Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 22

Сморід риби. Упродовж останніх трьох місяців – суцільний сморід риби, вдень і вночі. Масляниста смердота вугрів, виловлених у зеленій воді біля пірсу, солоний штин скатів і скумбрій, холодний мулистий сопух окуня, тріски та коропа. Він перенюхав їх усіх – лина, ляща й макрелещуку, морського миня, рибу-собаку, оселедця, хека й пікшу, – тельбушив, відрубував голови, а повітря аж наче схоплювалось вогнем від блискіток напівпрозорої луски. Огидна, смердюча й невдячна робота.

Але безпечна. А безпека – це все. Вона – і ще непомітність. Тієї фатальної ночі він нажив до біса ворогів: Смерка, якого оштрафували й засудили до трьох годин біля ганебного стовпа; Мендозу, Браммела та інших, чиї імена з’явилися в пресі наступного ранку; Нен та Сел, які опинилися в Брайдвеллі, доки їх не визволив звідти «Фонд допомоги жінкам, що зневірились», та лорда Твіта, якого піддали публічному осуду за потурання моральному розкладу свого чорношкірого слуги. Так, ворогів чимало – але жоден із них і гадки не мав, що він повстав із мертвих. І Нед Райз не збирався виводити їх із цієї омани.

А тому він тут, у рибній крамниці братів Леґґоті в Саутварку, – дихає риб’ячим смородом, розбирає, краючи, холодну безкровну плоть серед хаосу німих, заціпенілих очей. Шем та Мак-Клюр витягли його з ріки, на три чверті мертвого, а потому тиждень няньчилися з ним, допоки він не очухався. Імпресаріо залишився без копійки, звільнившись від баласту штанів, черевиків і підкалитки у відчайдушній спробі залишитися на плаву. Ті запропонували йому роботу та місце, де можна було ночувати. Уху й чорний хліб двічі на день. Ліам позичив пару штанів. «Гаразд», – сказав на це Нед.

Не те щоби Райз відплатив їм невдячністю – але не з того він тіста, щоб бути рибалкою. Сіті вислизають із рук, кочети собі на умі, Нед боїться води, човнів і причалів, а від запаху риби просто верне з душі. Він заледве вміє плавати. А до того ж по горло ситий їх нудними розмовами та ще нуднішим життям («Та-а-ак, – констатує Ліам, посмоктуючи люльку з виглядом мудреця, – штормом її або нажене, або вижене») і тужить за гральними столиками, кав’ярнями, «Свинею й сифілітичкою» та «Головою полівки». Саутварк – це всього лише гнійна клоака, огузок землі. Як можна сподіватись піднестися в цьому світі, коли ти застряг у рибній крамничці у Саутварку? Він обрубує голови та плавці. Його охоплює гнітючий настрій.

А потому одного дня, коли він здирає щитки та шкіру з тупорилого осетра, у нього з’являється ідея. Скромна, простенька, зате в ній поєднані і непомітність, і бариші. Він роззирається довкола, щоб із кимсь поділитися нею. Шем та Ліам аж надворі, у провулку, по черзі відпивають із кухля й відпльовуються.

– Знаєш, що водиться в Африці, Ліаме?

– Гамадрили?

– Нє-а. Річкові окуні по шість сотень хвунтів[37].

– Ну-ну.

– Правду кажу. Це Нед мені з «Івнінґ пост» вичитав.

– Шість сотень хвунтів?

– У річці Ніґер. Це там, де зник той молодий шотландець, що намагався роздобути одного собі.

– Ну-ну.

Нед витирає руки від крові та слизу й підступає до них із дверей.

– Є в мене ідея, – говорить.

Ліам салютує йому квартою.

– Що ж, хлопче, тоді на ось сьорбни матусиного перваку, а тоді виклади старим сивобородим дідам усе, мов на сповіді…

Нед прикладається до кварти, лупить себе у грудину, а потому запитує, чи чули вони про кав’яр.

– Це щось латиною, еге ж? – питає Ліам.

– Я вам кажу про риб’ячу ікру – осетрові яйця. Ми їх тут жменями викидаємо, а тим часом цабе з усього Вест-Енду викладають за це добро росіянам по три фунти за слоїк.

– Три хвунти? За тельбухи?

– Це не тельбухи, Ліаме, – у Швеції таке їдять.

– От іще, дурноголові невігласи… Вони там і гнилих оселедців жеруть – скажеш, не так?

– Залиште це мені, – говорить Нед. – Я сам її вичавлюватиму й солитиму, вдвічі зіб’ю імператриці ціну й розноситиму по госпóдах від Тотенгем-корт і до Мейфера. От побачите: за якийсь місяць ми розбагатіємо.

Через місяць Нед Райз неквапливо простує Вестмінстерським мостом. На ньому накладний ніс та окуляри, напудрена перука, шовкові панчохи і парчевий жилет – справжній багатій. Або принаймні не бідує. «Чічіковська добірна» (названа так на честь товариша-китобоя Шемового брата Яфета) розкуповується, наче лимонад на змаганнях із легкої атлетики. У клубах, кав’ярнях, тавернах, трактирах і навіть приватних резиденціях рвуть Недів товар із руками раніше, ніж той встигає розфасувати його. «Найкраща російська ікра, – каже він, особливо виділяючи голосом с та останнє розкотисте р, – за півціни». І ті щоразу клюють. Усі – від покоївок до кулінарів, а там і білоковпакові шеф-кухарі «Брука» чи «Вайта». Він постачає, вони купують. За перший же місяць половина бомонду стала намазувати крекери «Чічіковською добірною».

А найкраще в усій оборудці те, розмірковує Нед, чимчикуючи з кошиком кав’яру під пахвою, що весь товар дістається йому, вважай, на дурняк. Це все одно що фасувати в шкарамарки повітря, а відтак продавати по фунту й десять шилінгів за штуку. Так, деяка собівартість наявна, це правда: він просто з удячності дає Ліаму й Шему по два шилінги за рибину, платить по пенні за дюжину теракотових слоїків із ярликами та по шість пенсів на день двійку вуличних хлопчаків, які вичавлюють і солять для нього продукт. Але ж це сущі сльози. У добрій рибині – від двадцяти до тридцяти фунтів[38] ікри, тож видатки у кілька там-сям витрачених шилінгів обертаються тридцятьма або й сорока соверенами. Неначе вві сні. Звичайно ж, сподіватися на те, що так триватиме довіку, не доводиться – і він це знає. Почнімо з того, що осетри нерестяться тільки два місяці на рік – у квітні й травні – тож скоро запаси їхніх зародків почнуть танути. Далі: Шем і Ліам рано чи пізно порозумнішають і зажадають більшої частки. Але наразі справи Неда Райза йдуть угору: у підкалитці знову не порожньо, а залізна скриня під ліжком його нового помешкання на Беар-лейн помалу перетворюється на срібну.

Цього конкретного ранку – пронизаного сонцем, пташиним співом і цвітом – Нед прямує спробувати щастя в деяких господах довкола площ Сохо та Берклі.

Вітер, що подуває з ріки, куйовдить перуку. Над головою пролітає чайка. «Ах! Славна штука – життя!» – думає він, простуючи з виглядом юного лорда, на якого по обіді чекає крокет. Але коли доходить до дальнього краю мосту, з ним трапляється якась раптова зміна. Скидається на те, що верховний бог корчів торкнувся його своєю кривою чарівною паличкою: члени коцюрбляться, язик висолоплюється, а в’язи – наче в розслабленого. Плечі обвисають, спина сутулиться, а негнучкі ноги човгають, немов дерев’яні. Тут додається тик під лівим оком – й ось його вже гне у три погибелі. Це напад? Судоми? Невралгія трійчастого нерва? Нед вдоволено посміхається, коли стривожені перехожі задкують від нього. «Ох!» – озивається він до них, жуючи язика і промовисто здіймаючи скалічену руку. «Ох!» – повторює, шкандибаючи вулицею, наче пес із перебитим хребтом. Усе це, звісно, частина плану, покликаного уникнути викриття – йому присвоєно кодову назву «Плащ-невидимка». Накладний ніс та окуляри, старомодне вбрання, тики й конвульсії, хода паралітика – та він же просто ще один каліка із заячою губою, офеня, що торгує риб’ячими яйцями. Сам Господь на Страшному суді не впізнає його у такому прикиді.

Він скособочено кривуляє вверх по Ґрейт-Джордж-стрит, пробирається крізь Сент-Джеймс-Парк, перетинає Мел, човгаючи й кульгаючи, мов сифілітик на останній стадії, як раптом чує голос, що гукає до нього з-за спини: «Неде Райз! Неде Райз! Піжди-но хвильку!»

Це Бойлз, сучий син, і його пика пашіє від поспіху й пійла.

– Неде, – пихкає він, підбігаючи. – Ми думали, шо ти копита відкинув. Втопився у річці. Ну й ну, коли я побачив, як ти отамо виходиш з-за рогу, то власним очам не повірив.

Той щулиться, втягуючись у сюртук, і насуває на лоб трикутного капелюха. Його кінцівки й голова сіпаються, неначе випрана білизна на вітрі. Тиків на обличчі помітно більшає – тепер воно ледь не все пересмикується від них.

Бойлз кладе руку йому на рукав:

– А шо це на тобі за допотопне шмаття? І чого ти кульгаєш і корчишся? Підхопив малярію чи просто горбатого ліпиш?

Довкола рушиться світ, а шматок неба, відколовшись, лупить по довбешці. Він втрачає здатність думати. Руки тремтять. Твіт, Мендоза, Смерк – усі вони накинуться на нього, мовби зграя гончаків.

– А-а-а, второпав – це ти так маскуєшся, ге ж? Я вгадав? Га, Неде? То вгадав чи ні? Ти на дно заліг, так?

Той озирається довкола, хапає Бойлза за руку та веде в глиб задвірків. Поруч зламаної парасольки у багнюці лежить здохлий пес. На Пел-Мел, що за їхніми спинами, гримотять карети бомонду.

– Як ти, Біллі, здогадався, що це я?

– Ти шо, шуткуєш? Я би тебе за милю впізнав, Неде Райз. І шаркання та накладний ніс нічим тобі не поможуть. Я змалював тебе ясно, як день.

От тобі й «плащ-невидимка».

– Слухай-но, Біллі, не розводься, що ти мене бачив. Бо як Мендоза, Смерк, а за ними й решта про це пронюхають…

– …вони тебе, Недді, живцем ізжеруть. Бо Мендоза приходив шукати вже наступного ж ранку, а Смерк кляв на чім світ стоїть іше цілий тиждень після свойого публічного приниженія. Ха! Коли би ти тілько це бачив – Смерк біля ганебного стовпа. Та я особисто пожбурив у нього півдюжиною гнилих редьок і здохлим котом. Людоньки, сходьтеся – але ж і нарвали ми животи!

Одначе Нед його не слухає. А заклопотано відвертається й глибоко запускає руку в свої панталони до колін, длубаючись у заничці в пошуках шилінгів, щоб сплатити тому за мовчання.

– Хоча тра віддати йому належне, – прокашлює Бойлз, спльовуючи в ганчірку, яка править йому за носовик, згусток кривавого слизу, – він таки був пригнічений, коли дізнався, шо лаяв утопленика. Влаштував по тобі поминки за рахунок закладу – і то цілих три рази! А Нен та Сел – бачив би ти, як вони побивалися. Обидві пішли на панель і розжилися чорними чіпцями й вуалями, прикрили обличчя жалобою, а потому кинули в річку оберемок герані у пам’ять про тебе… нє-нє, ти не зійшов у могилу неоплаканим, Недді – навіть не сумнівайся.

Той розвертається й простягає монету:

– Це тобі, Біллі, – каже він. – За твою тактовність. Ти ж бо не бачив мене, адже так? Я мертвий і на тому світі, второпав?

– Можеш на мене покластися, Неде, – не обмовлюся й словом.