Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 28

– Сохо-сквер, – велить Нед.

Носій окидає поглядом чіпець, спідниці та оборки. Він високий і неймовірно потворний, із коротко стриженою та непропорційно маленькою головою. У вухах ростуть пучки волосся.

– Вибачайте, мадамо, але гекіпаж зайнятий, – каже він.

– Очі протри, віслюче, – гарикає Нед. – Хіба не бачиш, що це я?

Той хапає Райза за руку, не даючи залізти всередину.

– Яка така «я»?

– Я. Той самий джентльмен, якому належить кошик риб’ячих яєць на сидінні.

Носій вглядається у Недів бюст, прикрашену рюшами стрічку, зав’язану на підборідді, та кучері, що спадають на плечі. Відтак переводить погляд на козубок і знову назад. Чолов’яга видається спантеличеним.

– Гей, Бобе, – гукає він, і з-за портшеза визирає його напарник. – Ми приперли сюди з Сент-Жеймс-сквер жентельмена, чи в мене шось не те з головою?

Боб – кругловидий і невисокий на зріст, із високо посадженими вухами та чубчиком яскраво-рудого волосся, що робить його схожим на кастрованого кота.

– Все правільно, – озивається він. – Підстаркуватого жентельмена – він іше трохи накульгував. А вирядився у трикутний капилюх, пируку, та й вопше під такий хвасон – його носили, як мій дід парубкував.

– Пойняли, мадамо? – кидає «макогон». – А я вам шо балакаю? Гекіпаж зайнятий.

Вулицею гримотить карета, забризкуючи бік портшеза лайном. За два квартали з вікна випадає дитина.

– Але ж я саме це вам і товкмачу: той джентльмен – це я! – Боб поглядає на нього з підозрою, а «макогон» – спантеличено. – Я переодягнувся в крамниці.

Нуль реакції.

– Слухайте, підійдімо до справи з іншого боку. Чоловіка запросили на бал-маскарад. Він винаймає портшез…

– Атож, – підтакує «макогон», енергійно киваючи.

– …на Сент-Джеймс-сквер і прибуває в ньому на Монмут-стрит – до крамниці поношеного одягу «У Роуз», якщо бути точним, – дає носієві півкрони, щоби постеріг його кошик, заходить до магазину, купує жіноче вбрання, перевдягається й застрибує назад у портшез, готовий до поїздки на бал – у маскарадному костюмі леді.

– Брешіть до хвунта, бо нема здачі, – глузує Боб.

– Угу, – додає «макогон». – Бо хто ж це втне таку дурню?

– Ну коли так, то йдіть ви обидва до біса! – гарикає Нед, вимахуючи парасолькою та застрибує у портшез.

– Але ж, мадамо, майте совість, – благає «макогон». – Той жентельмен дав нам півкрони, шоби гекіпаж його почекав, а ми постерегли його кошик із риб’ячими яйцями. А типір шо ми йому скажемо, як він побаче, шо ви зграбастали і гекіпаж, і яйця?

Нед жестом підкликає чолов’ягу ближче, бере під лікоть і шепоче на вухо:

– Скажу тобі, як є, – тут дуже делікатна ситуація. Розумієш, я подруга того джентльмена, який зайшов до крамниці, але ми не хочемо, щоб нас бачили разом. Він боїться, що його дружина про все пронюхає. Тож він залишив ці яйця мені в подарунок, а сам вислизнув із магазину через чорний хід, щоб зустрітися зі мною в себе на квартирі для того, що французи називають адюльтер.

Носій чухає потилицю.

– У нас говорять – «того дурня всунуть».

Його обличчя кривить посмішка.

– То шо ж ви зразу не сказали?.. Гей, Бобе, вона ка’, шо вона його полюбовниця.

Голос Боба звучить тихо та глухо, долинаючи звідкись із-за портшеза:

– Ну, тоді, гадаю, все гаразд.

– Еге, – погоджується «макогон». – Усе гаразд – і я такої ж думки.

– Сохо-сквер, – велить Нед.