Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 6

Без кінця-краю, до самого горизонту сягали сінні луки. Розцвічені й пахучі впродовж весни та літа, вони аж до покосу щомісяця і запах змінюють, і колір.

Ці луки не лише для ґазди, то окремий світ, ґаздівство для себе.

Погляд мандрівника, якого занесло здалека, губиться в цих трав’яних хащах, як у заметах зоряного неба. Його вражають барви, насичують запахи.

Якби хтось пустив сюди худобу, вона відразу б знала, чого шукати. Напевно пішла б туди, де мереживом достигаючих зернят видніється щучник або де купками рожевіє й зеленіє конюшина. Але луки обгороджені воринням. Про них ніби забули. Луки живуть своїм життям. «Сонечко, до всього ласкаве, плекає їх», а ґазда – вони це знають – береже і захищає. Лише комахи – джмелі, бджоли, оси, метелики, мухи та жучки – торують ними свої шляхи. Кольори та запахи подають їм сигнали, за якими вони дізнаються, де шукати соків і пилку. Але не тільки для себе смокчуть квіткову поживу. Господарюють разом із квітами. Без них лука б завмерла.

Перш ніж задзвонять коси, луки разом із комахами святкують це життя для себе. Святкують окремішність кожного роду у спільності з іншими, окремішність кожної спільноти у співжитті з іншими, окремішність луки.

Серед людей тільки той здатен охопити ці окремі життя, цілком осібні й пов’язані зі стількома іншими, хто їх не чіпає, не смикає, не толочить і не зриває для себе. Може, око гірського побожного самітника, яке у кожному рослинному образі розгледить неповторний задум Єдиного? А вухо того пісняра, що сповнений витонченої привітності та доброзичливої шанобливості до всього живого, почуло б ритм кожного квіткового буття. Чи закоханий погляд і повна ніжності рука художника, який іде за рисунком і барвою кожної квітки. Для якої вигоди? Так, ні для чого. У побратимстві з кожною яскравою та пишною косицею і з кожним скромним чубком трави шепне їм: «Яка ж ти красна!»

Весняні луки. Спочатку жовті. Колишуться на них скромні первоцвіти, мов літургійні дзвіночки й перші лугові сиґнатурки. Купальниці задивляються в люстерка ставків, віддзеркалюються в них ясно-жовтим.

Рожеві луки – з переможним квітковим військом зозулиного цвіту. Здалека, з подільських полів мандрують вони через увесь край аж до гір, до нижньої межі лісів.

Білі луки – виткані тисячами й тисячами білих квітів запашної маренки.

Пурпурні луки – мов екзотичні квітники. Там дивовижно вигнуті зозулині черевички. Поцятковані наперстки з соком-нектаром, схованим у скарбничках – солодких закамарках, до яких дістаються тільки сильні волохаті джмелі, а квітка, тихенько закриваючи уста, ховає хмільного джмеля у своєму оксамитовому сховку.

Луки влітку. На більш тінистих схилах, на зрубах, нове диво. Розквітають луки кольору блакиті неба, та й самі вони наче небесні. Це делікатно повитинані, з пелюстками-зубчиками квіти тирлича міняться цілою гамою блакитних відтінків. З’являються величезні, які бувають саме в горах, васильки. А на сонці цвітуть, палають серед трав, наче втілюють сонячну матерію, маленькі жовтогарячі й липкі квітки арніки. На сонці ж, але при землі, в облямівці трав повільно формуються, творяться, вже по-іншому відображаючи сонце, зіркоподібні будяки-відкасники, оман, величезні безсмертники. Теплі й солодкі – а схожі на гострі малюнки паморозі. За життя застигли колючі пелюстки, вирізьблені з шовковистого металу. Зате взимку, коли всі квіти, вже давно засохлі та зів’ялі, тонуть в одноманітній верстві сіна, будячки блищать, вічно живі, зберігаючи свіжий аромат меду.

І навесні, і влітку до образу лугів додають свої барви, свої форми божі свічки – зозулинці. Різні види. Деякі вже у квітні на північних, тінистих схилах. А потім щораз інші, білі, фіолетові або чудернацьки смугасті, плямисті, мічені так, щоб справити враження, спинити, щоб не пролетіла повз ані бджола, ані дівчина. І всі вони дурманять запахом, як ніби не з наших лугів, далеко віднесеним вітрами.

Уздовж стежок комонник. Наче мандрівні, бідні наймички, ген із долин, із далеких полів, що пішли шукати долі аж сюди. Шорсткі комонники з зірковими очима, кольору ясного неба. Тут є й інші вандрівці. З краю жерепів, із гір примандрували на луки квіти нечуйвітру, незліченно розмаїтий рід, такий же мішаний, як тутешнє пастуше населення. Нечуйвітер кармінний, нечуйвітер золотавий, нечуйвітер позлочений, золотистий, чи ж здатен хтось перелічити всі ці відтінки золотого, чи ж стане йому назв.

Шум лісу з долу, з верхів’я Кичери, ледь чутний шум Черемошу, що долинає з глибини долини, – тиша, небо та гірське сонце, і лиш єдине товариство – стара вторована стежина, що в’ється вдаль. А єдиний рух – бджоли та джмелі, що несуть квітам любов. Та ще іноді далекі дзвіночки череди з якогось пасовища, інколи кукання зозулі, як ніби сама весна сповіщає про себе. І уривчасті звуки флояри з акордами шуму або шепоту потоку, що десь високо плеще об скелю. Тут зовсім немає відчуття пустки чи непомірного огрому, як це буває на полонинах, а все ж обшир великий, не одноманітний, щораз інший і, здається, щораз гарніший. Цей світ лук, царинок та зореподібних квітників – світ безпеки, тиші та щастя. Недарма вважають, що зоряне небо – то галявини, небесні царинки. Мабуть, небесні ґазди, засіваючи та плекаючи ці гірські квітники, заздалегідь хотіли подарувати людям враження від своїх галявин.

Відчуття часу зникає: час якось розвіюється й розпорошується, не поспішає, як одновимірна послідовність хвилин та годин, що спливають одна за одною, а дзвенить багатоголоссям, як церковний хор, іноді відступає, граційно ваблячи, в ритмічному танці, і повертається, мов усміхнена дитина уві сні. А потім знову розгортається, розкривається, як віяло, і наповнює собою луки – не час, а хвиля вічності.

І, мабуть, тільки для вух втаємничених нявок, а іноді й для очей ґаздинь-примівниць, видзвонюють і вказують час квіткові годинники. Адже кожна квітка у свою, обрану нею годину, залежно від місяця, відкриває чашу, щоб черпати сонячне світло для своїх життєвих перемін та трудів. І о своїй, цілком своїй годині, навіть не підкоряючись сонцю, чаша закривається. Те дзвеніння квіткових годин чують вуха втаємничених. Рано-ранесенько сухий, шорсткий та строгий комонник – наче блакитним дзвоном квітів – оголошує п’яту сонячну годину. Раніше за всіх відкривають очі ці турботливі й старанні мандрівні наймички з долів, а ще – в той самий час – деякі квітки нечуйвітру, полонинський рід. Перші, можливо, принесли цей звичай зі степів, а другі з вершин. Жовтець, наче життєлюбний хлопчик, вибрав більш пізній час, сповіщаючи про шосту годину з лугових ставочків, що виблискують на сонці. Ніжний та вишуканий тирлич-генціана має час, спить і снить довше, в опочинку набирається сил, щоб відточувати форми. Ці квіти – творці копіткого та вишуканого мистецтва скульптури. Прокидаються допіру о дев’ятій годині. І так весь день. Вечорами, коли сонця вже немає, силени – шляхтянки, викрадені розбійниками, занесені крилатими вітрами на полонини та верховини, звіщають вечірню сьому годину – відкриваються тільки тоді, коли до них струменять хвилі світла, проціджені й профільтровані через темний кристал вечора; опалові й темно-фіолетові.

Нявки щодня слухають дзвін цих годинників, метушаться разом із комахами, серед віхоли ароматів, які також долучаються до хору голосів, пісень, запрошень, подяки та залицяння квітів до комах. Але людські почуття занадто грубі, щоб розрізнити їх. Незадовго до Івана Купала, коли настають «Розигри», тобто свято, коли грає-буяє природа, нявки, як заводійки, затівають плєси і танці всіх істот, що живуть на луках, в лісах та на полонинах. Навіть вовки влаштовують божевільні й радісні танці. Саме тоді, в день єднання і братання з травами, молоді ґаздині й дівчата прокидаються рано вранці, до світання, щоб людське око не бачило, і бігають луками голі, мов рожеві хмаринки, з розпущеним волоссям. Вони танцюють, пірнаючи, купаючись та качаючись у високих травах, і, зазираючи квітам в очі, відчитують світанкові години. Кожну травичку, кожну квітку просять про добру годину, заклинають їх про чарівну манну для улюбленої худібки. Зривають квіти, прямують у танці до джерельця, що шемрає по скелі, пущеного в дерев’яний жолоб. Умиваючись та освіжаючи зірвані квіти водою, примовляють:

– Водо, водичко, свята Йорданичко, найстарша царичко, радісно сердечна, шумливице рідна, візьми цю щасливу годину квіткову, мить світанкову! Подовж, розлий її на цілий рік. Не воду черпаю джерельну, не крижаною водою вмиваюсь, а манну добуваю з цього зілля та квітів. Мирюся з ними, беру для своїх бидляток і для маржинки. Не для себе манну беру, лиш для моєї Зорини, Жовтяни, Модрани й Срібляни…

З давніх давен ці слова повторюють щороку. Протягом століть щорічно відбувається на сільських та верхових луках свято розигрів, братання з травами, відчитування годин і черпання доброго часу з квітів, черпання манни. Є така година – так вірять і знають жінки цілий рік, – котра, прочитана й зачерпнута з квітів, приносить щастя й радість. І о тій самій годині слід починати кожну роботу, будь-яке важливе завдання, аж до нового свята розигрів.

Влітку щодня прямують стежинами білі постаті в полотняній одежі. А ще здалека на тлі живої зелені вирізняється яскрава червінь запасок і хусток гуцульських жінок. Ті білі постаті, що їх видно здалека, здалека, літнього ранку серед безкраю квітів, серед співу цвіркунів та щебету птахів, жінки, що йдуть до ясної хатини, наспівуючи пісень або ледь чутно бесідуючи, – назавжди залишаються у твоїй душі. А багрянець хусток, пишних «турпанів» хизується, ніби начарований самими луками, гірською зеленню для акорду барви.

Коли починається сінокіс, царинки наповнюються іншим життям: чути дзвін та клепання кіс, голоси й пісні косарів. Здаля линуть веселі вигуки: «Боже, помагай! Слава Йсу!» Їм здаля відповідають: «Слава Богу й вам, дякую за добре слово, Боже, помагай і вам» – і далі дзвенять коси. Жінки приносять косарям їсти далеко в поле, щоб ті, не марнуючи часу, могли скористатися з погоди. Коли грабають і громадять сіно, жінки теж беруть участь. Коли накладуть нарешті велику копицю сіна, жінка вилазить на неї, а чоловіки подають сіно вилами знизу, приносячи його здалека на ношах. З вершечка сяє прекрасна, розкішна червона хустка. Жінка опоряджає і формує копицю. Нарешті постає готове, масивне «сіно», яке набуло форми церковної бані.

Внизу, під високими луками, на самому вершечку Кичери, трохи вище за ґражду, були рештки старого бору. Ото й усе, що залишилось від прадавнього лісу, з серця якого, як каже легенда, народився прадід Фоки, Шумей.

Сам Фока розповідав про це так.