Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 26

В описуваний період історії лондонські вулиці були такими ж брудними, повними зарази та зловонними, як і низка взаємосполучених куп гною, так само нечасто прибраними, як і підвальні камери темниці-богадільні, вдвічі небезпечнішими за поле битви – словом, іще тим видовищем. Розтягнувшись поперек тротуарів, на них валялися пияки – деякі мертві, смердячі та всіяні вороняччям. Цілі сім’ї сиділи навпочіпки на перехрестях, жебраючи на хліб. На задвірках учинялися вбивства. До ліхтарних стовпів приставали пожовклі газети, під ногами тріщали глиняне череп’я та осколки скла, а по кутках розкладалися недоїдки та кістки дикої й домашньої птиці. Не було нестачі в голубиному гівні. Бруді, вугільному пилі, попелі, здохлих кішках, собаках і пацюках, перемазаному екскрементами ганчір’ї та, що найгірше, відкритих стічних канавах. «Ми живемо, наче стійбище готтентотів, – нарікав лорд Тірконнел, звертаючись до членів Палати. – А наші вулиці засипані такими кучугурами мерзоти, яких жахнувся б навіть і дикун». Решта погодилася з ним. Були засновані Товариство громадської гігієни та Клуб чистого повітря, які регулярно проводили засідання, слідували «Правилам парламентських процедур» Бледсоу, ремствували й нічого не досягли.

Існували, щоправда, кілька приватних асенізаторів і жменька сміттярів. Але перші насипали на своїх задніх подвір’ях справжні кургани смердючого гною, а другі лише створювали звалища, які повільно тліли. Та навіть попри це більшість мешканців міста не мали інших засобів позбутися відходів, окрім власних задвірків та вічно засмічених стічних канав, що тяглися по центру вулиць, наче незагойні виразки. Похмурі крамарі стомлено пленталися на дорогу випорожнювати нічні посудини, шинкарі обробляли вапном стіни перед своїми закладами, притлумлюючи сопух сечі, а домовласники вихлюпували відра нечистот із вікон другого та третього поверхів. «Стережись кавелика!» – кричала покоївка, і його темний згусток одразу ж описував дугу над тротуаром, шльопався на дорогу, а вже звідти дюйм за дюймом сповзав у зловонну канаву. Таке, звичайно ж, завдавало незручностей перехожому, який, може, й так уже кульгав чи обтріпувався, звалившись у відкритий погріб або наткнувшись на скаженого пса, які тисячами бродили містом, де тільки заманеться. Ну а на додачу ці рови ще й без кінця-краю закупорювалися від кінських кізяків, «свинячих вух» у найширшому розумінні[46] та інших тельбухів, тож стічні води темними потоками шурували назад, де й парували болотами – а отже, пішохід не тільки брів по кісточки в людських фекаліях, але й опинявся перед необхідністю ухилятися від летючого лайна, якому колеса проїжджих карет правили за вентилятори.

Оскільки на вулицях було аж так неприємно, заможні люди завели собі звичку пересуватися Лондоном у кареті або у портшезі. Останній особливо добре підходив для своїх місця та часу, оскільки забезпечував комфорт і захист представникам привілейованих класів, а певній кількості голодних мас давав сякі-такі засоби до існування. Він складався із закритого сидіння, встановленого на двох паралельних жердинах. Їх завдавали собі на плечі носії – один попереду, другий позаду. Ці бідолахи, жертви інбридингу, із заячими губами та неправильної форми головами, заробляли по кілька пенні, а леді, яка вибиралася в гості на чашечку чаю, отримувала змогу прибути туди без розводів гівна на спідницях. З якого боку не глянь – самі вигоди. Але в портшеза була й іще одна перевага: кожен, хто опинявся всередині, ставав непомітним. Просто опусти занавіски – і поглядай собі назовні крізь шпарини. Тобі видно, а тебе – зась.

То який же спосіб пересування може краще придатися для невидимки?