Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 29

Ліс. Гущина й темінь. Над анемічним багаттям сидять навпочіпки дві постаті, смажачи м’ясиво. Ревуть леви, а блискавиці мерехтять над горизонтом, наче проблиски ідей.

– То скажіть мені все ж, містере Парк, якщо лише це не надто особисте питання: що ви знайшли у цьому вашому дослідницві? Ну, тобто вас морили голодом і мучили, ви підхопили малярію та тропічну лихоманку, ваш одяг перетворився на лахміття, половина краму зникла, а кінь валяється онде в кущах і, схоже, більше не підведеться…

– Радий, що ти запитав про це, Джонсоне. Бач, яка справа… Господи, ну й апетитно ж пахне! Що воно – ще раз – таке?

– Подушечки шакалових лап. Тільки їх і не чіпають некрофаги.

– Хм. Щодня довідуюся дещо нове… Так чи інак, а я восьмий із тринадцяти. Знаєш, що це означає?

Джонсон піднімає очі від нанизаних на палички кусників м’яса:

– Що вас живцем зжирає ледь не демонічна одержимість самоствердитись?

– Точно.

– А всі звичні дороги для вас закриті: ви шотландець, а ваш батько всього лише дрібний орендар. Тож ви не можете податися в політику, або купити офіцерський патент, або отиратися коло еліти в отих їхніх салонах і клубах…

– Угу.

– То це ж бо, значить, воно і є? Ви робите ставку на свою відвагу та витримку, подаєтесь на пошуки незвіданого, а потому повертаєтесь героєм. Так чи не так?

– Так… але є і ще дещо. Я хочу пізнати непізнане, узріти небачене, підкорити вершини й зазирнути по той бік зірок. Мені кортить заповнити прогалини на мапах, читати лекції географам, освітити шлях академікам. А Ніґер… Ти, лишень, задумайся, Джонсоне. Жоден білий іще в очі його не бачив. І я узрію те, чого не зрів ніхто – ані дамфрізський лерд, ані Чарльз Фокс, ані сам король.

– Воно б і добре, – горлає Джонсон, заглушаючи заперечення лева, що реве поблизу. – Але ж спочатку туди треба дістатися, а відтак подалати весь той зворотний шлях, який ми вже пройшли – і то не розгубивши своїх записів та чудо-здібностей, уже не кажучи про втрату рук, ніг та очей…

Але стривай-но: що то за шум у кущах? Вони до того захопилися своєю дискусією, що не звертали на нього уваги – хоча так, коли вже про це зайшла мова, чагарі й справді хиталися, а листя шурхотіло – і то невпинно – уже добрячих кілька хвилин. Від увідомлення цього їх ледь не побиває грець: слова застрягають у горлі, кінцівки наливаються свинцем, а вуха нашорошуються. Тріск гілки, шурхіт листя – і ось уже першопроходець із провідником спинаються на ноги: перший стискає сучкуватого дрюка, а другий розмахує гравірованим дуельним пістолем. На мить западає тиша, а відтак звуки руху поновлюються: щось простує – і це поза сумнівом – прямісінько по їхні душі. «Леопард, лев, вовк?» – гадають вони. – «Або й гірше од того: Дессауд!»

– Виходь звідти! – кричить Мунґо. – Хто би ти не був – людина чи гієна!

Блискавиця розколює небо, від пагорбів долинають розкоти грому. Джонсон із зусиллям ковтає слину й намагається тримати пістоля рівніше. Як тут кущі із драматичним шелестом розсовуються, являючи очам присутніх висхлого, старого та сутулого джарранського чаклуна. На шиї в нього й досі висить мертва цесарка – напівобскубана, обм’якла та смердюча.

– Вамба рібо джекенек, – і його мішки та зморшки силкуються скластися в усмішку. – Бобо кімбу.

За мить старий хрін із кістлявими коліньми та порепаними п’ятами сидить навпочіпки між дослідником і товмачем, нюхає шпичку зі смажениною та терендить, неначе мавпа, яка злізла з дерева.

– Ну й нічка! Леви, схоже, вирішили зацькувати місяць. Чули отого, неподалік, еге ж? Хі-хі. Хм, м’ясце пахне смачно. А я ж бо вмію готувати – це вже будьте певні. Чи принаймні вмів. Бо тепер я сам-один і без друзів – от біда так біда. Ви, певне, чули?

– Яка біда? – запитує Джонсон, і дід, який тільки й чекав слушної нагоди, починає нудну й багатослівну розповідь, здобрену геріатричними жестами й розбавлену поскрипуванням заіржавілих подагричних суглобів. Його, скидається на те, звуть Аба Ебо – чи Ебо Аба, мандрівник ніяк не може зорієнтуватися. Він відбився від решти біженців у ході сутички з армією Мансонґа. Зачувши, що джарранці перетнули бамбаррський кордон у пошуках притулку, правитель, вочевидь, вирішив, що приспів час зібрати з них сяку-таку данину – переселенський податок. Тож і з’явився з-за вигину дороги – здоровенний та ще й верхи на слоненяті – в оточенні вісімдесяти чи й ста своїх пузатих воїнів у леопардових шкурах і страусиному пір’ї. На чолі процесії йшов джіллі кіа, співун-глашатай, противним голосом виводячи його вимоги. Вся довга валка біженців спинилася. Ямбо, джарранський вождь, виступив уперед і заявив протест: адже його підданці зберігали вірність Мансонґу в ході війни з Тіґґітті Сеґо, а втрата рідного поселення та всіх пожитків і так стала для них неабияким нещастям. Тож вони покладаються на ласку мудрого та милосердного правителя Бамбарри.

Скіпетр Мансонґа був оздоблений людським черепом. Він гордо поправив своє тлусте черево та повторив свої вимоги. Саме на цьому етапі до переговорів долучився чаклун. (Тут старого шкарбана охоплює шалений запал: він вимахує, неначе ціпом, палками своїх кістлявих рук і б’є себе в груди.) Бо стариган гнівно пропхався крізь натовп і підшкандибав до Ямбо. Тоді здійняв угору кулаки та піддав бамбаррського самодержця нищівній критиці. Якщо Сеґо – тиран, ґелґотав дід, то Мансонґ – людожер, прижитий шакалихою від збоченця, який обмазується лайном і ссе в своїх воїнів сім’я. Він злодюга й баба на додачу: гляньте лише на його здоровенні обвислі цицьки, і ніяких інших доказів не знадобиться. На мить обидві сторони переговорів приголомшено принишкли. А відтак, видавши бойовий клич, військо Мансонґа накинулось на беззбройних джарранців. Дві сотні людей перебили на місці – здебільшого жінок та дітей, – а решту повели з собою в кайданах.

– А як же ти спромігся втекти? – запинаючись, запитує першопроходець, своєю кульгавою «місцевою» говіркою.

Старий зводить на нього очі, й риси його обличчя розпливаються в посмішці, а груди трясуться від беззвучного сміху:

– Моджо, – пояснює він.

Мандрівник переводить погляд на Джонсона.

– Він каже, що його моджо працює, як слід, – перекладає товмач, покручуючи м’ясо на шпичці. – Ну, знаєте – шаманство, чорна магія, заклинання та вуду. Із чаклуном ніхто не хоче заїдатися.

– Чаклуном?

– Атож. А чого він, думаєте, сновигає із тією куркою під носом?

Першопроходець стрибком спинається на ноги.

– А він… погадати він може?

Повіки Джонсона цупкі, неначе крокодилячі. Він піднімає очі на дослідника й зітхає:

– Ну, він не циганка, коли вам чогось такого подавай… Але послухайте, містере Парк, ви справді хочете, щоби хтось ліз у вашу долю зі своїм чаклунством? Зараз і тут? Ну, тобто одна справа, коли якась поважних літ біла леді розглядає листки випитого вами чаю у своїй віталеньці в Лондоні, Единбурзі або деінде… але ж, чоловіче добрий, – тут Африка. Вушко голки, матір усіх таємниць, серце темряви. І цей ось чорний голосракий стариган із зашкарублими ногами й причиндалами, що теліпаються в багнюці, – він не жарти жартуватиме.

– Джонсоне, не дурій. Зі мною моя шотландська фортуна. Я знаю, що в майбутньому мене чекає слава. Лаври переможця. Написана книга. І Ейлі. Ти що, жартуєш? Я помру, сидячи коло каміна та гладячи кицьку.

– Гаразд. От тільки потім не кажіть, що я вас не попереджав.

Блискавиці над головою мережать небо, аж доки те не сяє, мовби підсвічена мапа якоїсь небесної ріки з численними притоками. Удалині чути різкі розкоти грому, наче звуковий супровід розладнаного травлення. Джонсон повертається до старого і бурмоче щось по-мандінґському. Його слова діють на Ебо (чи то Або) миттєво. Широка усмішка щезає, у кутиках очниць і рота зникають добродушні зморшки й «гусячі лапки», на підборідді та щоках збираються борозни, брижі та бганки, аж доки той не змінюється до невпізнанності – стає здоровезним брилястим гончаком, кавалком воску, безформним шматком глини. Його старі шкірясті пальці перебирають кісточки й фаланги, небо освітлює шалена блискавиця, а грім лунає вже при самій землі, немовби кроки велетня, який простує нею. Чаклун плює дослідникові на долоню, потому коле йому пальця кігтем стерв’ятника, змішує слину та кров, а відтак додає ще й грудочку глини, весь час втираючи все це в лінії його долоні та знов і знов бурмочучи якесь допотопне закляття – моджо-моджо-моджо – причому очі старого тісно заплющені, а розкоти грому лунають тамтамами. Нарешті шаман опускає погляд на велику білу долоню й вирячає баньки. Його мовби жалить змія, трафить шляк. Скрикнувши, наче поранений звір, старий хапається за серце.

У нічній темряві регоче гієна. Вітер має присмак піску. Мунґо лякається:

– Ну? – Його голос лунає високим вібрато. – Що ти бачиш?

Але дід не відповідає. Бо якраз задкує від дослідника, затуливши руками обличчя, і його сутула чорна постать зливається з мороком. ХРЯСЬ! Галявину освітлює блискавка, перетворюючи старого на привида. ХРЯСЬ! І Джонсон біліє, немов молоко.

– Обі-ло-годжóто, – виводить мумія. – Обі-ло-годжóто.

– Джонсоне! Що він говорить?

Товмач дивиться у вогонь.

– Джонсоне!

Голова провідника повільно обертається, мовби рослина до сонця. По всій рівнині в один голос виють звірі, а небо залите світлом, наче бальна зала.

– Він каже, що у вас гарні руки.

– Гарні руки? Якого х…

Істинне чи риторичне, а це запитання навіки залишається непоставленим. Бо саме в ту мить розверзаються небеса, і перші тлусті краплі каменями сиплються долі, падаючи на випалену землю й завя’лі дерева.

Розпочинається сезон дощів.