Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 27

З поганим передчуттям проводжає поглядом Нед кістляві плечі та пласку в потилиці голову Бойлза, що зникають у натовпі. Він крадькома озирається довкола, почуваючись голим і вразливим, мовби краб без панцира. І помічає далі по вулиці стоянку портшезів. Тож шкандибає до передніх нош, тицяє носієві монетку та зникає всередині. Опускаються занавіски. Темно, наче в утробі. У Неда в голові проносяться прожекти, комбінації та контркомбінації. Він сам дивується тому, що наказує. «Монмут-стрит, – велить він. – Магазин поношеного одягу “У Роуз”».

Магазин поношеного одягу «У Роуз» – це крамничка лахмітниці, що спеціалізується на жіночих туалетах і має найкращі рекомендації від Масної Саллі («У неї там наймодніший товар за найнижчими цінами, у тої Роуз»). Один із дюжини тих копійчаних «бутиків» тандитниць, що рясно понатикані в межах двох кварталів і всі як один обслуговують покоївок заможних сімей (ті продають), дружин небагатих містян (ці купують) та бідноту (вона заходить просто повитріщатися). Немиті арочні вікна-вітрини завалені купами фасонистого мотлоху: кринолінами, капелюшками та корсетами на китовому вусі, нижніми спідницями, парасольками, наколками, чіпцями й турнюрами. Над входом висить оголошення на кокні:

СТІРАЄМО ВСЮ ОДЬОЖУ

ПЕРЕД ПРОДАЖОЮ

Недів портшез, шкрябонувши об землю, опускається перед крамничкою. «Монмут-стрит», – оголошує носій, відчиняючи дверці. Трясучись у темряві заюрбленими вулицями, Райз напружено розмірковував і збагнув, що на Бойлза аж ніяк не можна покластися. Бо щойно той вихилить кілька склянок, як одразу ж усе і розбовкає: «Нед Райз живий! Я з ним балакав. Ось цьою-о рукою торгав за плече!» Ця чутка шириться, розпливаючись, мовби ляпка чорнила, кружляє генделиками, подається із супом, аж доки не нашіптується кимсь у вуха Мендози, Смерка, Твіта й усіх решти. Два тижні. Рівно стільки часу йому треба протриматись. І якщо йому це вдасться, він наварить на «Чічіковській добірній» п’ять сотень фунтів і зможе вшитися з міста. Скажімо, спробувати щастя на Континенті. У Парижі, Гаазі, Ліворно.

– Монмут-стрит, – повторює носій.

Нед поправляє носа та перуку, а відтак, кульгаючи, вилазить і дає тому півкрони.

– Чекай тут, – велить, – і наглянь за моїм кошиком із риб’ячими яйцями.

Над вхідними дверима деренчить анемічний дзвоник, і Райз переступає поріг крамнички. Він опиняється в смердючій кімнаті, морок якої лише там-сям розганяють поодинокі пасма світла, що пробиваються крізь кучугури й замети бабського шмаття, які навалені довкола вікон. Штиняє одягом, затісним під пахвами та в промежині, який не один рік носився без прання та дав притулок всім відомим людству паразитам та інфекціям. Нед роззирається у пошуках власника.

– Гей, хазяїне! – гукає він. Приміщення здається безлюдним.

Аж раптом, ген у дальньому кутку, клубок ганчір’я відділяється від загального розгардіяшу й починає човгати до нього. Як придивитися, він виявляється старою каргою, закутаною в битий міллю плащ, яка до того ж має такий вигляд, наче харчується винятково яйцями тисячолітньої давнини.

– Га? – квокче вона заіржавілим голосом. – Чого тобі? Купить чи повитріщаться?

– Жіноче вбрання, – відповідає той. – Повний комплект: спідниці, рукавички, бант на плече, шапчину, що зав’язується на підборідді, та найбільший чіпець, який у вас лише знайдеться.

– І-і-і-і-і-і-і-і! – ґелґоче власниця. – Обновку своїй крихітці справляєш, ге ж? – Вона штурхає його ліктем і підморгує.

Неда раптом охоплює якесь відчуття дежавю.

– Певне, тримаєш її голяка на якомусь горищі, вгадала? Усе до нитки з неї поздирав, га, лиходію ж ти такий? І-і-і-і-і-і-і-і-і-і! – сміється та і знов штовхає його ліктем.

Нед відступає на крок. Обличчя старої безплотне – лише череп, обтягнутий шкірою. Голова наполовину лиса. У нижній губі щось блищить.

– Як тобі осьдечки це? – пихтить продавчиня, нагинаючись, щоб підняти з підлоги клумак зі спідницями в квіточку. – А ондо теє? – І тягне руку до чіпця з вуаллю, нап’яленого на купу плодів із пап’є-маше та золотистих одногорбих верблюдів.

– Годиться, – бурмоче, затинаючись, Нед із-поза оберемку бавовни, мусліну, шерсті й ситцю. Він, схоже, втратив контроль над ситуацією, знітившись перед цією старою шльондрою та силкуючись перебороти відчуття, що все це з ним уже колись траплялося.

– Спіднє? – скоса зиркає на нього карга. – Носовички?

Нед звалює відібране вбрання на імпровізований прилавок – покладену на дві великі бочки поперечину. Крамарка дістає засмальцьований клапоть паперу й олівця та заходиться шкрябати якісь цифри. При цьому вона мугикає. Ні – співає. Нед упізнає мотив. «Балада Джека Голла».

– Ох, на шибениці я опинюсь, опинюсь, – стогне стара, шкрябаючи по октавах, немовби пила, що вгризається в мокру колоду. – Ох, на шибениці я опиню-у-усь. – А потому зводить на нього злостиві очиці. – З тебе чотири шилінги й два пенси, Лотаріо[47], – ґелґоче вона. – І-і-і-і-і-і-і!

– Тут є задня кімната? – запитує Нед.

– Задня кімната? Не можеш почекати, доки приплентаєшся у свій барліг? Ти хто взагалі такий: чи не з тих, бува, збочених типчиків, котрі місця собі не знаходять, мовби котяри в березні, доки не посмикають себе за тую штуку та не цвіркнуть на жіночий одяг? Вгадала, персику?

Нед кладе на прилавок черговий шилінг.

– Просто покажи, де вона, зроби таку ласку…

Карга тицяє пальцем, а відтак опускає очі та перелічує грошики.

– І хто лишень сюди не заходить… – бурмоче вона. – І-і-і-і-і-і-і-і-і!

За десять хвилин по тому він виходить із кімнатки з виглядом соромливої незайманиці. Спідниці брудні та підштинюють, але здалеку цього не розбереш. Знявши перуку й відкинувши волосся за плечі, він зав’язав на підборідді стрічку своєї білої шапчини, а зверху увінчав усю цю конструкцію чіпцем заввишки у фут.

Стара примостилася на ослінчику за прилавком, на якому тепер стоять олов’яний кухоль і глек. Коли та закидає голову з піднесеною до рота квартою – і так помічає його – то зразу ж починає булькати, регочучи на свій протиприродний лад:

– Ти не казав, шо в нас сьогодні Гелловін, – захлинається вона сміхом, гупаючи кулаком по дошці й по-совиному ухаючи. – Чи це ти на вечірку педиків зібрався? Х-і-і-і-і-і-і-і! І-і-і-і-і-і!

Нед підбирає свої спідниці та проскакує повз неї: надто вже йому ніяково, щоб обмінюватися з нею образами. Щось у цій старій хвойді пробуджує його найдавніші спогади, які терзають, мовби кошмар в утробі. Тож він здригається і квапиться до виходу, а у вухах деренчить старечий верескливий голос: