко, а маленький, обдертий, замурзаний хлопчина з дрібненьким чорнявим лицем, виглядав наче сумним і задуманим. Він скидався на корінь, вирваний із землі разом із глиною, на лісову істоту. А сам Трофимко був сильним хлопом з низин, присадкуватим, але міцним, широкоплечим, ясноволосим. Семенко зайшов тихо, сів на лаві біля Трофимка. Говорив майже шепотом, але дуже виразно: – Послухай мене, кухарю! Будьмо відтепер ґречні один з одним. Гаразд? Я з тобою, а ти зі мною. Ми обоє служимо славному родові Шумеїв. Я вже пристав до цього роду. Мій рід мені не в голові, тільки Шумеї та їхня худоба. Будьмо товаришами. Не звертайся до мене так гидко. Можеш кликати мене: щезничку! Тільки так, а не інакше.

Трофимко й це збагнув. Почали вони жити у згоді. Відтоді у стаї все було добре. Семенко сумлінно стеріг стада, заганяв худобу аж до кошари. Трофим доїв корів. Клопотався біля молока та ватри. Про товариша не забував. Семенко приходив до ватри поговорити. Коли Трофимко молився, Семенко тихо сидів у куті й зітхав. Коли Трофимко грав на флоярі, Семенко мружив очі, вдивлявся у ватру і завмирав, щасливо усміхаючись. Трофимко дуже добре його згадував. Одного разу так сталося, що втомлений працею Трофимко ліг спати, забувши перед тим помолитися. Заходить тихо Семенко, каже пошепки:

– Побратиме, ти ще дещо забув.

Трофимко, вже сонний, пригадував різні речі: води приніс, казани вимив, сіна для телят наносив – ну, що ще? Ага, бачиш! Забув Богові помолитися.

– Бачиш, побратиме, я не міг тобі цього сказати!

Коли на полонину приходив сам Фока, Семенко робив своє, але ховався, сидів дуже тихо, не робив шуму по кошарах, не погукував на худобу. Потім казав Трофимкові, що сам він такий чорний і вимазаний, що стидається такого пишного ґазди. Ще ніколи Трофимкові не велося так добре, як того літа з Семенком, старим слугою Максима. Після смерті Максима Семенко щез. Трофимко його гукав, викликав, запрошував на вечерю і послухати флояру  – марно. Відколи відійшов ґазда, ніхто ніколи більше про нього не чув. Бог його знає, скільки потрібно було би слуг, щоб повноцінно заповнити його місце.