Читать книгу На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку - Станіслав Вінценз - Страница 16

Гірський час, який пливе так потужно й повільно, а іноді щедро розсіває радість, барвисту святковість, приховує ще й інші скарби, що їх неможливо осягнути поглядом.

Якщо мандрівник прийде серпневого дня над Черемош, до Криворівні чи Ясенова, – такого ясного, який тільки там буває, то побачить, що тоді вода так іскриться і сяє, що кожну краплину видно окремо, тоді на деревах гілки, листя, шпильки та шишки настільки наповнені світлом, що кожна окремо вирізняється на блакиті неба. І хоча коріння дерев заховане, хоч увесь світ тих буйних коренів лугових трав гніздиться під землею, все ж у такий день якось думається: от якби їх відкрити, оголити, якби й до них дійшло світло… Якби проникло в кожен жмутик, у кожну нитку коріння. У такий день можна повірити, що весь світ зітканий зі світла. Що всюди світло єднається зі світлом і світло творить. І нема нічого, чого не можна було б осягнути самим лиш зором. Може, навіть неминучий і незбагненний перехід до смерті, якщо його сильно наситити світлом, розсіється такою ж прозорою грою краплин, як глибини Черемошу.

Та коли темна ніч затопить Ясенів, а понад верхами гір з безодні неба пронизливо затремтять одинокі пульсуючі вогники, а інші світла, стаючи щораз слабшими й мізернішими, пилинками тонуть у чорних безмірах, тоді відчуваєш, що є сили, могутніші від світла. Самотні промені ледь торкаються їх, але проникнути не зможуть ніколи.

У житті людей понад спілкуванням і працею, понад святкуванням і радістю, понад усілякою товариськістю —старшою і сильнішою є самотність.

Той, хто спромігся б напружити слух, замислитися над цим питанням, таким неважливим для сьогоденного світу, і над тим, що схильність до сердечності, до великих дарів серця та до поклоніння, до культу, до святкувань народжується у самотності, – для того поллється з грудей Верховини, мов неждана довіра, прадавнє, тихе, вічно живе джерело.

За прадавніх часів віщуни, вчителі людськості, самі пізнали ту світовладну силу й відкрили людям новий світ, хоча через це аніскілечки не змінили своїх занять. Усе це тепер вкрите численними пластами. А може все ж таки ще здригаються ті самі джерельні пульси?

У самотності пустельника-пастуха, який спостерігає на пустищі під час громової бурі, як світ заливає то повінню світла, то чорноти. У самотності мисливця і втікача у сніговій завірюсі, яка розриває шатро і засипає його лавиною снігу. У самотності подорожнього серед безмовних лісів, чий кожний шерех викликає дрож, а кожний шум занапащає людину. У самотності родини, яка покладається тільки на себе, десь у гірській пустці, звідки жоден крик, жодне благання про допомогу не дійдуть до людей.

Про саму самотність мало хто здатний розповісти. І кому таке спаде на думку, якщо то власне вона невблаганно жене людину до товариства, до любові або до спільної праці та забави, ніби для того, щоби про неї саму забути.

Незаймано біла стежка, що в’ється між заметами снігу хребтом полонини до самотньої зимарки. Голос невидимої флояри, що сумно озивається з глибини пущі. Залишаються хіба що такі образи самотності?

Бо поступово будь-яка самотність заповнюється людьми. Людина, яка довго є самотньою, у великому світі хмар, гірських верхів, лісів, вод і трав, шукає товариства, шукає побратимства. Часом знаходить, не шукаючи. Для неї звідусіль зринає інший світ, підземний, світ видив, запитань, загадок і знаків. Вона осягає незвичайну науку. Кожен шепіт, будь-який гамір набирає незмірного значення. Там, де мовчить і чекає стара пуща, де у місячному сяйві тане безмежна полонина, там, можливо, серед зілля та корінців чекають на привітні слова, на якесь дуже трудне примовляння, на знак, зрозумілий лише втаємниченим, доброзичливі побратими.

Лісові джерела, що народжуються в пітьмі, шепочуть, зітхають. Верхові потоки буркочуть у шуварах, солодко щебечуть, наче водяні діти, або вигравають, дзвенять по скелях. Інші по-молодецькому гримочуть, бурлять. У долинах води радіють просторам, танцюючим струменям течії. Єднаються, втішаються побратимством вільних потоків, збирають водну раду, виголошують важливі зауваги, несуть далі притчі та повчання гірських вод. Уже будь-якої миті голоси втіляться у досі не бачені постаті. Іноді вже у дрімоті, просто перед воротами серця вони заквилять віщою пташиною, навіють шумом надію. Виграють, приспівують, утішають сплячого самітника.

Бо десь там із шиплячих трясовин, із порослих зеленими лишайниками скельних оповзнів, чи з проваль, із плутанини корчуватих вітроломів (так повчають «примовляння») висовуються, легенько визирають, глипнуть оком – і знову чаяться – чигаючи на якесь необережне слово, чатують, чекаючи на чиєсь підбурювання, – упирячі сили. Бешкетні, насмішкуваті або страшні, з вижертими лицями, з випущеними кишками упириська, що несуть хвороби, страждання, тугу і смерть. Іноді вони страшніші за тих ворогів свободи, які звідкись приносять у гори утиски, кров та біди. Може, вони з того самого нікчемного роду?

А ще десь під верхами у Чорногорі, у найглибших гірських глухоманях, спочивають по-королівськи у сховах башт і веж, у коморах і в ложах, викутих велетами, велетенські орли – сили грізні, але благородні, часом навіть начебто й милосердні. Сили ватроокі, хмарокрилі, громоголосі. Спочивають – до пори. З віконець скельних веж, із галерей, з наріжних башт, що висять над прірвами, час від часу тільки блиснуть вогнисті очі, долине далекий гул.

Малослівна й мовчазна людина чує такі різноманітні розмови, про які йому навіть не снилося. Той, що мало бував світами між людьми, тут на самоті набуває ввічливих манер. Найретельніше дбає про молитви й обряд, пильнує, щоб не вимовити в безлюдній тиші брудного слова, слова недоречного, щоб різким рухом, а то й думкою не розбудити, не сполохати «чогось».

Іноді такий, що не надто переймався дівчатами, сидячи отак сам-один місяцями, почне за якоюсь тужити, і тоді може якимось одним зітханням чи сумним вигуком накликати летку, мов птах, крилату мару – зіткану з зеленого світла Нявку, неземну кохану, яка весь цей світ покаже йому буденним і нудним, і веде його ніжно – через дно провалля – у засвіти.

А ще, коли з часом сповниться бажанням і дозволить жазі точити серце, викличе цим жадібну до пестощів, ненаситну небезпечну коханку – Лісну, вродливу, але з нутрощами, відкритими ззаду, від якої, навіть коли вернеться він до людей, хіба смерть його порятує.

Навіть спокійному, лагідному чоловікові, якого не терзають бажання, також загрожують ворожі напасті й наслання. Він ходить із перестрахом, ніби з тінню, готовий відбити раптовий, хитро підготований, несхибно нищівний напад. Він вчиться бути надзвичайно обережним. Мелькне якийсь вовк біля хати. Сліду не залишить. Чи то вовк? Зірка така ясна з’явиться, якої досі не бачив. А чи то зірка? Вітер жене з цілим військом завиваючих бід, затятих чортів і чортиків, що збиточно гацають із баламутними свистами й писками. Це не звичайний вітер.

Оточений небезпеками та звабами безлюддя, дехто й сам стає воїном, зводить довкола себе барикади й загороджується, проганяє спокуси і видива словами, знаками, таємними засобами або навіть викликає грізні сили. І деколи – як воно буває на війні – кориться їм, на якийсь час або назавжди.

Де у нинішні часи знайти між людьми такого богатиря «примівника», хмарника чи громового починача, який став би віч-на-віч перед грізними силами як рівний або сильніший таємним могуттям, який би захищав від них інших людей, їхню худобу та пашницю? З ними можна хіба що примиритися за бозна-яку ціну або просто безславно їм піддатися. Звичайний чоловік думає: найкраще присісти до землі, мов трава, не пхатися межи сильних, поставити собі заслони з примівок, обереги з хрестів та зілля. І сидіти тихо, поки кудись прогалопують могутні: Громовий цар, вітрові королеви орлолюдів із грізними сонмами, з побратимами своїми, з дітворою своєю лютою, духи повені, водяні королеви та інші.