Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 25

– Ох, Господи Ісусе Христе, Діво Маріє, Йосифе та всі святі! – жахається Мунґо, озираючись через плече. – Ти що ж, не міг узяти трохи вище?

– Це суперечить моїм принципам. – Тепер Джонсон, важко гупаючи ногами, біжить поруч свого віслюка, і його тога наскрізь просякла потом. – Я колись, – засапано проказує він, – людину застрелив… ще в Лондоні… розбив хлопчині серце… ху-х… ніколи… собі не пробачу.

– Принципам? – перепитує дослідник, розмірковуючи над тим, наскільки вони можуть підсолодити гіркоту передчасної смерті.

А Дессауд у них на хвості не демонструє й натяку на те, щоби здатися. Власне, впродовж останніх півгодини чи щось близько того він безперестанку сипле обрáзами в спину досліднику, а його клинок полосує сонце, немовби підкреслюючи, що саме має на увазі його володільник. «Необрізаний! – реве Дессауд. – Свиноїд!»

Мунґо натягує на очі капелюха, і йому являється видіння кухні в Селкерку: свіжозрізані квіти, холодна шинка та Ейлі, що всміхається до нього.

– Чи не помічав ти за ним певної упередженості на мою адресу?

– Ха! – озивається Джонсон, тупочучи поруч. – Він вас… ненавидить. Терпіти не може… як-от борода… бритву або… повітряна кулька… шпильку. І це природно. Ви раптом… з’являєтеся на сцені… зі своїм світлим волоссям… котячими очима… виродок і дивина, – пихкає він, остаточно захекавшись. – А де ж тоді опиняється він? Це все одно що… очікувати від дворової шавки… миритися з кімнатним песиком.

– Он воно що… – дивується Мунґо.

Повільно тягнеться день, Джонсон мовчить і супиться, губи й ніздрі дослідницького коня заплямовані кров’ю, а зловісний на вигляд Дессауд рисить легким і рішучим труськом вовка, що заганяє здобич. Зі шкапою проблема. Мунґо щадив коня, як лише міг, періодично злазячи і пробігаючи милю чи й дві, та попри всі його старання той упродовж більшої частини дня балансував на межі загнаності – на певному етапі навіть довелося підпалити йому хвоста, щоб примусити бігти далі. Та й Джонсонів віслюк поводиться не краще: симулює кульгавість, хвицається та реве, немов каліопа[45]. Не випадає сумніватися: повне знесилення однієї з тварин – це суто питання часу, а відтак Дессауд неминуче їх злапає. І тоді – прощавай, Ніґере, бувай здорова, Африко, і не згадуй лихим словом, білий світе!

Та якраз тут, коли їхні справи виглядають найпаскудніше, Джонсон зненацька радісно кричить, мовби моряк із затонулого корабля, який, хапаючись за уламок, помічає на горизонті щоглу: «Дивіться! Онде, за деревами!» Дослідник дивиться. І бачить, що там, петляючи лісистим пагорбом, мовби крива строчка, тягнеться дорога на Бамбарру. Але що це? Схоже, її міцно оповиває стовп куряви, конічний хвіст якого звужується в напрямку від них. Перше, що спадає на думку досліднику, – це що дорогу підмітають тисячі сміттярів, але потому богоявленням осяює здогад: біженці! Вони поверталися! «Джонсоне! – кричить він. – Ти геній!»

Однак такий розвиток подій не залишається поза увагою Дессауда. Верховний шакал викладається на повну, наддаючи до них, неначе спринтер до фінішної стрічки. Відрив скорочується до п’ятдесяти ярдів, потому до сорока, Джонсон гамселить віслюка, Мунґо шмагає шкапу – і відрив скорочується до тридцяти. А відтак товмач вдається до крайніх засобів. «Старий трюк мандінґо!» – волає він, засовуючи праве вухо ішака собі до рота та заходячись чавкати ним, немов жуючи пересмажений стейк. Віслюк хрипко реве, двічі хвицається, а затим зривається з місця, немовби жеребець-трилітка на старті перегонів із перешкодами. Мунґо бере з нього приклад. На смак і дотик кінське вухо нагадує клапоть фетру, але він завзято працює щелепами, доки не відчуває на язику кров. І, як і варто було очікувати, шкапа оживає, мобілізуючи останні внутрішні резерви та вкладаючи їх у шалене перебирання своїх оброслих щітками копит.

Джонсон і Мунґо, віслюк і шкапа ракетами проносяться по кам’янистій землі та, продершись крізь деревостій, вискакують на дорогу. Джонсон кричить щось по-мандінґському примарним постатям, які вигулькують із мороку куряви. А потому віслюк врізається в саму їх гущу, йдучи корпус до корпусу з мандрівниковим конем. Змучені біженці відскакують із дороги, землю лупить град копит, а курчата здіймаються в повітря. За мить вершники виринають з іншого боку й галопом скачуть уздовж дороги. Джонсонові п’яти пришпорюють ішака, лікті вимахують так, неначе він хоче злетіти, дерева зливаються перед очима, а дослідник силкується не відставати. «За мною!» – горлає товмач, й обидва знову пірнають у талькову темряву. Цього разу вони перевертають якісь ноші та збивають із ніг селищного достойника з різьбленим ідолом під пахвою, а Джонсон тим часом без угаву торочить у приголомшені чорні обличчя: «Затримайте його! Зупиніть мавра!» Вони ще двічі петляють із боку в бік із карколомною швидкістю, розшпурюючи з-під копит камінці та здіймаючи куряву, доки Джонсон не з’їжджає з дороги та не пірнає у зарості, а вслід за ним і мандрівник.

– Тс-с-с-с! – попереджає товмач, спішуючись у сплетіння реп’яхів та лискучого й колючого терну. У грудях дослідника барабаном гупає серце. Він злазить із засапаної шкапи та припадає до землі в чагарнику.

– Гадаєш, ми здихалися його? – шепоче він.

Віддалік гримотить до дорозі повільна та закурена процесія. Там-сям першопроходець розрізняє ногу, голову, задок вівці чи кози. Стоїть невщухний гамір, який раз по раз перекривають лайка чи крик. Дессауда немає і сліду. Аж тут раптом, бабаєм вистрибуючи на сонну дитину, – з’являється! Невтомний і цілеспрямований, рисить той уздовж дороги, вдивляючись у хмару куряви й так вирячивши від люті очі, що ті скидаються на круто зварені яйця. Його гомілки вкриті саднами та синцями, а по литках цівками стікає кров. Він навіть не повертає голови у їхній бік.

Причаївшись у глибині кущів, Джонсон простягає дослідникові руки долонями догори.

Мандрівник дивиться тому у вічі, його обличчям розповзається широка, дурнувато-ейфорійна усмішка, а відтак він безшумно погладжує виставлені долоні своїми власними.