Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 11

Хоча розрахунки вже давно вели в пастушому господарстві, тоді ще нікого не цікавив облік робочих днів. Ретельний облік самої праці почався щойно у так званих бутинах, тобто промислових вирубках лісу. В домогосподарствах ще донедавна не вели детального і точного обліку найманої праці.

Людина, яка господарює в домі, коли решта на полонині, зветься домарем. Коли інші літують, перебувають на толоках, зимарках або веснярках, він домарить. Усі покоси трави, годування худоби коло хати, роботи на подвір’ї, на городах і в хаті – це домарство. У домарській роботі найпершою справою є сіно, без нього маржина не перезимує, все тримається на сіні. Тому період косовиці вимагає найбільших зусиль. У домарській роботі постійні наймити працюють нарівні з ґаздами. Годування корів, доїння корів та овець, доглядання теляток – це їхня найважливіша робота впродовж цілого року. У давні часи наймитами ставали переважно люди, що прийшли з низин, нерідко то були втікачі. Так звана симбриля3 – угода про найману службу – колись укладалася на роки: на десять років, на п’ять, рідше на два. Як оплату наймити отримували не гроші, а одяг, овець, корів, іноді ґрунт. Такі наймити належали до родини. Нераз траплялося, і тепер ще трапляється, що здібний і працьовитий наймит, усиновлений ґаздою, успадковував його маєток і навіть родове прізвище.Найняти когось на кілька днів, тижнів чи місяців було дуже важко. Жодна людина не мала часу ані праці на продаж. Бо якраз тоді, коли робітники найбільше потрібні – в літній час сінокосів, – усі працюють надміру, працюють до ночі, при місяці, частенько навіть при лампах. Сплять дуже мало, починаючи роботу з першими проблисками дня. А в інші пори року, навпаки, часу забагато, і тоді праця не має ніякої ціни. Тому і співпраця завжди зумовлена бажанням – допомагають кревні, сусіди, побратими, знайомі, віддячують, як кому випаде, завжди добровільно й охоче, без примусу. Буває й так, що один дає забагато, а другий менше, немає грошових розрахунків, немає купецької свідомості, що весь час пильно рахує, іншому в зуби заглядає і на пальці дивиться. Може, давні люди сказали б так: «То гарний винахід, що працю обліковують, це добре і мудро, що визиск неможливий». (Бо ніхто з них не підозрював, що точний облік праці може служити для того, щоб витягнути з людини жили, висмоктати з нього життєві сили). «Але, так чи інакше, і такі часи були непогані, коли можна було працювати й допомагати із зичливості та приязні. Все робити по добрій охоті, а не бідкатися, що хтось комусь переробив або переплатив…»

Треба сказати, що з такими вільними людьми, з такою марнотратною працею, що залежить від доброї волі, важко було би зробити якусь справді дуже велику справу. Власне при будівництві вавилонської вежі люди розійшлися, бо були вільні, бо самі собі таке вигадали, а що їх ніхто не змушував, то кожен почав говорити своєю мовою, і велика будова занепала. Можна через це досадувати, можна хвалити неволю, прославляти її до небес, але варто засумніватися, чи невільники збудували б вежу – аж до неба. У наших горах люди з охоти і без оплати будували чудові придорожні хрести, каплички й церковці. Звісно ж, на гуцульську міру – куди там їм до неба…

Не слід думати, що в домарському житті свята, танці та забави мають менше значення, ніж сама робота. Люди, які щопівроку проводять на самоті по літовиськах, по стаях та оборогах для сіна, часто думають про хату передовсім як про місце, де можна – як то кажуть – набутися з людьми, наговоритися, навеселитися. Позаяк денних наймитів немає, саме забава збирає людей. «Робочих рук» нема. Нема взагалі ані самих рук, ані ніг, бо нема права неволити. Згадаймо, що у древній цивілізації рабів називали андраподон – людська нога, або людськоногі істоти. Тепер, натомість, кажуть «робочі руки». У нас, далеко від цивілізації, є тільки сусіди і люди. Що вони самотніші, навіть покинуті, то більше схильні – ба, навіть спраглі – «набутися» з людьми, натішитися розмовою та забавою. Взамін за це – в той проміжок часу, коли не мали власної роботи, – могли й пущу викорчувати для забави, і загатити гірські води. Тож у разі пильної роботи і відповідно до її обсягів влаштовують толоку, роботу, поєднану з частуванням і забавою.

Міра значущості, справа честі господаря – влаштувати прийняття якнайкраще, аби бажання, з яким працюється, не піддавали сумніву, аби зберегти кредит довіри на майбутнє. Уже під час роботи домашні виносять у поле чи до лісу наїдки, напої і тютюн для тих, що працюють, пригощають, якнайгостинніше запрошують, примовляють люб’язно і щиросердо, виправдовуються, просто-таки змушують до учти. Це розпалює завзяття, створює під час роботи настрій, сповнений веселощів та жартів, дух суперництва так, що все разом нагадує скоріше спортивні змагання. Після цілого дня напруженої роботи настає час забави: музика, танці, співи, розповіді, особливі, товариські ігри, відомі тільки у горах, є її змістом. Танцюють усюди: в хаті, у сінях, у стодолі чи на подвір’ї.

Любов до танцю повселюдна й охоплює все гуцульське життя. Танцюють і дорослі поважні люди, і навіть старі. Пісня розповідає про ґазду, який так завзято танцював, що протанцював навіть своє спасіння.

Гуцульських танців багато. Найпоширенішим є коло, танечний круг, що його називають гуцулкою: кілька або кільканадцять людей, тримаючись за плечі, рухаються в потужному розмахові, щораз більше прискорюючи темп, аж до знетями. Часом музика відразу поринає у вир, ввергаючи у нього танцюристів, а часом підходить до нього поступово. Чоловіки врізноманітнюють танець – присідають і танцюють, присівши, при самій землі, підстрибують щупаком угору, вигукують, співають, стріляють із пістолів. Усередині кола іноді вільно танцює одна або кілька пар. Часом, коли коло рухається потужно, але рівно й монотонно, наче махове колесо, замкнуті всередині кола танцюристи шаленіють дедалі більше й більше.

Найдивовижнішими є танці самих чоловіків. Є танець опришків, так званий аркан, сповнений молодечої ритміки з раптовими поворотами, коли для повороту потрібно вловити відповідну мить – ніби мисливець упіймав ціль, готовий до блискавичного удару. Є прадавній танець – так званий круглєк, – у якому танцюристи кружляють із піднятими топірцями. І в круглєку, і у святочних плєсах на Різдво видно, яке значення – на подив чужих – мала колись у танцях зброя. Старі оповіді переказують, як то давніше у танці підкидали гострі й важкі бардки так, що вони безперестану грізно свистали над головами. Як стріляли під час танечної забави так, що нічого не було видно від густого диму. І знову бардки одна за одною весело підлітали вгору і падали, але якось такого не бувало, щоб хтось когось скалічив чи поранив.

Для людей і родин, що мешкають далеко, толока є значною подією. Молодь бавиться, хлопці зближуються з дівчатами, поважні люди обмінюються думками. Часто співають свіжоскладені коломийки про якісь події, що хвилюють загал. Часом повістуни, байкарі або вмілі оповідачі приковують увагу, ніби зачаровуючи ціле зібрання якоюсь казкою, легендою, оповіддю. Старші ґазди діляться спогадами та переказами про давнину, про старовік.

Сидять старенькі, дими з файок, стеляться хвилі диму, розпливаються в тумани і хмари полонинські. Розступаються стіни хати, показуються стежки над урвищами і загони опришків на буйних конях, леґіні в мосяжних бляхах, вежі угорських замків на скелях, і крутяться скляні палаци змія… Або ж сяде серед хати, недалеко від вогню у величезній печі, поміж звуків цимбалів та скрипки, старий сивий ґазда з довгим волоссям, слухачі повсідаються на лави, стільці та припічки, а він наспівує, рецитуючи, і так починає оповідати пісню: «Послухайте, добрі люди, що хочу казати…»