Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 17

Коли вихори й урагани загуркочуть, мов несеться дикий табун, коли громи роздирають небо і сиплеться град, така самотня, нехай і звичайна людина, яка завчасу забезпечила себе примівками і ненадпочатою водою з десяти чародійних джерел, добре перемішаною і завороженою, яка готувалася до Святого Вечора та до громових свят і жодного з тих дванадцяти громових свят не порушила, а святкувала їх, як належить: постила без хліба і води, на той час німіла, ні до кого слова не мовила, навіть до худоби чи дерева, остерігалася навіть сплюнути, ходила голою, роблячи чарівні кроки і зупинки, промовляючи заклинання і прохання, – така людина спокійно витримає не одну бурю, яка чужому прибульцеві запам’ятається на ціле життя.

Той, хто хоче мати захист чи чародійську владу, коли щодня вдосвіта збирає воду з дванадцяти джерел, завжди робить це на самоті, так, щоб ніхто не побачив. Довго стоїть перед кожним джерелом, прислухається до його мови, кланяється кожному джерелові в лісі чи на полонині. Як зачерпне води, пошепки дякує джерелові, славить і просить воду старими примівками: «Водо, Водичко! Свята Йорданичко! Найстарша царичко! Вмиваєш береги, коріння, біле каміння, гасиш вогонь! Умий мене від гріха, від злого, від ґанджу! Яка ж Ти чиста, яка ж Ти свята, зроби, абим був такий!»

Спочатку слід окремо зібрати воду для примівок, а тоді окремо вимити руки й лице. Коли вертаєшся до хати чи до колиби, треба вклонитися димові з ватри. Для гасіння жару у воді, для всілякого обкурювання, для примівок із вогнем треба розпалити прадавнім способом – тертям полінець – живу ватру.

І тоді вже можна починати примовляння. Примівка може розгортати крила. Вода жива, ватра жива і слово живе, зриме. Який починач, таке й починання. Один пурхає, мов горобчик, і цвірінькає, інший, наче ворона на лету, каркає і лякається, а деякі відразу злітають упевнено, гордо, мов орли чорногорські, орлиним поглядом пронизують і кидають виклик.

Люди старовіку вбачали всюди у світі постійну й невблаганну битву, ділили світ на два табори – ворогів та друзів. Серед усіх доброчинців, побратимів самотньої людини наймогутнішим є Сонечко. Воно є противагою всім напастям, породженим із темноти, проганяє всі чари і невловимі загрози. Ґаздує понад усім, плодить, живить і оздоровлює.

Чимало вдячних слів славить Праведне Сонечко.

Йому, святому Лелеві, щоденно слід молитися радісно й покірно, завжди на самоті, стоячи на колінах, обличчям до сонця.

«Лелю-Сонечко! Запашне, чисте! Узріть мене грішного!» І, сходячи, могутнє Сонечко так відповідає дітям своїм:

Живою небесною ватрою лікує весь світ світовий ґазда. Він є взірцем для ґазди, взірцем наснаги праці, щедрості та ґречності, взірцем для воїна – непохитний, завжди звитяжний. Його день народження люди вславляють колядою. І свята неділя – також свято сонечка. Від Божого Сонечка одне життя дане, як і одна смерть. Над колискою людини дванадцять посланців, суддів ангельських, відгадали присуди і постановили, чим має бути. Нетлінний віщун знав це відразу, а мудрий сусід іноді здогадувався з поведінки дитини.

Людина, яка б сиділа в пустельному мороці без світла, не миючись, без молитви і святкувань, неминуче потрапить під силу бісівськихслуг, здичавіє, а тоді втікатиме у вічному страхові, шкірячи зуби, наче гнаний звір.

Але хто проходить школу самотності, хто відбув практики і втаємничення, хто чув голоси і поборов страх, пройде крізь пущу спокійно, тижнями сам буде йти незнаними пустками без ляку, хоча тоді не раз уже сам «той» береться до нього.

Часом опівночі сховається у смереку і росте аж до неба – велетенський, рогатий, вищирений. А часом на полонині, де вже ясно і весело, з’являється щось таке покручене і карликувате – ніби деревце – та видно, хто то. А хай собі бахурів бісових страшить! «Він» лиш такі міґлі показує, бо він ані великий, ані малий. Чорт – це примара. Він – ніякий. А хоче, щоби ніяким був світ. Хоче, щоб ти зіщулився і скорчився зі страху до самої землі. А для того, хто це збагне, біс – хай би як собі вмощувався, ріс і здіймався до неба – смішний. «Геть з дороги! Щезни, маро!» Перед людиною відкритий світ – вільний, просторий.

Багато хто з таких людей так само, як промовляє та співає молитви, співав би гімни і складав би величальні акафісти про самотність, коли б міг собі все усвідомити. Без самотності немає справжньої свободи. У постійній тисняві нема ані великої любові до людини, ані радості від людей. І людина сама не знає не лише того, ким вона є, ба навіть насправді не знає того, що вона є. У самоті зимарки чи колиби і про користь не надто думається. Аби лиш мав трохи муки, бараболі на пляцки до молока та дрібку тютюну. А як трапиться, що не принесуть вчасно, то Богові та овечкам і за сирок дяка. Робиш своє з охотою, бо що ж то за погана душа була б гадяча, що занедбала би худобу, яка тебе годує. Адже й пес пильнує свого. Хоч ти і наймит, а не згинаєшся ні перед ким, прямий, як кедр вічнозелений – дитина гір. Живеш із цим великим світом навколо, світом пущ, гір та хмар. А перед ним усі смиренні! Бо він нікого не принизить і не зробить каплуна з вільного християнина. Не змушує тебе бути невільником, зібганим рабом, не робить тебе жалюгідним скиглієм, який не знає, де чорне, а де біле. Хоч би який ти був маленький, випростаєшся до неба. Ти такий, а не інакший. Чітко це бачиш і знаєш. Якщо ти вберігся від спокус пущі, якщо врешті їх здолав, то приязнь і сонячна ґречність до людей, до кожного створіння освітлює твоє серце, гріє тебе, надією виграють небеса, золоті полонини, ліси та води. Стара віра колише тебе, як мама.

Якщо вам коли-небудь доводилося зустрічати на полонинах саме таких вільних душею, погідних пастухів, які ні від кого нічого не просять і не очікують, то відразу ж бадьорість і спокій огортали вашу душу. Ці люди радіють кожній зустрічі. Усе радісне тішить їх, а сумне – щиро зворушує. Мимоволі безжурна оповідь сама поллється з ваших уст. І що біднішою є така людина, то ширше в неї відкрите серце й вуха. Ніщо їм не загрожує, ніщо не викликає заздрості, вони завжди ладні радіти та сумувати разом із вами.