Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 3

1

То було у 1887 році, восени, на Кізій полонині під Чорногорою. Вітри сильно віяли, дули, вили, бушували кілька днів, періщили, гуляли та тріщали лісами, наламали дерев і галуззя, поки врешті вимели й вичистили небо від хмар. Золота погода стояла на небі – тихо, лагідно, тепло.

Трембіти грали на розлучіння. Було багато ґаздів та людей з низин, і озвучена вигуками полонина змінилася. Радісні оклики перелітали з гори на гору, з полонини на полонину, від стаї до стаї, від колиби до колиби, від кошари до кошари. Далеко розносилося гучне вівкання, один одному відповідали співані оклики та протяжні наслідування голосу трембіти. Літали ті голоси з Кізьої на Погорівку, з Погорівки на Гаджину, з Гаджини на Маришеску, з Маришескої на Млаки і Псарівку, із Псарівки на Озірний і Кострич. Перегукувавсявесь полонинський світ. Здавалося, що ці величезні простори якось з’єдналися на той один день, а людська думка разом із голосом перелітала з полонини на полонину, перескакуючи через неприступні бори, столітні пущі й староведмежі місцини, а разом з тим через молоді гущавини, яри, пропасті і берда. Десь там сидить ведмідь, який цього літа вполював собі не одну ялівку, спритно уникнувши рогатини та пострілу. Сидить у лісових проваллях, у смерекових сиглахабо ґаврах-барлогах, чує всі ті голоси, прищурює вуха або свище і дмухає від збудження. А вовк піднімає догори ніс і нюшить. І далі грають трембіти, а стародавні пістолі й пищалі, зблискуючи вогнем, гучно стріляють, і далі голоси нагукують із полонини на полонину.

Рано-раненько встало сонце. Скелясті пруги ледь притрушені сніжним пилом, ніби міцна зброя або ледьпосріблена кольчуга. Полонина полого здіймається, а потік Кізя, що народжується на скельних пругах, пінистими водами скаче і гуляє посеред кедрового лісу. І виспівує. На полонині вирубане у скелі крісло. Це на ньому колись сидів найславніший із лицарів-опришків – Довбуш.

На Довбушевому кріслі, над старим кедровим закучерявленим лісом, де видно дерева – то прямісінькі, зелені й стрункі, самі в собі, то велетенські, з розгалуженим, схожим на змій гілляччям, нерідко обпалені вітром і морозом аж до жовтизни, там сидить собі добрий ґазда з Ясенова, Фока Шумеїв, пісні про якого живуть донині. Курить люльку і слухає, як унизу шумить пуща. А праліс там унизу – тоначе прибраний прозорий храм з могутніми колонами, то ніби пекельний вертеп, завалений вітроломами, вивертами потворного коріння, вирваного із землі разом з уламками скель, зарослий хащами, малинниками, поритий ямами і проваллями від вирваних коренів, залитий мочарами. Добрий ліс, Божий ліс, Бог його садив, а лісові духи або нявки – берегині з озер під гірськими верхами  – леліють його, прислухаються до нього. І хіба лише Бог буде стинати його вихорами, громами, хоча і зветься він панською власністю.

Фока за своє життя чимало лісової гущавини вирубав, викорчував, багато полонин із неї поробив. Не одну царинку-сіножать обгородив там, де колись гніздилися вовки. Не одне і для себе, і для пана-сусіда зробив, а ще ґаздам-сусідам допомагав, радив. Але тепер подумав: ну, ось тут нашим штукам кінець, амінь! Цей ліс залишиться і вічно йому бути! Ані я, ані сам пан, ані цісарські фельвартери не дадуть йому ради. Не дозволимо – і край. Бо навіть якби його зрубав, донизу не стягнеш, не вивезеш, і так і зогниє зрубане дерево. Хай залишається! Так треба, бо де йому бути, як не тут, бо де ж та худоба лісова і Божа подінеться.

Фока має забрати на полонині свою отару і бриндзу, що йому належить. А ще має перевірити стан отар дідича з Криворівні й те, як уділяють бриндзу для нього. Утім не думайте, що у краю розлогих долин, довгих гірських схилів хтось лише заради вовни і бриндзи багато разів знизу вгору і згори вниз мозолив би кінські чи свої ноги. Адже кажуть: «Не для бриндзи бриндза, не для вовни вовна, ані гроші не для грошей». Віддавна ж бо оселі на Верховині, розрізнені, мов острівці в пущі, хоч і скорилися такому розрізненню, якось так напнуті тугою-журою за самим людським спілкуванням, як натягнена для пострілу тятива. Сполучають їх, власне, лише плаї, далекі шляхи, непоказні, але постійні, щоправда, для возів і коліс непридатні, але для їзди кіньми зручні. Ті затаєні плаї – то кістяк спільноти і мапа давнини. Але знайте, краяни, і розкажіть у світах дослідникам, що на тих плаях така туга затуляє очі і раптово їх відкриває, що на повороті відразу бачиш не тільки тих людей, до яких зайдеш упродовж дня, але й тих, котрі перебувають геть далеко. Тож нічого дивного, що один із леґінів старовіку, золотокудрий пан ватажок Дмитро з плаю під Креминистим на Головах, уздрів старого християнського цісаря, який так дбав про наш люд. А іншому, старому кудлаєві, що звався Андрійко, з плаю на Данцерськім, крізь скелі одразу відкрилася дорога до Рима, – туди, де пуп землі, – а на її кінці засяяв білісінькою головою головний християнин, сам папа римський, премилий дідок, що й далі пильнує доступ до неба. Ах, на тих плаях так самотньо, тихо, аж глухо – порожньо так, що нападає з льоту – як на ягня сип, який залітає до нас із Семигорода, чорний, із жалобними хвилястими оздобами на крилах – така сама журба, яка відразу хапає і несе всі бажання, що ледь квилять. Тоді з’явиться не лише папа римський і цісар християнський, це ще надто просто, а й усі ті, кого на жодних плаях земних не зустрінете. Кості їхні десь над Амуром або в італійських Альпах, у Лондоні або в Нью Йорку, а самі ті особи не де-небудь, лиш власне по наших горах проходжаються. Давність фізично присутня на плаях удень, а тим більше вночі. То ніяке не марево, і давність – це не минуле. Бо так уже є: що давніший плай, що більше поколінь його топтало – лісом чи хребтом, берегом чи схилом, у загородах чи полониною,  – то він надійніший, бо такий видовбаний і рівний, що навіть темної ночі не випустить ні людину, ні коня. Ґаздівські осередки, зрештою, бувають самодостатніми, бо хоч вони й віддалені, завіяні – не конче снігом, але самою далечиною, пущею, а десь високо й туманами, – аж ніяк не є беззаконними, ніби в якихось циклопів. Безсумнівно, що у кожного є власне, окреме право, кажуть же: «Що згірок, то інший порядок», але річ у тім, що закони і порядки кожного закутка без спротиву підкорилися одному загальному законові гос- тинності, адже мешканці закутків, самотні родини і самотні люди, знають вони про те чи не знають, тужать за спілкуванням, за людьми. Раніше більше, як тепер, бо зі зростанням населення зблизилися відстані. Тож у ті часи вже самі зустрічі, такі нечасті в деякі пори року, навіть якщо траплялися вони з господарської оказії, були святом. Ще більше, ніж вовни і бриндзи, шукали новин, слів, поглядів.

А цього разу, на день Розлучіння, у Фоки особлива роль. Він має запросити весь народ полонинський, де кого зустріне, на весілля найстаршої доньки дідича з Криворівні. І це лише початок добровільного обов’язку. Бо як один із весільних старостів він пообіцяв приготувати й залагодити все, що належить, для весільного прийняття гуцулів. Зрештою, це не одноразова ґречність. Господарство і навіть життя Фоки та дідича спаяні не віднині, Фока стільки навчився від пана, а пан стільки йому завдячив. Весілля дідичевої доньки для Фоки, чия одиначка Гафія померла кілька років тому, – то обов’язок якби перед власною донькою. Іде він до полонинської колиби, а радше до кошари, туди, де юрмляться десятки мішенників, ґаздів із Жаб”я, з Голів, із Зеленого, з Криворівні та з Ясенова. Щойно побачать Фоку, вбраного до запросин, зоставляють свої справи, замовкають, чекають. А він чекає, поки його обступлять, і просить ніби на своє весілля:

«Люди делікатні, ґазди хрещені, побратими звіку-правіку! Дідич, дідичка, панна і я просимо вас усіх на весілля, яке почнеться на Покрову. Хто прийде здалека, притулок знайде, най не бере того до голови. Будуть великі музики гуцульські з Жаб’я, з Ясенова і з Голів. І будуть три музики циганські з Буковини і Мадярів. І жидівська для панів аж із Коломиї. Будуть відправа і Служба Божа, будуть забави й комедії всякі, і такі вогні будуть у повітрі, як звізди або світні квіти. Будуть священики з усеньких гір і польські ксьондзи з Косова і самої Коломиї. Будуть панове зі Львова, з Відня, з Варшави, зі Слободи-Ропи, з Мадярів, з Англії і з Америки. І будуть жиди з цілих гір, сам рабин приїде з Косова. Будуть ґазди звідусіль, люди багаті й бідні, навіть старий Фудор Гєлета, що воював був колись із паном, прийти обіцяв. Кожна віра за старою правдою, по своїй мірі, кожна на своєму місці, як годиться у родині».

«Тай тому ґречно, чемно вас просимо, запрошуємо! Кого побачите, просіть, усі гори просіть! Кажіть, що пан, пані дідичка і сам Фока ясенівський запрошує. І будьте ласкаві, коли з інших полонин хто зацікавиться – переказуйте, – нехай зупиняються коло Чердака, я там до людей буду звертатися і запрошувати на весілля».

Полонинська хода і розлучіння – то справді свято, але весілля все ж таки більше свято, лише один раз, завжди інакше. Перш ніж люди придумали собі театри, бали, клуби, зібрання, концерти, мали весілля. А в гуцульських горах два-три дні весілля, а, якщо добре піде, весільний тиждень, заміняє інші забави й потреби. А що вже у тамті роки, а ще й весілля доньки дідича! Від таких весіль ведеться лік часу, як одні ведуть його від створення світу, другі від Різдва Господнього, а ще інші віднедавна, від прусської війни, крий нас, свята Покрово! Бо весілля обіцяє новий світ, нове життя, так як тиждень творіння, як святочний тиждень Різдва, а відколи якісь вискочки пруси, про яких ніхто перед тим не чув, скрутили бідного цісаря в баранячий ріг, то на кінець світу дуже схоже.

Мішенники перестали звертати увагу на те, по що прийшли. Жоден не задивлявся ні на хвости, ні на коров’ячі дійки, ні на бриндзу, ані на реваш, ані навіть на телятка, бо на все те ще буде час, а людське весільне свято найважливіше. Скільки ж то рук спереду, ззаду, з обох боків тяглося до Фоки, а він сам крутився, як міг, однією парою рук потискав кожну руку, уділяючи всіх так ретельно, що нагадував образ косівського майстра, не будь-яке чудо, а саме «Михайлове чудо», і, як видно з образу, чудо сердечності. На тому косівському образі той великий святий має стільки рук різного кольору, ніби він довкола обріс гілками й галуззям. І це ніяка не дурниця, бо якщо якесь дерево може мати стільки рук, то й сердечний чоловік, тим більше такий, що запрошує на весілля за старою правдою, був би щасливий, якби йому стільки із серця виросло, щоби подавав навколо принаймні з десять відразу, і то так щільно і міцно, щоб нікого з гостей не пропустити. Після потисків рук хор привітності щось мурмотав, ще не відомо що. А вже з нього щораз сміливіше вилітали побажання: «Аби йсте сотки літ дочекали, що так за нас дбаєте». – «Аби сте ґаздували на землі, а царювали на небесах». – «Аби тя, синку, Господня рука стерегла та й благословляла», – дудонів якийсь старець. Із побажань текли схвальні слова, ґречні, сердечні аж на запас, але в сам раз, без жодної фамільярності: «Але сте чемні, Фоко!»  – «Але сте файні». – «Удався нам, синку», – додав той самий старець. Коли вже розігрілися, заходилися питати щораз сміливіше: котрий же то князь-наречений? Якого роду? Звідки? Чим займається?

Фока відповідав, як знав, а про заняття нареченого, що той знаходить і видобуває машинами з землі нафтову ропу, пояснив коротко, тільки те, що хотів, щоб не занесло від того запахом якоїсь нової моди, хтозна-якої. Не допитувалися далі, бо раз Фока ручається, то до такого й придивитися варто. Тим жвавіше питали, хто буде куховарити на весіллі та яких музикантів запросили.

Фока охоче називав їх по черзі, а коли згадав скрипаля Сухонського з Голов, крізь юрбу полинув гомін: «Сухонький, Сухонький». Збудження наростало, люди бідкалися один поперед одним, як встигнути на весілля, щоб не запізнитися. Що довше стояли, то вільніше розпитували, не шкодуючи часу, а Фока вже позирав на сонце, як кожен ґазда, що зважає на час. Позирав і на саму колибу, бо хоча у день розлучіння кінець полонинській господарці, а пастухи снують кошарами, переймаючись обрахунками й розділенням стад, не варять уже сиру, Фока мусив зробити у колибі ще дещо важливе.

Бо там зачинився старець Максим із Яворова, якого зумисне запросили взяти участь у погашенні ватри. Поки інші поралися на сонці, Максим сидів сам-один у темній колибі. Інакше могло би статися щось недобре, чи то духи лісові образяться, знюхаються потім із вогнем і буде з того біда, чи сам вогонь образиться. Максим був пустельником, жив самітником на схилі протилежного хребта, серед лісу на галявині, що звалася Яворє. Шанували його надзвичайно, бо він не лише був знахарем, примівником та віщуном, а ще й мав очі найліпші, як казали, рахманські. Схиляв до віри рахманської, щоб ніхто нікого не судив ані словом незичливим, ані поглядом, ані потоком злоби здалека не досягав. І хоча він не був небезпечним, як інші примівники, сама його присутність бентежила.

Входячи з Фокою всередину, в темряву колиби, варто пригадати, що полонинська колиба, чи радше стая, є прямокутною будівлею в «ключі», складеною з колод, які прилягають не зовсім щільно. Завдяки цьому вона безперервно провітрюється, і хоч би до неї у сльоту чи то пастухів, чи мішенників, чи мандрівників із плаїв, де милями і днями не знайдеш ні хати, ні даху, полонинський вітер провіває задуху і дим. Стая не має ні печі, ні вікон, її освітлює тільки ватра, що весь час горить на втоптаній землі. І хоча дим виходить через отвір у навмисне піднятому крилі даху, його так багато і він такий густий, що пробирається ще й через шпари між колодами. Якщо дивитися знадвору, то ціла стая безперестану димить, огорнена ззовні димом. У коротшому боці прямокутника знаходиться вхід, одностулкові двері вузькі й такі низенькі, що якби хтось, заходячи, хоч трохи гордо тримав голову, то вдарився б об одвірок так, що відразу б упокорився. Коли входиш, ватра спочатку осліпить світлом, потім димом заслонить очі, а як від неї трохи відійдеш віддалишся, по кутах так темно, хоч в око стрель, і задимлено.

Між ватрою і стаєю таке співжиття, що коли пастухи йдуть геть, вуглі погашеної ватри зимують собі під дахом, і жодна злива ані відлиги їх не розмиють. Навесні досить іскри або вуглика з ватри, званої живою, і, щойно відгорнуть попіл, старі вуглі оживають і розгоряються. Інколибуває так, що ватру необхідно загасити поспіхом, заливаючи водою. І тоді, як і завжди, коли людина силоміць змішує стихії, вони люто сичать одна на одну. Окріп випаровується, а ватра затихає серед шипіння. Але не думайте, що це цілком безпечно. Бо найгарячіші вуглі, ялівцеві або з жерепу, нехай їх і заллєш такою холодною і надійною водою, як Довбушева, виблискують ненависно, подають знаки. Відчує це вітер або якийсь інший дух, почне дути та спокушати, й вуглі можуть розворушитися, розгулятися і спалять стаю. Через це і сама ватра пропаде, бо без даху зливи, сніги та відлиги розмішають її на болото. Терплячість і гасіння по-старому, коли це робить людина, яка на тому знається, корисне для самої ватри, для стаї, а тому і для людей.

Коли Фока ввійшов до стаї, туди увірвалося сонячне світло. На якусь мить він побачив худу, високу постать, із довгим білим волоссям, зі спокійними сірими очима. По тому Фока зачинив двері, обоє залишилися у темряві, лише обриси постаті вирізнялися у світлі, що сочилося крізь шпари. Максим закінчив розмову з ватрою. Людину було видно, а з ватри тільки вуглі, мов гаснучі очі, то відкривалися, то закривалися, то сичали, то шепотіли.

Ідучи вслід за Фокою, ще пригадаймо, що каже ватра сама про себе і про цей край.

Найдавнішою, найбільш гідною пошани силою, що не дає пропасти людині в гірських пущах та пустищах, є вогонь. Ватра – стара назва багаття в усіх пастухів і горян на безкраїх карпатських хребтах, у румунів, русинів, угорців, секлерів, сербів, саксонців та німців. Ватра – це найстарша матір пастуха і горянина. Гуцульська коляда повідає, що після народження Ісуса «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала».

І гуцул змалечку вміє і любить розкладати ватру. Він робить це легко, швидко й за кожної нагоди, майже так само, як сучасна людина запалює сигарету. У глушині гірських лісів, де завжди панує волога, ватра є неодмінним супутником, тому гуцул, зупиняючись навіть на короткий час на відпочинок у лісі, на полонині, при дорозі чи над рікою, розкладає ватру. Паливо є всюди, тож, коли їдеш чи йдеш горами полонинськими, бачиш, нераз із чималої віддалі, як по всіх верхах та схилах здіймаються фонтани і язики полум’я, сиві або білі дими ватри, що снують лісами, полонинами, царинками. Часом вітер звідкілясь принесе духмяний і міцний запах невидимої ватри. Коли підходиш до стаї, частенько продираючись крізь заслони колод і величезного гілляччя, вже здалека долинає веселе потріскування ватри; а коли увійдеш досередини, чуєш, як тривожно ватра весь час співає, заводить, страждає у горінні, вторує вихору полонинському на одвічній ноті. Надто важливою є ця полонинська ватра, ретельно підживлювана, адже мусить вона горіти безперервно ціле літо на утрамбованій землі, від першого займання, і не можна дати їй загаснути ні на мить. Величезні колоди жерепу, ялівцю та смереки є її поживою, а очі захожого, не звиклі до кусючого диму, ронять сльози безперестанку. Та навіть якщо наб’ється люду понад міру, навіть якщо опиниться там якийсь хворий чи заразний, дим так його витравить, а вогонь випарить хворобу, що та не відважиться показати не те що роги, а навіть ріжки.

Лише раз на рік і лише на полонині розпалюють живу ватру. Колись її запалювали і в хаті, у Великий Четвер, званий Живним, і зберігали вогонь аж до того часу, коли вирушали на полонини. Живу ватру на полонині розпалюють не кресалом і не сірниками, а геть іншим прадавнім способом. Отож беруть сухе кругле полінце і на одному кінці розколюють його навхрест. У ті розколинки запихають губку, і тим же кінцем полінце щільно вкладають у круглий отвір у боці вертикальної колоди, що стирчить із землі. Другий кінець полінця вставляють у ямку на дощечці, якою його притримують, щоб воно тісно оберталося в колоді. Потім полінце обмотують міцною мотузкою, і двоє чоловіків, тримаючи обидва кінці мотузки, надають полінцю обертального руху, аж поки не загориться.

Коли з’явиться і народиться живий вогонь, це означає, що жити почала стая, що розпочалося полонинське життя. Живий вогонь є пульсом стаї, стая – тілесною оболонкою ватри.

Коли полінце зайнялося, із золи вигортають затвердлі минулорічні вуглини, ялівцеві, жерепові, а колись давніше й тисові. Ледь торкнешся до них палаючим живим полінцем, загоряється блискавично, достатньо кількох сухариків, аби спалахнула ватра. Ватра стара й нова водночас.

Багато років по тому дев’яносточотирирічний Матій Зеленчук з роду Іванкових, майже ровесник Фоки, тільки трохи молодший, так пояснював нам, молодим, як розпалюють живу ватру: «Тоті, що крутять полінце, мусять добряче попотіти, такі вже виморені, що ледве дихають. Жива ватра ще й не задиміла, а вони вже півмертві. От коби то я був років зо двадцять молодший, то бих вам так показав, як тото має бути, що аж гей».

Коли ж настає час гасити полонинську ватру, розставатися з вогнем, який ціле літо зігрівав та годував пастухів і був місцем їхньої щоденної праці, це дійство тим паче набирає рис обряду.

Коли увійшов Фока, Максим перервав розмову з ватрою. Але ватра знову зітхнула, і Максим заохкав над нею благально й дошепотів:

«Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш. Вуглі твої не пропадуть – через зиму пройдуть. На зиму стелю тобі колиску в попелі. На весну знов оживе твоя правдешна сестра, пробудить тебе зо сну, і вуглі твої воскреснуть. Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш».

Ватра стихла, вуглини беззвучно жевріли й поволі згасали. Максим почекав хвильку, здійняв угору очі й руки і почав молитися:

«Святий Отче, позволь ми піти до хатів земних у супокої, най твій святий огонь ніколи ми не шкодить. А якби шкода від його таки зробилася, вчини так, щоби в їх не згасла віра, терпіння й одвага. І най усіх сотворінь, і які не стриножені, і які на прив’язі гуляють, береже твоя свята сила. Амінь».

Двері відчинили навстіж, вдерлося світло, і Фока звернувся до Максима з повагою, тихо, достойно:

– Славен єс, Максиме! Будьте ласкаві, не погнівайтеся, не відмовте. Пан дідич, пані і я, Фока, просимо вас, отче Максиме, на весілля. Поблагословіть молодих. Із ваших рук щастя стікає, світло на всіх.

Максим, який зазвичай дуже мало говорив, подивився з поблажливою посмішкою на Фоку, кивнув головою і нічого не відповів. Це означало, що він погоджується.

Фока схилився перед старцем, вийшов із колиби. Очі, обмиті сльозами від диму, заблищали знову. Він поспішав, пішов ще до Довбушевої криниці, до якої було півгодини від стаї. Там набрав до дерев’яного барильця води з джерела. Так він пообіцяв панні молодій. На весіллі не повинно бракувати чорногірської води, а панна молода хотіла цю воду з-під верхів посвятити і взяти з собою в далекі краї. Бо весільна пісня каже таке:

«Вода студененька» – якби її налити до металевої манерки, навряд чи можна було б її довго втримати в руках, бо і так у Фоки, поки він її ніс у тисовій бербеничці, руки скоро замерзли, наче від брили льоду, тож він причепив барильце пряжкою до широкого пояса. Адже Довбушева криниця крижана влітку навіть у найбільшу спеку, натомість не замерзає взимку і є тоді єдиним джерелом, яке можна розкопати з-під шарів снігу. «Вода веселенька» – бо у похмурій чорногірській впадині випливає раптом дуже щедро з-поміж величезних каменів, укритих товстим шаром моху. Вибігає несподівано, заговорить, заграє, блисне – і знову сховається. Виявляє тим виверженням, що в глибинах нерухомих скель тече і чаїться підземне море, яке то там, то сям зблисне морським оком і зразу замружується. Бо, йдучи догори брилами, можна почути у скелі дзюркіт і гуркіт. Тому чи то на сонці, чи на морозі, літнім полуднем чи зимовим ранком, Довбушева криниця, родом із вод підземних, не переймається законами сонячного світу. Через це вона має славу вічної води, і є десь такий примівник, у змові з підземними силами, який знає слово, щоб перетворити її, а радше привернути її силу, як скеля, що до життя повертає й омолоджує. Заки з’явиться такий, підземний гомін із грудей землі виманює з грудей людини, що проходить біля джерела, зітхання: «Ти є вода, ти біла, ти чиста, ти ціла, ти свята, ти жива, ти вода правдива». Мабуть, не в одній хаті, і хтозна-як далеко від Чорногори, зберігають на тяжку годину, на хворобу, навіть для вмираючих, воду з Довбушевого джерела. А якби хтось на чужині мав із собою ту воду, навіть під старість, то хто знає…

2

Поволі, мирно дзюркочучи, стікала хвиля людей і худоби в долини. Як тільки увійшли з полонинських плаїв до пущі, пастухи і ґазди, особливо ті, що замикали похід, взяли зброю напоготів, старі рушниці та мушкети з розширеними дулами, позаяк знали, що вовча зграя, як завжди, пуститься за стадами і буде супроводжувати їх аж до осель і села, намагаючись ухопити, що вдасться. З усіх полонин напливали такі хвилі й зустрічалися на плаях або далі, вже на дорозі над Черемошем. Фока зупинився там, де Бистрець впадає до Черемошу, у корчмі, що звалася Чердак, де заздалегідь замовив чималу кількість пива, багато жидівських калачів і тютюну, аби пригощати людей, які сходилися з усіх полонин і яких він намірявся просити на весілля.

Чердаками колись називали вартівні, завданням яких було не пропускати через гірські проходи втікачів із зачумлених околиць. Цих чердаків, які нерідко вже лежали розвалені по лісах і пущах, боялися забобонно, казали, що там лежать померлі від чуми, і, якщо зайдеш у ті руїни, можна їх розбудити. Втім, у ті часи Чердак біля устя Бистреця був насправді самотнім, але цілком підхожим пристановищем, де після сходження з гірських пустищ і бездоріжжя можна було підкріпитися пивом, жидівською булкою, добути тютюну й почути найновіші вісті зі світу. Горілки на Чердаку бачили ще менше, ніж у найстрогішому монастирі, бо навіть пиво привозили з Косова тільки на такі великі й велелюдні урочистості, як полонинський вихід, розлучіння і бистрецький храм на святої Анни. Поза тим, оскільки поблизу не було лісових робіт, Чердак був безплатним сховком, своєрідним клубом і світлицею, а не корчмою. Оренда Чердака – то гонор, а не зиск. Тому орендар Етик і його родина бачили здебільше таких гостей, що переховувалися хоча би на галерейці від зливи та заметілі, а не таких, які би щось замовляли, купували і платили. Вони до цього звикли, бо й самі, як усі інші, пасли і доїли корів, садили картоплю, пізніше кукурудзу, лише про це розмовляли, раді й таким гостям і вдячні, що їх не забувають, відвідують. Та й що б міг Етик продати у своїй господі? Мамалигу, молоко і бриндзу, що їх кожен мав у себе в хаті. Лише раз на тиждень, якщо поспішить, дехто міг придбати велике диво – білі булки, бо Етичка пекла щотижня. Вряди-годи, не частіше як раз у місяць, Етик читав по складах і тлумачив своїм гостям газету, яка називалася «Неділя», а рідше – залишений кимось із лісників часопис «Ловець». На жидівські свята Етик ставав урочистим, розповідав, але тільки вибраним, легенди про гірських жидів, про хасидів, про великого Рабина і молодесенького Єкеля, що шукав його сліди та Божу книгу в скелях. Етик вірив, що він подвійно щасливий, що не мешкає ані на верхові десь під вітром і у хмарах, ані в селі чи містечку, серед галасу. Серед людей, бо на роздоріжжі, а все ж таки «тихо». Правду кажучи, ані серед людей, ані тихо. Самотня господа Етика мала дві кімнатки для гостей, у кожній по два ліжка. Нечасті гості господи, що спали на добрих ліжках, хвалили її, але скаржилися на гугіт Бистреця, який ночами не давав їм спати.

На весілля у Криворівні Етик збирався з родиною, як і решта. Тим завзятіше допомагав Фоці зустрічати й запрошувати.

Урочисто, підкреслено і поважно повторював Фока формулу запросин, потихеньку втягаючи людей до корчми або підходячи з високою склянкою до перехожих. Двоє старих надвірних гайових із Криворівні і два прибрані сини Фоки, так звані годованці, допомагали йому в цьому. Запрошення і частування супроводжували радісні вигуки та ґречні вівати за здоров’я ґазди Фоки, дідичів і панни молодої. Щохвилини озивалися трембіти, безперестану вилися сумні колоратури флояр. Знову безліч рук віталося з Фокою з усіх боків, а він знову крутився ще спритніше, ніж на полонині, наче в нього множилися руки, мов гілки, як на славному і правдивому образі з Косова. Але і з самим пригощанням був немалий клопіт. Ось подав комусь склянку, вихваляючи, що пиво добре охолоджене, а Етик, увихаючись, як батько рідний і наймит в одній особі, повторював: «Йой, яке холодне, як лід», а той запрошений гонорово надувався: «Нє, дякую, не можу, загорячо». А інший гість вихвалявся: «Облиште, не силуйте, напився я того пива за своє життя». І хто міг знати, чи він взагалі коли-небудь куштував пиво. Напрацювався Фока, аж утомився, тож молоді годованці, як це помітили, ну ж хапати людей по черзі за плечі, прихиляти склянки до вуст, поки кожен, хоч не хоч, ґуль-ґуль випив. Не жартував і надвірний побережник Лук’ян, який, хоча чоловік непоганий – багато сиріт тримав у хаті – був такий крикливий, що всіх браконьєрів поперелякував. Як крикне котрому гостеві над вухом, то той ковтав пиво, мало не захлинаючись. Етик заклопотано прицмокував, а Фока глянув кисло, й відразу перестали, а другий побережник Семен – як то бойко, важкий і згодливий – пояснював: «Ой, як просити треба, довго просити». Дивлячись на це, гості зрозуміли, що Фока не шкодує часу, шанує звичай, а нової моди не пильнує. Попивали жваво. Ще довго людська юрба товклася довкола Чердака: на галерейках, на сходках і перед виходом на дорогу. Затримували її балачки, оповідки, багато цікавих запитань і новин. Вдалині виднілася полонина, ребра скель огорталися туманом, а внизу Бистрець рвав, шумів і пінився.

І далі котився додолу густо і шумно тлум людей та худоби. Як струмки вливаються до Черемошу, так з усіх плаїв виливалися хвилі худоби на дорогу над Черемошем, наповняючи її по вінця. Тисячі корів і коней, неоглядні череди овець рухалися повільно вперед, покидаючи полонини. Лише де-не-де у віддалених самотніх зимарках залишилися пастухи з худобою біля сіна, яке неможливо звезти через височінь та відсутність доріг. Залишаться там до Різдва Господнього, а інші прийдуть до сіна з худобою перед весною, наприкінці лютого. Може, дивилися вони тужно за тими, що відходили, може, шукали їх очима далеко над рікою, на дорогах? Єдина розрада, що годують свою худобу таким м’яким, чистим і соковитим сіном, якого не знайдеш у селах. Так само з дороги то один, то інший задирав голову до верхів, ніби замало йому було цілого літа. Нашим мандрівним пастухам притаманне щось таке, чого немає ні в осілих людей, ні в кочівників. Вони вільні, вдосталь мандрують, але не є бездомними. Проте вони не затиснені назавжди у свій кут, ніби у клітку, а саме тому, що мають постійні оселі, що не позбавлені виміру зусилля та праці, невідомого кочівникам. Тож і пастухи, які місяцями залишаються у зимарках, хоч не мають до кого слова мовити, роблять це з власної волі для власної худоби, хоча дні щораз коротші, хоча звідусіль чигає темрява і хоча деколи під час повернення перед Різдвом мусять підкладати коровам під ноги коци, щоб ті вибрели з заметів. Вони теж, хоч і не є прикутими до хат «домувальниками», аж ніяк не є кочівниками. Бо так собі там далеко на горі вимріюють, відновлюють і очищають хату, сусідів, родину, товаришів та дівчат, навіть телят і лошат, які лишилися вдома, так собі все це вимальовують, як найкращий маляр із Косова або Річки. Щоправда, маляр любить украсти чи ногу, чи руку, чи плечі, а коли його ганять, то викручується, що того не видно, бо щось його затуляє. А тим самотнім із зимарок образ повертається з усіх боків і крутиться, як світ на дарабі під Сокільською скалою. Вони постійно снять, і так, як молодий пес уві сні то радісно загавкає, ніби ось-ось дожене і вхопить зайця, а то потім нараз застогне болісно, наче заєць утік від нього в останню мить, так і в тих із зимарок туга то весело загавкає, то заскавулить.

Тіні чаїлися, скрадалися, прямували дорогою, а освітлені сонцем місця втікали. Тому похід приспішився, а люди розходилися з Чердака. Лагідне, поблажливе, ґречне сонце, що схилялося до Чорногори, ще раз поблагословило розлучіння. Не один пастух озирався, після чого повертався на дорозі всім тілом і кланявся у пояс. Либонь, не один бурмотів молитву так чи інакше: «Сонечко святе, лице Господнє, Ви є ґазда світовий, ватаг досконалий, а нас зносите-терпите віддавна й донині. З темряви виведіть, убережіть і слава Вам. Амінь».

Поки Фока був зайнятий запрошуванням і частуванням, його коні-товариші стояли, променеподібно прив’язані довкола Чердака, високо над глибочінню бурливого Бистреця. А дорогою саме проходило ще стадо коней, що поверталися з полонини. (Слід пам’ятати, що ще на початку вісімдесятих років минулого століття у самому тільки Жаб’ї було більше коней, ніж у новіші часи в цілому повіті). Коні у стаді йшли до того рівно, розважно, майже як у запрягу. Тільки лошата, найбільш неслухняні з усього молодняка, як завжди, відставали й розбігалися. Проте щойно коні з громади зачули чужих коней коло Чердака, грімко заіржали цілим стадом, і їм відразу відповідали коні від Чердака. Певне, у гірських конях, як і в людях, закладена туга за собі подібними, які не поряд. Тому на гірських ярмарках, коли приводять багато коней із найдальших закутків, де перед тим вони паслися самі, цілий день лунає такий грім, якого, мабуть, не почуєш на жодних інших торговицях. Думаєш мимоволі, що саме тому в нас ототожнюють грім із конем у приповідках і загадках, як-от: «Кінь білобокий забрів у Дунай глибокий, як заіржав, увесь світ пізнав». Але кажуть також, що кінський рай на землі на тому самому держиться, що й людський: рай, допоки здалека, а зблизька б’ються і кусаються. Тому люди поспішно вибігали з Чердака, щоб відігнати коней зі стада, які рвалися до коней прив’язаних, аби втамована кінська жага не зашкодила ні жадаючим, ні жаданим.

Щоб наблизити той кінський світ, ведучи сьогодні до далекої країни своїх і чужих, не лише тих, котрі зміряли колись її плаї, але й тих, котрі про неї ледь чули, не вдихали запахів ні живиці, ні диму, не чули грому стада кінських грудей, покажемо найголовнішого провідника – коня. Бо про давню Верховину кажуть: «Ліс, гуцул і кінь». Ліс беріг, гуцул прямував поперед себе, а кінь провадив. І який кінь!

Прекрасні та шляхетні племена чи людські спільноти значною мірою, так нам принаймні здається, є неочікуваним сплавом протилежностей або віддалених відмінностей, начеб дітьми якогось чудесного випадку. Так само прекрасна й дужа порода гуцульських коней видається нам витвором цих чудодійних божих штукарів, які орудують у природі, що їх ми через незнання називаємо «випадками». Які ж різні якості вона в собі поєднує. З одного боку, несподівану міць, мускулистість і силу, з іншого – танцювальну зграбність, майже акробатичну, розсудливість, витончену обережність у вивченні небезпек місцевості, а ще вогонь і неприборкану лють дикого мустанга, який може атакувати навіть грізного ворога, стаючи дибки, то б’є передніми ногами, то брикає задніми. І лагідність приховано чулих, сповнених самопожертви очей, які наче посміхаються вибачливо.

Ще дитиною я, бувало, мріяв про те, щоб стати конем: таким спокійним, ласкавим рябим конем, чиї білі плями снігом вирізняються на контрастних брунатних або чорних. Або таким гордовитим вороним, з буйною гривою, який із радісним іржанням щохвилини, мов циркач, то стає на диби, то знову пустотливо брикає ногами в повітрі. Перескакує паркани один за одним, але коли треба – я сам це бачив, – ступає обережно, крок за кроком, по гнилій, слизький дошці над урвищем високо понад спіненою безоднею. Або ніжним буланим з білою гривою із ледь помітними жилками та крапочками. Таким чулим, розпещеним, нервовим, як поштива панночка. Він витягає шию, мов лебідь, боязко дивиться вперед, тремтячи всім тілом, але навдивовижу сміливий у бігові й галопі. Я мріяв про це, як про справжнє щастя: це ж просто втілення краси – бути конем.

Серед коней здобув я кілька вірних і чуйних друзів. Були ще й інші, гідні подиву кінські істоти, про дружбу з якими я навіть мріяти не смів, тільки мовчки захоплювався їхньою прекрасною гідністю, чудовою поезією руху та ритму, що жила у кожному тілі. А потім – коли став парубком – уже просто хотів їх оспівувати, і приязнь свою переніс на всіх коней, намагався розгадати душу, характер і долю кожного коня, якого стрічав.

У багатьох музичних творах відчував я ритм і красу коней: вир бою, гонитву стада розлогими полонинами, сутичку з вовком; а ще ритм тихої ходи м’яким, порослим травою плаєм, ритм водопою і купання, спокійний ритм нічної паші та затишне тепло стайні. Тому згодом я з жалем став розуміти, як багато різних тонкощів потрібно, щоб передати поезію коня.

З піснею про коня – доброго, вірного, сміливого і надійного, але водночас гордого, дуже вразливого, бо по-справжньому він ніколи не був об’їждженим, про коня-проводиря, коня-охоронця належить починати опис Верховини та її старожитності. Є така пісня, стара різдвяна коляда, що її співають на переломі року, коли обновляється світ:

Де гуцул, там і кінь, немає гуцула, не було б людини в горах, у чорних пущах і на золотих кичерах полонинських, коли б не кінь. Долати великі відстані, доправляти тягарі до розкиданих і високо розташованих поруч із гірськими пасовищами гуцульських хат було б неможливо без коня. Вертепи і берда, звори та яри – все це, як правило, недосяжне без коня, бо ще лошатами гуцульські коні, коли пасуться в ущелинах, по чагарниках та крутоярах, опановують свій страх, і в той же час набувають хисту ходити небезпечними місцями, тому що вміють видиратися вгору, повзати та присідати з такою вправністю, яку рідко коли зустрінеш серед кінського племені.

Щоправда, верховим гуцульський кінь є переважно для своїх, для тих, хто годував його у хаті та пестив від народження. Ось чому він не бунтує проти жінок. І хоча з примусу, стиснутий залізною вуздечкою, чого раніше ніколи не робили, покірно носить нелюбого йому вершника, але так хитро, що нераз скидає з себе за кожної нагоди або, розігнавшись, гупає ним об дерево чи стягає зубами з сідла.

Стара приказка перських пастухів, увічнена у Зенд-Авесті, каже: «Завдяки розуму пса існує світ». А ми, діти гір, дивлячись на цей гірський світ, вертаючись думкою до того, як він повстав і народився з пущі чорної, бездонної, безмежної, пустив коріння, як забудувався на царинках і далеких пасовиськах, видряпався під хмари на недоступні колись полонини, як утримався і тримається донині, ми повинні вигукнути: «Завдяки розумові, завдяки відвазі, завдяки шляхетності коня існує цей світ. Послухайте, який запальний ритм копит лунає серед пущі! Він уторував тут шлях і завжди є барабаном піонерського походу людини».

Царинковими м’якими плаями, лісовою грузькою або кам’янистою стежкою, взимку по глибокому снігу, по липких, мов ґума, підмерзлих грудках землі, по кризі і серед розтаней, із крутих схилів, із самотньої хатини, обережно похитуючись, виважено роблячи кожен крок, жваво й весело йде кінь. Несе, мов рухома колиска, маленьку дитинку до далекої церкви, на хрестини. І так від колиски усе життя служить людині гуцульській. Аж врешті на виснаженому і змореному коні з понуреною головою приїздить із-за гір на верх до хати священик, щоб віддати останню послугу душі, що відходить.

По полонинах, пущах та вертепах, на скелях біліють кістки коней, які вже відвікували своє, завершили долю, виконали призначення. Пісня їм хвалу співає, а смереки гойдаються, черпають соки з їхньої крові, що всоталась у землю, шумлять під вітрами.

3.

Коні – то особлива оздоба і гордість Гуцулії. Надмір коней у нас мотивують гіпотетичним кавказьким походженням народності, бо схоже на те, що серед усіх гірських племен у Європі, можливо, через таку розпорошеність поселень, лише гуцули були вершниками з давніх-давен. Звідси не один звичай, звідси вбрання, зокрема жіноче – замість спідниці запаски, пристосовані до коня.

Проте основою пастушення є вівці.

Після коней дорогу над Черемошем щільно наповнили живоплинними брилами теплі й кошлаті хвилі овець. Повільніше, густіше, але не менш буйним напливом, ніж якби хвилі Черемошу вийшли тимчасово на високий берег, на дорогу. Вівці не тільки повністю заповнили дорогу, вони переливалися ширше і вище по стрімких схилах, куди б не дісталася жодна повінь. Розсипалися й глибоко вниз до самої води. Хіба що підскальне море, коли виллється колись із пупка землі, буде так переможно панувати і так спокійно грати-затопляти. Поки ж, затиснене під Паленицьким плоскогір’ям, дрімає собі. Тільки зрідка прокидається і підглядає то тут, то там, то одним морським оком, то другим.

Вівчарі квапливо усували з дороги перешкоди, насамперед безжально проганяли всіх інших звірят, щоб овечки не лякалися, щоб, борони Боже, не стовпилися, не сполохалися. Вибігали наперед, благали тих, що їхали у протилежному напрямку, аби почекали десь збоку у сховку, аби не кривдили дроб’єт, аби подув остраху не налетів на овечок. І ті з розумінням відступали, терпляче чекали. Інакше вівчарі могли б їх проклясти і напевно надовго б запам’ятали, які ж то погані люди, оті з повороту над Черемошем. Такі збуджені й занепокоєні вівчарі заледве віталися з зустрічними і взагалі не сердечнилися ґречно за звичаєм, бо все своє серце відкрили турботі про овець. То один, то інший навіть зиркав недовірливо в бік Чердака, чи, бува, якесь занадто гостре людське око не разить нишком овець. Тим часом вівці, впевнені, що опіка над ними саме така, якої вони потребують, розсипалися вільно, ніби опинилися на вітчизні свого роду, на скелястих пустищах. Потім знову збиралися, і, заспокоєні піклуванням і турботами, довірливо рухалися далі з одностайним плюскотом: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.

Вівчарі також заспокоювалися, витягали з-за пазух флояри, і звивисті, пронизливі сумно-довірливі овечі нотки наповнювали тісну долину Черемошу. І не один, милуючись овечками, заспівав, вторуючи флоярам, аж луна відбивалася з другого берега: «Ой, овечки, небилечки, писаний ботею!»

І справді, ніхто не кинув із Чердака жодного гострого погляду. Коли вигук «дроб’єта ідуть» вихором увірвався в дім, Фока перервав своє заняття і вийшов на ґанок. Звідти, з давнього Чердака, так добре було дивитися згори на шлях. За Фокою повибігали й інші, серед них і Етик. Усі скупчилися на ґанку, сповнені такої цікавості, як ніби в цьому овечому раю Верховини вже хто знає як давно не бачили овець на власні очі. Але повторювати замилування означає постійну новизну. Зойки захвату і співчуття сипалися з Чердака: «Але ж то моцний ботей, тисячка як ніц». І далі: «Маленьство любе!» «Змучаться! Ягнятка найгірше. Такий шмат дороги!» Етик показував: «Ой, гляньте, як та крапчаста кульгає. Поможи їй, Боже». Фока милувався малечею мовчки. Як розкажуть про це наступні розділи, вже змалку, щоліта, перебував він із вівцями в далеких пустищах сам-один, мандрував з ними, піклувався про них, ніжився з ними. Вівчар на все життя залишається вівчарем. Отож Фоку сформували вівці. І вже пізніше, в молодості, коли він сам на сам без зброї, лише зі смолоскипом, відвойовував від ведмедів пущу, то сповняв, як то кажуть, слова святого Письма: «З ведмедями грався, як із ягнятами в молодості своїй».

Фахівці доводять, що співіснування людей із вівцями є підставою цивілізації. Яке ж співіснування? Якої цивілізації – людської чи овечої?

Придивіться до великих отар і потужних овечих черед навесні або восени, коли ці течії безперервно плинуть не тільки над Черемошем, – полонинами, плаями, схилами і як там ще ці види гір та шляхів називають у п’ятнадцятьох мовах Європи, від Балкан через Карпати, Альпи аж до Піренеїв. Ллються і котяться хвилі овець не лише останніми тисячоліттями, а від найдавнішої давнини. Безперестанку піднімаються, і завжди покірніші, ніж річкові чи морські води. Бо вільні води, вдаряючись об перешкоди, бунтують, гримлять, шаліють. Води – грізні, поступливо непоступливі, підстерігають, сичать, підмивають, а хвилі овець не відбиваються, не розбризкуються, не танцюють, як води, а все ж проникають усюди, навіть ще завзятіше видираються на кожну перешкоду. А коли видеруться, то не тріумфують, не усміхаються в сонці, як переможні води, лише далі без зупинки монотонно плинуть, плюскочуть, дзвонять: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, чап-чалап, пирсь-пирсь.

Бо кожна з них є окремим життям, і належить воно лише громаді, лише хвилі. Хвилі з тисячами стривожених щупальців, які дрижать, невпинно тріпочуть, хвилі, що жалісно бекають і перемагають. Однаково вниз і догори, крізь пущі-вертепи, слідами, плаями, дорогами, через броди, гостинцями, стернами, попри рогатки, ринками, вулицями великих міст, до вокзалів, на заріз, безугавно, невпинно пливуть уперед: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.

Води не тверді, води притихнуть, але не дадуть себе ані затиснути, ані приручити. А хвилі овець не тільки покірніші від вод, вони ще й слухняні. Свист пастуха, ляскіт батога, постріл пістолета, поворот цапа-проводиря, один рух барана керують хвилею овець. Зупиняють її, ніби раптовим знаком хтось стримав водоспад, і ніби пастух хвиль помахом чи викриком наказує хвилям здійнятися і витягує їх на вершини. Також, коли овеча хвиля розіллється на дорозі або на пасовиську, пастухи легко збирають її назад докупи. Часом, коли пастух недбалий, трапляється нікудишній баран, ані вибраний, ані визнаний, проводир стада лише тому, що він є. Ось такий у своєму баранячому розгоні заведе стадо у розбурхані води.

І вівці сліпо йдуть за ним, дають себе захопити і тонуть – не гірше, ніж людські стада, – а котрі врятуються від потопу, прямують далі без помсти і без нарікань. Навіть коли нападуть вовки, коли відразу загризуть цапа-проводиря, а потім, зголоднілі й очманілі від крові, роздеруть у шалі удесятеро більше овець, ніж можуть з’їсти, отарі ще не кінець. Бо коли розбите стадо розсиплеться, мов зерно з подертого мішка, тоді розважний пастух повбиває або прожене вовків. І знову скличе свистом – пострілом – криком овець назад до громади. І далі, після кривавої різні, здесятковані течуть покірні, слухняні, і дзвонять, і дзвонять, і плюскочуть: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.

Найпокірніші з усіх приручених тварин, найдавніше уярмлені, а тому знеособлені. На противагу диким видам овець, вони не борються, не бороняться. Навіть вагітні вівці, не дбаючи про самозахист, нерідко втрачають плід у тисняві. Бо колись їх знівечив якийсь незмірний страх, зламав їхню самооборону. Вони вірять тільки у страх, лякаються будь-чого. Боятися, тікати будь-куди – ось їхній дороговказ. Вони дозволяють себе заганяти, проганяти, зупиняти, ловити, стригти, доїти, зарізати і тому є основою цивілізації. Дикі вівці не мають вовни, лише шерсть, а нічого теплішого від вовни досі ніхто не винайшов. Її виробництво на цілій землі перевищує мільйон тон. І що ж вони за все це заробили собі від людей, які почуття? Фахівці доводять, що поступ цивілізації ще ніколи не починався з почуттів, лише з задуму, з винаходів, із завоювань. Бо самим почуттям, хоч яким моральним, ще ніхто нікого не зігрів. Тим паче не винайшов вовни і тканини. Пошана фахівцям, а ще скотарям, особливо тим, які є лагідними до овець, бо вони зрозуміли, що лагідність є найкращою політикою щодо овець. Тому вони їх не б’ють, як ніхто не б’є і не мучить своїх машин. Тільки годують овець щораз краще, щораз більше ставлячи їх у залежність, відповідно до скотарського розумінням, що вівця є касою, і чим більше в неї вкладеш, тим ще більше з неї отримаєш. Тому хоч би цивілізація полетіла шкереберть, одна, друга, сота, отари і череди овець будуть текти вперед безперервно: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.

Бо коли розваляться і знелюдніють міста й оселі, коли не стане теплих вівчарень, навіть гостинців і мостів, з усієї викошеної цивілізації виживуть дурні вівці. Попри вимоги і навички тваринництва, потечуть в інший бік, ніж води, але не менш завзято, до верхів і пустищ, де їхня батьківщина, до неужитків. Проберуться туди, де чимраз холодніше, над обруб трав на межі життя, у мертвотність розколотих скель. І там переможуть. По румовищах Ґорґанів, де невпинно сиплються з гуркотом і гримотінням рухомі каменепади, де зсуви і сухі лавини давно засипали ліс та всі трави, де навіть старі вгрузлі каменюки ледве прикривають свою запліснявілу голизну жовтими бородами або віхтями і чупринами кущиків, там у цілоденному русі пливуть і щось скубуть стада овець. Наче води, огинають западини і згірки, але вони стійкіші за воду, бо не розтікаються. Тут смикнуть сухий корінець, там схрумають грибок, там чорницю, там листочки брусниці, і котяться далі. І якби навіть гори опустіли, вівці протримають і утримають людину. Вони бояться наймізернішої псини, лякаються шелесту гірської миші, але там високо, понад лінією життя, добираються до межі снігу, над звислі сніги, до скельних урвищ. Ці зневажені стада сунуть так само безстрашно і під лавини, і під блискавки. А потім, як після достатнього поживку, зсуваються разом із кам’яними лавинами, самі, мов живі валуни, і течуть, плюскочуть, і все дзеленькають: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.

Проте, хоча на цих овечих хвилях котиться і точиться цивілізація, чи можна сказати, що цивілізовані люди зберегли у серці й душі хоч якусь згадку про овець, хоча б кучерик або волосок на пам’ять про весь овечий рід? Навіть скотарі обмежують свою вдячність такій нудній тварині годуванням, відбором і теплою кошарою. Тим більше, ніхто з цивілізованих людей не вважає овець друзями, як інших звірят. До того ж, коли про це запитати, не можуть надивуватися, що старожитність колись обрала своїм гербом ягня, і хором волають, що це взагалі не був щасливий вибір. Так ніби минувшина, походжаючи перед крамницями з гербами, примхливо вибрала собі герб, як вибирають кожух, такий чи інший. Більше того, що вище піднімаються люди у цивілізації, то соковитішу зневагу – щиро чи нещиро – вкладають у слова «стадо баранів». Чи заради легкого вивищення? Чи радше для того, щоб самим собі встановити застережний знак проти падіння до того рівня тваринності, до якого довели приручених овець?

Але гуцульських пастухів, як і тисячі років тому ізраїльських, таке не влаштовує. Бо хто знає, що об’явиться чи насниться людині в пустирищах під час грози із громом, під загрозою сніжної лавини чи обвалу каміння? Хто знає, який образ потряс її і навів на порівняння людської долі з фатумом овець, коли хоч би раз, охоплена жахом, людина усвідомила свою безпомічність. Що гірше, коли вона визнала, що є дурною, бо їй нічого не залишилося, як тільки притулитися до жменьки собі подібних. Може, у серці вівчаря назавжди закарбувався й образ овець-матерів, які біжать за вівчарем, жалібно бекаючи, коли той забере ягня, без марного спротиву, ніби втратили весь порив тієї сміливості, яку дає материнство. Знову і знову повторюється й постає перед його очима той зародок овечого роду – ягнятко. Тихе ягня, що ледве перебирає кривими ніжками, але дріботить за вівчарем, сміливо тулиться до нього: «Ось я, біля тебе». Бігає за ним слід у слід, лізе до колиби, а ще й до хати, пнеться до вікна, заглядає і бекає: «Пустіть, це я». Хоча пастух знає, що від овець годі чекати розуму чи розуміння, але каже, як колись Пастух ізраїльський: «Вівці мої знають мене, слухають мене, вірять мені». Бо Творець приголомшив пастуха, показуючи йому ягня, шепнув йому, заповідаючи, отак по-пастушому, по-гуцульськи: «Шимбале-шимбале! Що то за загадка?» І пастух розгадував століттями. Аби розгадати, пригорнув ягня, обдаровуючи його тим, чого йому не може дати матір, затуркана страхом і стадом. Наважився й відгадав: оце обітниця Творця. Так, як багато кому молода мавпочка своїм обличчям дає зрозуміти стурбованість людського обличчя, дуже людську турботу. Як у дитині можна розгледіти щось, що не здійсниться, тільки вказує вище людини на Царство Небесне, так пастух побачив у ягняткові щось таке, що здійсниться або ні, однак напружує увагу слухача шепоту і ловця загадок. Тому він розчув молитву – нехай би йому неписьменному тільки трави її нашептали, – яку старий пророк ізраїльський сміливо виголосив, як і написано: «Пошли, о Господи, ягня володарем землі». Бо ягня, що спить під боком у вівчаря і біжить за ним слід у слід, стало образом не страху, як крапля з полохливого натовпу, – вівця, що виросте з ягняти, а образом довіри. Воно стало пробним ключем до серця пастуха: чи відкриється воно перед найбеззахиснішою довірою? Ось чому воно є символом. І тому до такої міри загострюється ніжність, що пастух залишає ціле стадо і йде шукати пустищами однісіньке ягнятко. І буде так радіти, не соромлячись, як колись добрий пастух ізраїльський: «Друзі, радійте зо мною, бо оце віднайшов я ягня загублене». Така підніметься ніжність, що він виступить на боці ягняти і супроти лихих пастухів. Бо хоча ягня йому довірене і послане, зразком для нього був Той, хто його послав і довірив загадку, Пастух досконалий, сам Творець. Бо написано ще й так: «Дивіться, каже Господь, оце я сам буду шукати моїх овець заблуканих». І тому пастух, хоча залюбки дасть вівці ковтнути гніздо ос або шершнів, аби її збадьорити, ніби келишком горілки, щоб була жвава, щоб завзято шукала пашу, наймилішого свого ягнятка не буде дражнити, не виховає так, щоб воно змінилося, повчаючи його: «Бунтуй, ягнятку, визволися, зробися диким і сильним бараном!» Ні! Заслуханий у загадки й обітниці, промовляє: «Ягня перемагає».

Скількома ж іще знаннями про овечий рід володіє пастух, особливо про те, що утаюють тисячоліття приручення! Однак не квапиться це розголошувати.

4

Отари віддалялися від Чердака, зникали за поворотом Черемошу, і долинали тільки обривки пастуших пісень, співаних зумисне щораз голосніше:

З ґанку Чердака линули за отарами погляди й зітхання, ніби не один із жалем наздоганяв свої вівчарські молоді літа. Врешті полонинська хвиля прокотилася, окремі купки відділялися від головної дороги над Черемошем до її відгалужень, до присілків і самотніх хат на дальніх верхах. Чимало відразу пішло старим і довгим верховим плаєм, що сягає аж Підгір’я, до тих дивних військових поселень, Березовів, як там вони всі називаються: Березів Верхній, Середній, Нижній, Баня Березівська, що сягають ще таких поселень, як Текуча, Шешори та інші. Усе це шляхетські садиби, надані королем ще на початку 15 століття, права на які підтверджують документи, заховані по Березовах. Яка ж то таємнича мандрівка тим старим плаєм, із володінь кедра й жерепу в королівство теплих буковин, з-під снігу в підгірські сади, з одного клімату в інший! Утім, головна хвиля походу рухалася далі, аж до розгалуження обох рік або через перевал Буківця до теплого Косова і навіть ще далі в долини.

Чорний Черемош, званий також Чорною Рікою, народжується з безлічі джерел, із мочарів, з туманів, що безнастанно перетворюються на краплі води, і з вічних рос, там, під великим вододілом між трьома країнами. Тече він увесь час пралісом, збираючи з пущ і полонин усі води цього закутка.

Ріка Чорна, бо огортає її чорнота не кінця і не погибелі, а сором’язливого зачаття. Що більше впродовж століть черемошська пуща насмокталася світла з грудей сонця, то густішою є її пітьма. Лісові куполи не пропускають світла, яке ображає й оголює сором. Чорно вгорі, а всередині  – тінисте царство зеленого, що озеленить кожне життя. І хвилі Черемошу – як зелено-срібний оксамит, а такі прозорі, що бачиш дно навіть на глибинах. Царство зелених тіней, притулків, сховків і гнізд зелено прихистить і заколише все живе: зеленій, радій і сиди тихо. Для зелені кожне життя миле, ба навіть гарне, і жодне не є бридким, бо вона, як мати, нікого з них не посоромиться і не відштовхне. Не відкине жодного: забирайся, ти не наше, не зелене. Бо там кожне зелене, надійне. Дивно, що у цих гніздах та лісових кишеньках увесь час мріють і говорять про Рахманів, що тисячі смутків роями вириваються на Схід, до сонця, до рахманської країни. Бо там, на найвищих горах цієї землі, панує таке срібно-блакитне світло, що не затоплює, не нівечить, не засліплює. Лиш огортає те, що близько, тільки те, що на верхівці, у прозорі заслони, добуваючи при цьому із сутності кожного життя приховані іскри вогнисті, найживіші. І не тільки добуває, а ще й наближує те, що найдальше, бо очі самих святих Рахманів, пробиваючи заслони, притягують здалека те, що найгарніше. Тому кожен із нас над Чорною Рікою – листок чи птах, гадина чи людина, вівця чи орел, пронизаний і зігрітий далекосяжними очима, сидить тимчасом тихо у зелені й вірить. Будь таким, яким є, яким тебе Бог сотворив, тільки не зроби Йому стиду.

Черемош розриває та розділяє два споріднені гірські пасма, Кострич і Кринту, і пробивається між їхніми підніжжями водоспадом, який зветься Гук. Колись грізний для сплавів, тепер він розбитий динамітом. Власне тим яром Черемошу, що називається Красний Луг, веде дорога на Жаб’є, і туди прямував похід із полонини.

Позаду походу їхав Фока на карому гуцульському огирі. Роками його бачили на такому карому огирі, якого він виплекав сам, наче то завжди був той самий кінь. І ще пригадували, що Фока двічі перемагав на такому самому огирі на святочних перегонах зі свяченим від ясенівської церкви до роздоріжжя на Варатиню.

Кінь був осідланий дерев’яною тарницею, багато різьбленою, з дерев’яними ж стременами, з підстеленими грубими ліжниками і перев’язаною візерунчастими підпругами. Кінь, узятий супроти звичаю на гострий мундштук із ланцюжком, відколи з’їхали зі стежок на дорогу, весь час виривався, безперестанку танцював, мучився і мучив господаря. Фока їхав зі своєю дружиною. Відразу за ним повільно посувалися верхи молоді годованці, чиї коні та капелюхи були прибрані довгими різнокольоровими стрічками – знак, що запрошують на весілля. А за ними їхали обидва двірські гайові, Лук’ян і Семен. На їхніх бляхах, на грудях, було видно герб власника: гола панна, що їде на ведмеді. Позаду дріботіло кілька хлопців для доручень та обслуги.

Фока був останнім на дорозі і не квапився до хати. Він уже достатньо поспішав у своєму житті, починаючи від танцювальних змагань у трьох сусідніх країнах за часів своєї молодості. Тими кроками і скоками, що ними вприпуст надріботів у танцях, міг би дійти пішки чи не до Відня, а може, й до Рима. А як поспішав і напрацювався ще кільканадцять років тому, коли закінчив вдалий вируб найпотужнішого лісу і коли йому вдався сплав дерев, якого у нас ще ніхто не бачив, водою аж до Молдавії, на понад сто миль. Не так давно йому минуло п’ятдесят, але ще раніше він втратив родину та друзів. І хоч він не був такою людиною, що бачила вбивчі битви, ані такою, що знала смерть як природженого косаря, адже військову службу відбув, ніби парад, у Венеції, усе ж смерть роками кружляла довкола нього і скрадалася, торкалася і викрадала зненацька. Але втрат він ніколи не визнавав. Не хотів визнати марнотратства життя. Не судився з Богом, але не втішився. Судився з долею, по-іншому, ніж пастухи і селяни, які мають таке послушне вухо до кроків неминучості й долі. Фока танцював проти неминучості й саме тому вийшов поза світ пастухів. А ще так сталося, що з усіх близьких залишився йому лише один сусід, пан-дідич. І єдиною втіхою, якої дочекався від «своїх», буцім від родини, було те, що запрошував на весілля доньки приятеля так, ніби сам видавав її заміж. Тим завзятіше він дотримувався звичаю, ба, навіть воскрешав те, що поволі згасало. Ще й через це був останнім на дорозі.

Обличчя Фоки, поважне і безмежно погідне, викликало довіру. Чорне, густе і довге волосся, ледь припорошене сивиною, молодило його. І його очі, хоч спокійні – не спопелілі, як вуглі змарнованої ватри, а готові до блиску, – нераз загорялися й зігрівали інших. Напевно, їх запалювала і змушувала блищати присутність людей, бо здавалося, що той, у кого життя забрало все найдорожче, не дивиться ні поза себе, ні навіть у себе. Хто ж те знає, але люди читали на його обличчі: чоловіче, кажи сміло, чого тобі треба. Колись давно для обрядів надягали маски, і дехто пояснював, що такі фальшиві обличчя стали потрібними лише відтоді, відколи люди здрібніли і змішалися. Але Фока без маски вів перед в обрядах. Про нього казали: пощо такому маска? Лице і чоло міцні, як висока тисова брама – відкриється, коли треба, і прихистить, а як замкнена, то не впустить, хоч дряпайся на неї.

Горяни також пам’ятали довго і детально та докладно згадували, як був одягнений Фока за тієї чи іншої оказії. Пам’ятали, згадували, бо самі страх як охочі наряджатися, святкувати, чим не раз справедливо дорікають їм співвітчизники з долин, люди тверезі й роботящі, як того вимагає сама земля – чи обертинська, чи городенська, чи над Дністром, чи й на Поділлі. Земля буйна, урожайна, що запрягає до добровільної неволі праці. Тамті навіть ганять гуцулів: «От тим чубатим єретикам і пустим неробам вроїлося бозна-що, так ніби вони пани, козаки…»

«Чубатим»? Дуже слушно, бо самі горяни це визнають. Кажуть при цьому: «Стрій має бути строго за звичаєм. Перевдягатися в інше, чуже, змінювати убрання на якесь інше, не своє – то гидота, то змінити шкіру, то як обскубати когута догола й наліпити на нього вороняче пір’я. Але кожен стрій має бути трохи інший, особливий. Бо когут не ворона. Лише кишки в когутів однакові, а гребінці, крила, хвости, пір’я хоч і когутячі у кожного, але ж і в кожного трохи інші. Інакше кури б його вважали недорікою, і яструби теж. А так як є, то кури йому покірні, а яструби застерігають один одного писком у польоті: вважай, там унизу той пишний червоний чорт».

Відповідно до сказаного, Фока, їдучи запрошувати на весілля, був одягнений з голови до ніг у яскраве вбрання: крашені червоні штани з дуже грубого сукна, а на плечі накинутий такий самий сердак. Під сердаком груба вишивана сорочка поверх штанів, підперезана таким широким шкіряним ременем, що сягав аж під пахи, і, всіяний мосяжними кільцями та цвяшками, виглядав як стародавній панцир. Вишуканий кожух без рукавів, прикрашений зеленими пухнастими квітами з волічки, оздоблений витинанками з кольорової шкіри й блискучими ґудзиками та шкіряними дармовисами, вкладеними у мосяжні наперстки. Його обтягали схрещені на грудях ретизи, себто тонкі мосяжні ланцюжки, знизу протягнуті кілька разів через кільця пояса, щоб підтримувати пояс. До кожушка щільно прилягали два білі ремені шириною в долоню, густо вкриті паралельними рядами ґудзиків. Ремені, спадаючи з плечей, також перехрещувалися на грудях. На одному з них з правого боку висіла порохівниця з обрізаної основи оленячих рогів, оздоблена зірочками. А на другому, лівому плечі спочивала прямокутна торба, вкрита посрібленою металевою лускою. За пояс Фока засунув два двоствольні пістолі, викладені перламутром, і дві бартки, або ж топірці. Один обшитий мосяжною бляхою з вибитими геометричними візерунками, а другий сталевий, гострий, хоч вістря захищене шкіряним чохлом, а древко стиснуте мосяжними перстнями. На шиї розвівалася зав’язана тугим вузлом єдвабна хустка темно-бордового кольору; золотилася пишними френзлями. Здалека сяяв на грудях важкий чотирираменний хрест, з дірчастим малюнком у вигляді зірочок, хрестиків із зірочок, з вирізьбленими постатями святих. Біля нього, ледь видні з-під пишної хустки, сяяли подібні, трохи менші хрестики немалої ваги, що висіли двома рядами. Великий чорний напівжорсткий високий капелюх оперізували мосяжні бляхи. Павині пера, густо понатикувані за бляхи, розвівалися над капелюхом. Знизу штани були тісно стягнені вовняною ниткою. Легкі шкіряні ходаки, так звані постоли, покривали стопи, а спереду були задиристо закручені, як равлики, як то заведено всюди над Чорним Черемошем. Бо каже пісня: «Гуцул легко ся обує, легко ходить і танцює».

Весь стрій куций, до скоку, до коня, до танцю. Складки глибокі, але без зморшок, бо сукно не мнеться. Просторий, і широкий, і обтислий, і достойний, і хвацький, важкий і пружний стрій збільшував плечисту постать Фоки мало не до розмірів велетня. Здалека все світилося, яскравіла червінь, блищало золоте, зблизька клацала і брязкала зброя, бриньчали і дзенькали прикраси, ретизи та хрести, а на вітерці легенько шелестіли пучки павиного пір’я. Усе промовляло: їде Фока Шумеїв. Таким його бачили й вітали всюди: на полонинах, на плаях і на дорогах. Зрештою, відомо, що його сердечно вітали не тільки у своєму краї. Старші люди розповідали, що ще в 1848 році, коли йому було заледве кільканадцять років, його вітали у Сеґеді угорські панове та маґнати. Бо він сам-один провів таємними стежками загін збунтованих мадярів, які втікали з Галичини на допомогу Кошутові й угорському повстанню. Провів їх під самим носом погоні двох армій. Вдалося йому, повернувся здоровий. Відтоді й роки потому угорські пани вшановували його в Сеґеді і паприкою, що обпікає язик, і гарячим вином, що розрухує кості до танцю.

Знали також і те, що під час добровільної служби у Венеції, яка тоді ще належала до монархії, молодий солдатик Фока був відомим серед венеціанців, бо люди там дуже добрі, як то кажуть чемні, і коли Фока платив їм за вино Шумеєвим ватажковим золотом – платив, чи хто хотів, чи не хотів – зовсім не гнівалися, обнімали його і поплескували по плечу.

І ще кільканадцять років тому в Молдавії, у Галаці над Прутом його не лише вітали, але й платили йому, оті, як їх називають, англікани, хоч і страшенно худі, виглядають геть змоклими, де тільки якась вода, зразу ж завзято тягнуть із неї страшні гроші. Як же їм його не вітати, коли він привіз їм на хвилях Черемошу і Прута весь свій ліс, цілий флот дараб, і то таке дерево, якого ані тут, ані там ніхто не бачив.

Може, його вітали б і десь серед чужої не нашої віри, чи в Єрусалимі, чи навіть у Берліні. Але найдивніше те, що його так само радісно вітали у власнім краї над обома Черемошами, що ніколи нікому не обридли ці вітання, що йому однаково швидко відкривали серця, ніби широкі брами, і колись раніше, і потім. Ще донині так згадують: «Не було такого і не буде. Знайдіть, панове, хоч одного такого, покажіть на світі Божому. То була пишнота і делікатність».

Ним так захоплювалися, що ніхто б не здивувався, якби він отак раптом знудився надто довгою дорогою і фуркнув собі огирем з дерева на дерево, а огир заіржав би десь там угорі над головами переляканої худоби.

Чарів у нас без ліку, різних напрямів, починів та діянь, і як воно ще по-всякому називається. Чарами і жодним іншим цирком нікого у нас не вдасться вразити. І, щиро кажучи, незалежний ґазда хоч і шанує чарівників, ніколи їх не ображає і не зачіпається з ними, але воліє без них обійтися.

Власне так поводився Фока, коли ще хлопцем ходив на верх Ігреця до громового діда, але зовсім не для того, щоб опанувати чаклунство. Тільки заради того, щоби спізнати, що все навколо нас манить, шепоче, смикає нас за волосся, за руки або за поли, аби застерегти, аби показати, що найближче чи далеке майбутнє можна відгадати. Фока сам виконував усі обряди таємні і явні за старою правдою, але до жодного чарівника ніколи не ходив, жодного разу. Він викликав захоплення власне тим, що не пурхав із дерева на дерево, а все ж щодня повертався до давнини, відновлював її й омолоджував. За цим можна впізнати ґазду. Він був останнім із роду Шумеїв, а вже через кільканадцять років після його смерті оповідали (і це навіть було записано, як ніби свідчать етнографічні книжки), що він був дідом славного ватажка Довбуша, а це мало б означати, що він жив на початку 18 століття. А ще через півстоліття, уже за наших часів, його зарахували разом із давніми постатями до найвидатніших людей старовіку.

Був останнім на дорозі, хоч міг легко обминути й обігнати полонинський похід.

Ось і тоді його всюди вітали в день розлучіння, і, хоч дорога була вже вільною, ані він, ані його товариші не могли пришвидшитися. Бо всюди, при устях потоків до Ріки, а стежок до дороги, чекали на нього більші чи менші групки людей. А він усюди запрошував, так важно-поважно, а так весело й вільно, і так прихильно-солодко, як тільки один Фока і вмів на цьому світі.

Найбільше людей зібралося на великому жаб’ївському роздоріжжі, там, де, як підрахували, сходяться дев’ять доріг, плаїв і стежок. То місце випробування, і там може добряче закрутитися в голові, як закрутилося кілька століть Білому Ватагові, тому, котрий справді був ватагом бездоганним, бо, пов’язаний невидимою пуповиною з усім навколо, заглядав у серце кожної істоти аж до дна, так, ніби дивився з берега Черемошу крізь прозорі хвилі. Але долі не мав. Пішов не своїм плаєчком, за те передчасно з’явився на верхах білий вітер з-під північної зорі і виморозив йому тисячі голів худоби, яку йому довірили. З такого горя, власне на цім місці, на Роздоріжжі, він прокляв Бога, й відразу дев’ять доріг закрутилися йому, як вир. Пропав.

Проте Фоці, хоч і він утратив багато, ще більше, ніколи й ніде не закрутилося. А бував він у світі серед усякої віри, серед дуків та бідаків, серед єпископів та вояків, серед генералів та циганів, серед рабинів та волоцюг, серед англікан та румунів, і в митрополита, і у Святого Отця. І тоді на Роздоріжжі чекала на нього всяка віра. Гуцули й жиди, чоловіки, жінки і діти, жандарми та фінансисти, волоцюги з міста та ремісничі, мандрівні люди, заробітчани, а ще діди-жебраки з долин, що прийшли на відпуст Богородиці до Криворівні, кожен по-своєму покручений. Фока втішився. І знову так само, але трошки інакше, усіх вітав і запрошував. То пам’ятали й переказували через багато років. Карий весь час гриз вудила і пританцьовував, врешті рушили, а дітлашня ще бігла за ними. Усіх їх обігнала ясноволоса дівчинка. Вибігла перед огирем – і ані руш. Фока мусив зупинитися. «Возьміть мене на коня», – пищала. «А ти чия, як ся називаєш?» – «Я Кренгля, Йосенькова внучка, возьміть!» Фока нахилився й одною рукою посадив дитину перед собою. Кінь полошився і дмухав, бо решта дітей дріботіла за ними, домагаючись писком, щоб їх також узяли. Кренгля переможно поглядала з коня. Хто знає безлюдні закутки Черемошу, дивувався б, звідки там узялося стільки дітвори. На щастя, дорослі наздогнали, забрали дітвору з дороги, стягнули Кренглю з коня, відвели дітей серед їхнього крику і плачу. Через п’ятдесят із чимось років тоді вже стара Кренгля згадувала це з усіма подробицями.

Стиснув боки коня, годованці та гайові за ним, а хлопці дріботіли ще жвавіше і наввипередки. Приспішилися, ще за дня були у Криворівні. Двір не так давно переробили зі старої укріпленої сторожової споруди – станниці, і тому його називали «гірською станницею». Фортечні звичаї збереглися настільки, що було кілька брам і їх старанно закривали. Гості з полонини затрубили, потім стали стріляти з пістолів. Їм поспішно відчиняли одну, потім другу браму й відразу швидко зачиняли, бо подвір’я перед стайнею заповнила худоба, яка щойно прибула з полонин. Знову трублячи і стріляючи з пістолів, заїхали і стали перед будинком.

Сходячи зі сходів, їх вітав пан Криворівні, випростаний і стрункий, хоча вже сивий, польський поміщик, блакитноокий, з лагідним, зосередженим, трохи хворобливим обличчям. Урівноважений, але й сумний, і маломовний – перший гірський ґазда.

За ним на, досить високому ґанку, розташованому на рівні півповерху, стояла скупчена гуртом родина, але на належній віддалі, довкола широкого фотелю, на якому сиділа старезна дама, мама дідича, яку внуки називали Буня. Сонце вже давно зайшло, та її фіолетова сукня світилася і променилася, ніби вся гордість її роду була зібрана у тій сукні. Ніхто не озивався, ніхто не смів озватися, поки Буня до нього не заговорить, і ніхто не рушився без її дозволу. Тільки коли дідич зійшов униз, зірвалася з місця його старша донька, улюбленка Буні, і спустилася за батьком. Дисципліна порушилася настільки, що все живе: дружина дідича, кревні, дорослі та малі діти, домочадці, а за ними й собаки безладно висипалися вниз до гостей із полонини. Віталися гамірно й довго, всі зі всіма. Від вітання, однак, передбачливо усунули начебто прирученого молодого ведмедя на ім’я Брус і безсумнівно прирученого, але тільки стосовно людей, а не тварин, самця рисі на ім’я Смик. Перш ніж відчиняти брами, їх швиденько замкнули до фурдиги, тобто до арешту з кам’яних брил, який знаходився в нижньому саду. Цей трохи похмурий пам’ятник суворих часів, ще сто років тому призначений для диких нападників, тепер лиш іноді використовувався для таких мешканців, як Брус і Смик.

Знову відчинили брами – навстіж, лише у цей день полонинські стада мали доступ скрізь. Вітали їх ще довше, ніж людей. Корови, капризні, як завжди, пішли відразу до млинівки, впевнені, що про них і так забудуть. Вони бродили по воді, попиваючи собі, а тим часом хлопці й дівчата з двірської служби ганяли за ними босоніж по воді. Тягнули кошики й корита, повні яблук, пригощали корів і телят. Коні та лошата юрбою пробігли перед ґанком. Їх занюхав чи почув огир зі стайні і привітав гучним іржанням. І відразу ж кінське іржання заполонило всі подвір’я та сади. Йому відповідали пронизливими голосами усамітнені Брус і Смик. Тим часом перед ґанком коней по черзі годували цукром. Потому діти влізали поміж коні, які вже скубали собі свіжу отаву з травників. Приваблені гамором пави збіглися з саду і повсідалися на поруччя ґанку. Насамкінець разом із голубами прилетів цілком дорідний птах, скромно званий Пташкою. То був чорногірський орел, якого змалку вигодовували разом із курми та голубами.

Поволі коні рушили до стайні, обидва сусіди, дідич і ґазда Фока першими зникли всередині дому. Скільки б не зустрічалися, вони не обмежувалися буденними справами. Розповідали різне один одному, згадували, спомини дідів пригадували, проходжалися давніми віками Верховини.

Ходімо за ними, не надто повільно і не надто швидко.