Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 24

Він народився в місті Ез-Завія, на Середземноморському узбережжі Лівії, і був третім сином берберського султана. Коли хлопчику сповнилось шість, по ньому потоптався табун схарапуджених коней. Гострі чорні копита товкли його із чверть години. Але навіть синців не наставили. У чотирнадцять він разом із батьком узяв участь у каральній експедиції проти групи деббабських арабів. Ті отаборилися в оазі Ель-Азізії, обснувавши рівнину намистом вогнів, наче впалим сузір’ям. А Дессауд у своєму віці сягав уже більш як шести футів на зріст. Багаття палало багряним світлом, чулися крики жінок. Якийсь чоловік кинувся на нього з пікою. Юнак відтяв йому ногу одним помахом ятагана, а за мить ще й роздробив ключицю й відсік голову. Той помстився, бризнувши йому в обличчя кров’ю. Шокований і приголомшений, Дессауд відскочив назад – серце шалено калатало, на губах чувся сирий і солоний смак свіжої крові – і подався шукати добавки. За два дні по тому його батька вбили. Шістнадцять деббабських віровідступників скакали через пустелю, прямуючи до голого й непривітного плато аль-Гаммада аль-Гамра. Дессауд кинувся навздогін. У нічній темряві ті один за одним загинули.

У двадцять він повів караван крізь Велику пустелю. Вони прямували в Тімбукту на річці Ніґер, тобто за шістнадцять сотень миль на південь. Перехід давався нелегко. Їх поглинали піщані бурі, верблюди падали від зневоднення, колодязі пересохли. Допоки вони добулися до Ґата, то втратили майже половину від свого числа. Обрій брижився від сонця, а дюни здіймались до неба, неначе вали залізного моря. Коли ж колодязі в Таманрассеті їх підвели, спалахнула війна всіх проти всіх. Дессауд мав шість футів і чотири дюйми[43]зросту, а важив двісті тридцять п’ять фунтів[44]. І став одним із тих, хто вижив. Решта дванадцять обступила його. «Ми подамося в Таудені, до північної околиці Людамару, – сказав він їм. – Це наш єдиний шанс».

Оаза в Таудені захована в улоговині між базальтових скель, які здіймаються серед пісків, немовби зуби недозасипаного велетня. Вона була основною водозаправкою на шляху з Таманрассета до Джарри ще від часів Пророка. Балакали, ніби тамтешні колодязі невичерпні. Коли на горизонті замаячила оаза, води в них не було вже третій день – повіки понабрякали, а в горлянках саднило. Товари на продаж – кіф, перські килими, сіль та мушкети – позначали їхній шлях через дюни, усе ще приторочені до напівзогнилих трупів в’ючних тварин. Щойно караван наблизився до криниць, єдиний уцілілий верблюд спіткнувся і впав, брикаючи копитами в повітрі. Один із погоничів закричав: на передню ногу тварини нахромилася людська грудна клітка. Кістки тріщали й гримотіли, мовби гральні кості. Купці роззирнулись довкола. У піску виднілись горбики – багато сотень, – з-під яких то стирчала рука, то проблискував череп. Таудені пересохла.

Дессауд заявив, що забирає верблюда собі. Двоє з цим не погодились. Тож він убив їх обох. А відтак вицідив із верблюда кров, досхочу напившись її з відкритої вени та наповнивши залишком гвербу. Потому з’їв внутрішні органи та вміст шлунка – все сире й вологе. Коли він востаннє бачив решту, ті скупчилися круг розколини у скелі, де колись стояла вода.

Дессауд ішов ночами, а вдень викопував личинки, скорпіонів та жуків. Хрумкав їх, мовби горіхи, та окидав поглядом покарлякані вітром дюни. У голові паморочилось, життєвих сил залишалось на денці, але от дивина: що безнадійнішим робилося його становище, то сильнішим він почувався. Якось уночі, сам-один у цілому всесвіті та безнадійно заблуканий, уже давно спорожнивши гвербу та посмоктуючи панцир скорпіона, він раптом збагнув, що насолоджується. Пустеля була вперта. Та він – упертіший. І якби йому лише забаглося, цілком міг би розвернутися й неквапливим кроком податись назад хоч у Лівію.

Через два тижні після виходу з Таудені Дессауд набрів на колодязь у Таррі. Він наповнив із його глибин свою гвербу, а потому пив, доки не виблював. Ну а коли блював, то раптом усвідомив, що на нього впала якась тінь – її відкидали трійко елітних кавалеристів Алі. Той стояв навколішках у піску, а вони навели на нього мушкети. Зазіхання на чужу криницю вважалося серед маврів не менш страшним злочином, ніж украсти чи, скажімо, поґвалтувати сусідове стадо. Таке каралося смертю. Дессауд почув, як зводяться курки. Змарнілий від голоду, зневоднений, знесилений та беззбройний. Перший нападник прострелив йому ліктя, другий полоснув ятаганом по обличчю, а з третім проблем не виникло. Щойно з ними було покінчено, той голими руками відірвав у одного з коней стегно, зжер його та влігся спати. А наступного ранку гайнув у Бінаун, підскакав до намету Алі й запропонував свої послуги прихвосня та шакала в людській подобі.