Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 9

Фока, хоч рід його походив від дерев, відрізнявся від свого оточення. Він належав цілому краєві, а не лише своїй ясенівській кичері. Він не був схожим на тих закорінених ґаздів, що вросли, мов дерева, кожен у свій схил. Але, хоча жвавий і бувалий, нічим не нагадував – смішно навіть порівнювати – тих теперішніх обходисвітів, чи лісових підприємців, чи керівників, які ганяються за бутинами і за фірмами, чи тих сільських політиків, що шастають нібито у побратимстві з підпанками.

Фока змалечку привчався до мандрівок. Літував на батьківських полонинах, спочатку на Чорногорі, потім на далекій Гнатесці, віддалік від витоків Чорної Ріки. Вдома слухав оповіді про скельні комори та печери, про давні лігвища опришків, про скарби і таємні хвіртки, про секретні переходи. Коли хлопцем прийшов на полонину, пробирався у хащі, куди ще нога людська не ступала, обшукував усі закутки-щілини. Бушував по лісових проваллях.

З часом він їх вивчив, ті найглухіші сигли та найнебезпечніші кабачі.

Інакші то були часи, хоч не дуже давні, але від нас досить далекі. Тоді мандрували не так, як нині. Коли Фока був хлопцем, років із дев’яносто тому, в Ясенові ще був гідний смерековий ліс, чорний і міцний. І хоча вже там і сям трохи порізаний, розділений перехресними стежками, проте не один лісовий чоловічина, який-небудь розбійник чи запізнілий наслідувач давніх славних ватаг, ховався там цілком непогано і зненацька нападав на подорожніх на перевалі Буківця, на тих лісових «сліпанках», що почали вдавати з себе колісні дороги. І хоча за старим опришківським звичаєм такий нападник ґречно звертався до своїх жертв, однак обдирав їх геть-чисто і без пардону. Але то вже були такі собі рештки знаменитого геройства опришківського, без величі, без слави. Вперті недобитки, що лишилися після всіх пацифікацій, штандрехтів і мандаторських катівень. Вони зникли разом із ясенівським лісом.

У Криворівні на лівому березі ріки вже віддавна довкола старої двірської осади зеленіла рівна, простора і ясна долина. І тільки трохи вищі схили були вкриті лісами. Натомість у Жаб’ї у долині було ще менше хат, ніж у Ясенові. Оселі гніздилися переважно на схилах, а широку жаб’ївську долину вздовж ріки займали ще темні й густі ліси. Поміж тієї лісової чорноти де-не-де ясніли поодинокі невеликі полянки, вирубані та випалені, а на середині їх – ґражди. Але до Крутої ходили вже не старим плаєм по схилі, а митною стежкою понад рікою. Над самою рікою, на стрімкому лівому березі, стирчав мініатюрний мисливський замочок. Недалеко звідти стара орендарська корчма, а трохи далі хата Булиґи, у якій мешкали цісарські ревізори та їхній старшина, сам пан респіцієнт. За рікою було велике господарство старого роду Бурдів-Драгиріїв. Усе збудоване з дерева, зрубаного тут же, з колод, тесаних сокирами, коли ще пилками не користувалися. Коли першу Булиґову хату вкрили ґонтою, то Фока та його ровесники-хлопці, йдучи згори зі стадами, зупинялися і задивлялися на ті витончені, дрібненькі й рівно укладені дощечки так, що забували про стадо. Вже здалека зазирали з такою цікавістю, рахуючи ті дощечки, що аж плуталися один з другим на грузькій стежці, а декотрі падали в болото.

Уже від Красного Лугу до Чорногори ходили лісами, яких ніхто ніде не проріджував, не торкався сокирою. Дедалі бездоннішими ставали лісові глибини, дедалі безмежнішими, дедалі важче було зійти з митної стежки. Всюди завали колод, хащі, ями та яри, непрохідне бездоріжжя. Ліси тихі, суцільна глушина, безголоса, навіть без слідів звірини, без жодного іншого сліду, крім життя лісу і вмирання лісу. Ліси, занурені в безчасся, невідомо, коли з’явилися, і кінця не знали, не очікували. Коли на ці ліси спадали сутінки, то не було нікого, хто б не вірив, що цей морок – цілком окреме царство з іншого світу, що приховує лісні юрми, юрми власних духів, що цілі орди небезпечних і збиточних сил постають із глибин лісу.

Уже під самою Чорногорою, коли Шумеєва родина та прислуга наближалася до своєї полонини, починався найстарший ліс: наполовину спорохнявілий баштарник. Старезні височенні ялиці, такі великі та об’ємні, як чималі стоги сіна, вбрані у товсті шари моху, ніби у драконові кожухи. То був одвічний ліс, не торканий від первовіку, страхітливий. А що був у змові проти чужого втручання, то не пускав усередину нікого, ні малих, ні великих гостей. Навіть вихор не мав туди доступу. Навіть для нових поколінь дерев не було там місця. Одне дерево підтримувало інше, одне зжилося з другим. Навіть трухляві дерева утримували рівновагу. Кожен спорохнявілий стовбур щось підтримував, до чогось служив, мав якесь значення у правічній згоді.

Ясно і весело було там, де ліс закінчувався. Біля колиби на випаленій полонині буйні лугові трави та молочаї воювали з новим засівом ялиць. Там і лісовому молоднякові, юним яличкам і смерічкам, було веселіше – поки були молоді. Як тільки трохи підростали, вітер їх ламав, викривляв, обдирав морозяним подувом кору і калічив. А передовсім вирубували їх люди, які вже оселилися на цих лисинах. Щороку розчищали полонину, розширяли її, рубали далі, випалювали коріння та колоди.

На кожній досить великій гірській полонині буває дві стаї – верхня та нижня. Залежно від пори року, від тепла і паші випасають то вище, то нижче. Високо над Шумеєвою колибою були ще під вершинами на виступах, урвиськах і стрімких схилах дивні, моторошні лісові острови – чагарі, вітроломи, вся зроблена вітром плутанина. На порослих мохом пороховиськах, де людина провалюється до пояса, старі грубі жерепи звиваються, наче багатоголові змії, покручені, притиснені до землі, загороджують дорогу з усіх боків. І молоді з пишними зеленими китицями разом з гірськими вербами щільно злютовують гущавину. Посеред них де-не-де грубі, хоч і карликові, смереки, а трохи вище – несподівано прямі ясно-зелені самотні кедри. Неможливо було навіть уявити, щоби хто-небудь сам міг вдертися до такої сигли, не рубаючи дерев, без ватри.

Власне туди залазив із вівцями хлопчина Фока. Там серед кабачів та ям у нього була стайка, яку вони збудували разом із батьком. Пізніше там з’явилася верхня стая. Фока пильнував овець, часом телят і лошат, чималенько худоби, а був переважно сам. Якраз тоді він почав свою війну з лісом. Фока не знав, що у тих кабачах був ведмежий барліг. Якось раз вівці розійшлися, а Фока задрімав. І раптом відчув на носі щось вологе. Прокинувся і побачив просто біля себе маленьке ведмежа, яке, мабуть, обнюхувало його або лизало. Малий Фока підскочив; за мить побачив, що з гущавини суне ведмедиця з малюками. Якийсь час вони так стояли і безпорадно дивилися одне на одного. Згодом хлопець і ведмежа родина мирно розійшлися. Ніхто не подумає, що Фоці бракувало відваги, але ніхто не чув бодай про одну сварку, не чув ніхто, щоб Фока колись гнівався, злостився або когось кляв. Ніколи слова гострого не вимовив. Фока любив усе робити спокійно і весело. І з ведмедями теж не сварився. Він більше покладався на сокиру та ватру, ніж на рушницю. Брався із сокирою до самого лісу. Цілими днями завзято довбав і дзьобав бардою дерево. Коли дерево починало тріщати, а іноді з гуком падало у прірву, до гущавини вривалося світло. Поволі Фока вивчив ведмежі стежки, вислідив їхні лігва й повипалював їх ватрами. Ведмеді вже не поверталися до своїх одвічних кабачів, затягнених димами. Вже здалека було видно, як димлять їхні кабачі. Було видно, що молодий Фока Шумеїв там високо вгорі запроваджує свій лад. Деколи з допомогою пастухів стягав колоди до своєї стайки. І обгородив її ніби ґраждою з колод. А щоночі підтримував довкола стайки по три-чотири ватри. Навколо було немало вовків, а ведмедів ще більше. На полонину, неподалік батьківської колиби, день у день приходили цілими гуртами сарни і паслися разом з худобою, мабуть, шукаючи захисту від лісових хижаків. Фока вмів берегти свої стада. Того першого літа, коли Фока став вівчарем і зайняв верхню стаю для битви з пущею та з ведмедями, ведмідь за один тиждень розірвав у тата Фоки дві корови, ніби кепкуючи із засідок озброєних пастухів. Батько мав неабияку рушницю, важкий родинний Шумеїв кріс, і кожен пастух мав пістолети. І це не допомогло. А Фока не користувався зброєю. І все ж за ціле літо з його стаї не пропало жодного телятка, жодної вівці. Від того літа в горах вже заговорили про Фоку. Видно було, що за ґазда з нього росте.

На Шурині – і це знають по всіх горах – найбільше було щезників та всілякої чортівні. Громи там постійно били у ті плити і скельні зсуви. Люди казали, що то святий Ілля гонить свою звірину, вибиває рештки щезників, які ще тут поховалися. Видко, і хлопчина Фока в час свого літування наполохав у Шурині нечистих духів. З гори з-під Шурина, з-поміж димлячих виступів та урвищ, ціле літо линули звуки Фочиної флояри, розсипалися, розсівалися шуварами та скелями, стелилися ярами та прірвами, долітали аж униз до потоку – солодкі, веселі, безмежно вільні. Наче мудрі, сповнені надії й радості роздуми хлопчини Фоки розсівалися на пустищах. Може, їх і нині ще можна знайти там у шумовинах потоку.

Фоці було замало того кабаччя. На друге літо він вирушив аж на Гнатєсу – тоді дорога туди від Шурина займала днів зо два. Там були – і є ще досі – цілі жерепові бори. Якби у ті часи людина, що йшла з Ясенова на Гнатєсу, хоч на хвильку чогось налякалася, то страх вже б її не відпустив зі своїх пазурів, може, врешті й задушив би посеред моря тієї лісової чорноти. Коли Фока трохи освоївся на Гнатєсі, то часто залишав отари з пастухами, а сам брав бардку та пістолети і ходив далеко гірськими луками і хащами. Ночував Бог зна де. Шукав слідів старовини, а може, й скарбів, кажуть, що залазив у порослі мохом ями та витоки джерел, у такі темні щілини, куди хтось інший боявся б навіть зазирнути.

Вишукував старих дідів, таких, що були чужими для цілого світу й роками перебували з худобою на випалених посеред пущі галявинах. Одного такого він знайшов аж під Дзембронею. Той покинув панські володіння в Бережниці й осів тут. А іншого дивака – аж на Бабі Лудовій, цей був із тих головських, що колись цілою громадою воювали з цісарськими службами та правом, І так і не визнали панських прав. Фока вислуховував від них різні чутки: про велетів, про вільних войовників-опришків, про скарби та про чари. Він любив розповідати, але не все і не кожному все. Вже юнаком метикував собі, що люди не є однаковими, може, навіть не дуже подібні одне на одного.

Фока був підлітком, коли почав ходити з батьком на ярмарки за Чорногору, до Сиґета Мармароського, продавати бриндзу. Ярмарки відбувалися там (у ті часи) двічі на рік: влітку на святого Іллі та восени на Покрови. Жидів-купців у горах не було, а вірмени вже не ходили з купецькими караванами через Чорногору на Угри. Тому гірські ґазди самі продавали надмір своєї праці. Було багато вовни, з неї ткали вдома грубе сукно і продавали на ярмарках. На ці ярмарки люди також гнали волів, ялівок, а от телят ніхто ніколи не продавав. Сама подорож в обидва боки тривала вісім днів. Фока з батьком вели по двадцять коней, завантажених бербеницями з бриндзою. Коні йшли рядком плаями і ґрунями, один кінь вільно прив’язаний до другого. Коней вибирали бувалих, відважних, самостійних, послушних у ході ланцюжком. Фока йшов поруч із конем-провідником, а батько – у кінці валки. Кінь-провідник значив не менше, ніж провідник-людина. Він знав стежки, знав усі небезпеки на них, не збочував з дороги, навіть якби хтось його підганяв, слухав тільки своїх господарів, до чужих був налаштований вороже, міг бути навіть небезпечним. Здалека відчував диких звірів, зупинявся, втягав повітря, храпів або глухо іржав, остерігаючи людей і коней. Отак вони йшли хребтами, ніби високими берегами над лісовим морем. Ішли попри Дземброню, попри Суху Сиглу, а як заходили нижче від Чорногори у ліси, то кожен тримав зброю напоготові. Так доходили до гірського села Луги, першого на угорському боці. Там кожен, хто приходив з Лядчини, мусив внести ярмаркову оплату (тридцять ґрейцерів від сідла). А вже звідти спокійно мандрували до Сиґета. Ярмарок у Сиґеті був такий великий, що треба було вийти на чималу висоту, щоб побачити все, або аж на Чарду, поле за містом, де стояли стовпи і де колись вішали розбійників. По три дні сходилися люди. Роїлися марамороські волохи, гуцули, русняки, словаки, жиди, між ними крутилися вірмени та мадяри. Все те, що тепер привозиться і вивозиться залізницею, тим усім забезпечували і все залагоджували сиґетські ярмарки для цілих угорських північно-східних Карпат. Іноді у містечку з’являвся якийсь мадярський пан, підганяючи четвірку розкішних коней.

Тоді Фока бачив знаменитого пана Сольфанція, того, що хотів бути найстаршим паном і не давав цісареві набирати рекрутів з угорських гір. Чотири коні-змії несли бричку, кидаючи нею направо і наліво. Фока добре запам’ятав собі того пана.

Якось весною раптово зароїлися гори. Настали так звані рейвахи – угорське повстання, яке й досі так називають. За горами спалахнула «кошутська війна». Угорські пани збунтувалися проти молодесенького цісаря. І через гори, переважно ночами, на Угри втікали розквартировані в Галичині угорські полки, вириваючись із гарнізонних міст. Солдати буцімто в’язали офіцерів та старшин і примушували їх повертатися в Угорщину. Вже багато полків пробилося гірськими плаями, коли мандатори отримали суворий наказ протидіяти цьому. Виконуючи накази пана цісаря, що їх він видавав своїм народам, вони з допомогою сільських гайдуків, званих пушкарями, залучали цілі села, і створені таким чином загони, так звані ровти, загороджували колодами й засіками гірські стежки та плаї, як колись робили опришки, гірські войовники, щоб затримати погоню. І так само, як колись опришки, гуцульські сторожі й варти ночами на верхах палили чуги. Закопували товсті й високі смолисті смерекові колоди, обкладали їх сухими гілками та хвоєю, щоб смола могла добре зайнятися. Це були чуги. Від Устерік аж до Чорногори збудували нові чердаки, тобто вартівні, уночі в разі потреби давали сигнали чугами. Як тільки запалювали чугу на Ясенові, відразу спалахувала друга чуга на Синицях, а далі наступна – на Кринтій, затим на Кичері над устям Бистреця і врешті на Чорногорі, на Кошерищі. То був знак, що наближаються мадяри. Цілі гори пильнували, щоб ті бунтівники не прорвалися на допомогу угорським панам —ворогам цісаря, а отже й народу. Хоча цісарські урядники вже давно покорили гірську свободу, хоча мандатори втоптали її у болото, хоч нав’язали в селах панські права, а в деяких селах навіть панщину, люди все ще сподівалися, що пан цісар згадає про своїх гірських побратимів, дасть патенти проти урядовців та панів і відновить стару свободу. І тому дехто допомагав цісарським ловити бунтарів.

Проте багато людей у горах жило поза межами цісарського права. Втікаючи від рекрутації, втікаючи від панщини, вони створили посеред пущ житла у таких місцях, до яких ніхто не добирався, про які іноді навіть ніхто не знав. От вони добре пам’ятали про правду старовіку, про вільне право. Пам’ятала про це і родина Фоки, що походила з ясенівських бунтівників і літувала на своїх розлогих володіннях, далеко від усіх цісарських та панщизняних прав. Ясенів віддавна не корився губернаторським і мандаторським наказам. Так і тоді, всупереч мандаторському примусові, навіть дідич Ясенова, пан Штефко (як його досі називають в оповідях), гостив мадярських утікачів. Туди, де потік Варитин впадає до Черемошу, він звелів позносити ліжники та повиставляти столи і лави. Лави застелили ліжниками, столи заставили бриндзою, сиром, маслом, гуслянкою, наварили ще й цілі казани кукурудзяної кулеші. Венгерці вже засіли було до частунку, як раптом дали сигнал, що з Буковця йде погоня. Невдовзі наскочила цісарська погоня, і мадяри розбіглися, втікаючи долиною річки до Устерік.

Пан Штефко, за переказами, пізніше отруївся зі страху перед карою. Розповідають, що за цісарським присудом його мали посадити всередину бронзової печі, щоб він там згорів. І хоча він давав панові цісарю волів із позолоченими рогами, нічого то не помогло.

Тим часом із Кут прийшли вісті, невідомо, чи правдиві, але страшні, – що москалі чорнотою вкрили святу землю. Було їх як трави і листу. Ішли на поміч цісареві, сунули в гори кількома шляхами. Отоді підліток Фока провів тільки йому відомими стежками підрозділ утікачів поміж двома військами аж до Сиґета. Що йому ровти, чуги та чердаки? Допровадив мадярів аж до замку, до самого пана Сольфанція.

Пан Сольфанцій обіймав хлопця, хотів йому дати пару найгарніших вороних угорських коней, але Фока їх не прийняв: «У нас своїх коней досить!» І малий Фока повернувся сам до Ясенова, ніхто не знав, коли і як.

Зате пізніше, роки потому, не раз пан Сольфанцій гостив Фоку у своєму замку, приймав його з почестями, братався з ним, возив його четвіркою по Сиґеті. А як зістарівся, то просив онуків, щоб вони завжди шанували цього вільного гірського чоловіка, щоб довіку дружилися з його родом. Паничі з захватом розглядали розкішну постать Фоки, вбраного так, ніби якийсь слов’янський князь зі свити короля Атіли, ніби хтось із їхніх предків з’явився перед ними наживо.

Пізніше про Фоку казали, що він народився з мапою в голові. Знав усі проходи та стежки не лише у найближчих горах, але й усюди, куди вони сягали довкола Верховини. Де лиш була якась стежка – чи давно забута і заросла, чи нова, ще не втоптана, тільки натяк на стежку, – Фока її знав. Згодом він сам намічав просіки, вирубував зручні переходи до нових лук і полонин, до нових осель. Мабуть, не одна гірська стежка, якою ми ходимо, пам’ятає Фоку, від Фоки походить.

Фока мандрував не тільки рідними горами. Ще за молодих літ він потрапив до Венеції. А було це так: багато років тому – і ще й тоді, коли Фока був підлітком, – втеча від рекрутації та від війська у пущі й пустки під вершинами була звичайною справою. Впродовж сімдесяти років цісарських порядків військова служба видавалася тогочасним горянам найбільшим нещастям. Мало того, що там людина зазнавала лиха та злиднів, гірше те, що то була неволя, то було велике приниження. Ґаздівського синка з такого роду, який усі знали й визнавали, юнака, якого ніхто не смів зачепити, запихали у гамаші, тримали у неволі, наче батьковбивцю, наче крадія корів, словом, як найгіршого злочинця. І вже не мало жодного значення все, що було до того часу вагомим, зникали всі відмінності, йому обрізали кучері, забирали пишні строї та зброю, вкидали його поміж затурканих і жалюгідних долішніх селюхів, чиї батьки, як тварини, були власністю якихось панів. По сто разів денно їх смертельно ображали, топтали ґаздівську честь, примушуючи хлопця до таких робіт, про які у горах не хотів чути навіть найостанніший бідар. Не дивно, що й набори до війська та облави, і сама служба криваво перепліталися з самогубствами, вбивствами й шибеницями. Через це навіть найвідважніший гірський леґінь боявся війська, лякався, побачивши мундир, мов дикий звір клітки. Тому цісарські обранці або ховалися завчасу, або виривалися мало не з рук призовних загонів, яких називали ловачами або лапачами. Хтось стріляв у ловачів, когось застрелили під час утечі, а хтось – переслідуваний і вже ось-ось упійманий – в останню мить зникав у лісовій гущавині, назавжди уникнувши військової служби. Колись про таке можна було наслухатися безліч історій. Знаний співак і складач пісень Дмитро з Голів, з великого роду Василюків-Понепаляків – згодом славний ватажко, – вистріляв дощенту ловачів, які підступно напали на нього із засідки. А сина Ґєлети з Криворівні, коли той переплив річку й відстрілювався, лапачі поклали трупом. Федіра, син Семена з Іванкових-Зеленчуків, коли його вже доганяла ровта посіпаків, шпурнув їм під ноги кріс і там у Завизі, де колись з’їхала гора, недалеко від Руського потоку під Чорногорою, плигонув у лісні хащі. Тільки його й бачили. А от його брата впіймали і Бог знає скільки років тримали в гамашевих путах.

Коли Фока підріс, старий Шумей узагалі не мав наміру дозволяти, щоб його одинака запхали до тієї цісарської пронумерованої отари. Натомість Фоку думка про військо не лякала, навпаки – йому кортіло побачити трохи світу. Але що, як батько не хотів і казав йому втікати у Чорногору. Щось там повідали, що треба йти до урядників, кланятися, просити, писати, подавати свідків і навіть присягати, що то одинак, а одинаків пан цісар раз і назавжди наказав звільнити від війська. Хоч мандаторію вже скасували, люди все ж – якщо не було неминучої потреби – воліли не мати справи з установами, бо не довіряли таким законам. Тож коли наближався термін призову, Фока за наказом батька зник із села.

На околиці Дземброні, під Чорногорою, серед вертепів, серед одвічної староведмежої дідизни, мав літовище старий Семен Зеленчук з роду Іванкових, чий син Федір, ровесник батька Фоки, колись утік від лапачів, а молодший син, якого ті схопили, багато років служив у війську. Ось у них і переховувався Фока.

Удень кожен робив те, що йому призначали, вечорами сиділи біля ватри, а після того, як подоїли і загнали корів, коли впоралися з господарством, балакали собі, багато всякого розповідали, як зазвичай воно буває. Від Федорового брата Фока почув неймовірно цікаві речі, а особливо про те місто на воді, де проходила військова служба полку, складеного з русинів та гуцулів. Звалося воно Венеція. Щодо того міста, то не було цілком зрозуміло, чи не розташоване воно поруч країни рахманської. Щось тут не складалося зі сторонами світу. Про рахманів відомо, що вони живуть між небом та землею і хати мають саме серед води. Але річ у тім, що рахмани живуть на сході сонця, а до Венеції треба їхати постійно на захід. Про венеціанців справді казали, що вони християни, але в кожному разі не є святими, як рахмани. А ще брат Федора розповідав, що у війську добровольці мають особливі мундири і що з ними поводяться гонорово.

За ніч у Фоки визріла думка зголоситися до війська. Як багато хто у ті часи, хто не користувався щоденно грішми і не потребував їх, Фока мав закопаний мосяжний казанок із дукатами. Невідомо, чи то був подарунок батька, схований на чорний день, чи Фока сам знайшов ті дукати під час своїх мандрівок та пошуків скарбів. Нічого нікому не кажучи, він покинув Семенову стаю, відкопав свій казанок, з батьківської зимарки взяв собі коня, осідлав його, не забув як слід озброїтися і рушив у дорогу своїми, тільки йому відомими стежками. У Яворові сповістив батька через родичів і помчав далі. У Коломиї він вже не боявся батьківської погоні. Якось дістався до Львова і в самій губернії зголосився, що хоч він і одинак, але з доброї волі хоче служити цісареві. Але хоче служити тільки у тому місті Венеції, що ціле на воді.

Його відправили до Венеції. А в окружному уряді в Коломиї, мабуть, щось наплутали, бо тут Фоку вже почали розшукувати як дезертира. Фока був знаттєлюбним, погідно думав та погідно ставився до тієї військової служби, яка для стількох його братів була нещастям і карою Божою. Він умів ладити з людьми, частував старшин винами, як видно, мав за що. Показав німцям, як треба стріляти, і його любили. Справив собі парадний мундир – білий, аж світився, припасований, по фігурі. Стрункий, високий, чорноокий, він ходив вуличками Венеції, як справжній дука, як принц гірський. Венеціанцям теж показав, які вони, хлопці з гір. Невдовзі заробив арешт і карцер – і це ще, як то кажуть, з великої ласки – за те, що збив собі з дощок дарабу, хоч здається, ще більше за те, що разом із товаришами викрадався ночами з казарми і на тій дарабі перепливав на якийсь острів до венеційських дівчат. Та що там Фоці такі фрашки! Так чи інакше він і далі прокрадався вночі на забави, на танці. Нудно було би спати в казармі. Міг би затужити за горами. А тут музика грала, а тут вино пінилося, а тут співи солодкі, а тут дівчатка щебетали: «Сеньйор Шумейо, сеньйор Шумейо!»

От лиш ті дівчатка, хоч і гарненькі, молодесенькі, щебетливі, але, змилуйся Боже, м’які, як булочки, і крихкі, як скло, – нема за що взятися в танці. І боязкі, весь час у страху, щоби хтось їх не стиснув. Чи то така порода, зовсім інша? Чи, може, таке повітря йде від міста й від моря? Молодий Фока тихенько наспівував: «Ой, якби ми, дівчинонько, самі в полонинці…».

Якось у різдвяну ніч Фока – а він мав військову перепустку – заблукав у закапелках венеційських вуличок і вийшов до лагуни. Море, гнане вітром, билося об берег, а він, стоячи там самотньо, згадав святвечірню пісню, гукнув на повні груди, аж удалині відгукнулося в тісних вуличках. І заспівав над лагуною коляду, народжену серед лісів та полонин, – «Ой, у морі-морі, ясний цісарю, – ой, дай Боже…». «Тоді треба було мати флояру – розповідав Фока, – ото вже грається під шум води, під дудніння хвиль. І запросив би я того зеленого дракона, того царя морського, як і всю звірину, на Святу Вечерю», – жартував Фока. Але куди тут просити, коли навіть добре не знаєш, у якій стороні хата твоя і рідні гори.

У горах і навіть у Коломиї ще точно не знали про долю Фоки. Прийшли звістки – як завжди перекручені й неперевірені, – що Фока вже пішов воювати, і то десь на морі, що, здається, поранений, що, напевно, вже не живе, що, мабуть, там і похований у тій воді. Дійшли ті вісті до Шумея. Шумей плакав, звірявся худобі, ходив по примівниках, щедро їм платив. Ворожби насправді отримував добрі, але не міг заспокоїтися. Врешті прийшли офіційні повідомлення, прийшли і листи від Фоки. Приїхав старий дідич зі Станиславова і в подробицях порадив Шумеєві, що той має зробити. Батько Фоки набив торбу грішми і разом із кревняками вирушив до Львова. З адвокатом, про якого казав дідич, пішли до губернської управи. Мовчун Максим рішуче зажадав, щоб йому повернули одинака, бо він не дає дозволу на військову службу. Не хоче – і все. Інакше поїде до самого молоденького пана цісаря. Той молодий панок, либонь, добре зрозуміє, що батька треба слухатись. За кілька місяців Фоку відіслали з Венеції додому. Батько анітрохи не гнівався, вітаючись, довго дивився на нього, не міг надивитися.

Отак молодий Фока помандрував із зимарки у староведмежій глушині під Дзембронею просто до Венеції, а звідти повернувся до старої ґражди на ясенівській кичері. Подорож закінчилася, Фока мав про що розповідати ціле життя. Відтоді молодий Фока, сміливець, який не боявся війська, який стільки світу сам обходив-об’їздив, і не просто об’їздив, а ще й багато розумів, пам’ятав і вмів розповісти, був невичерпним джерелом знань і набув небувалого авторитету.

Ще багато років після того, вже геть старим, він розповідав про те місце так, що й у казці не намудрував би нічого гарнішого. Про те, яке там освоєне море, так що кожен пан і ґазда під’їжджає човном до свого палацу. Розповідав про ті палаци, про предивні повигинані мости, про чудові забави. І про те, який венеційський народ добрий, ґречний, чемний і приємний, як жоден інший. Які вони залюблені у гарні строї. І в усьому цьому наскільки вони подібні до наших християн, до гуцулів. «Говорять лагідно, солодко, делікатно. Набувся вже з ними! І музики наслухався, що тече з тих осяйних хвиль», – казав Фока.