Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 31

– Що, сер? Ви ставите під сумнів Геродота?

– До біса Геродота! І Плінія туди само. Як ви взагалі можете сидіти тут та очікувати, що раціонально мисляча людина сприйме всерйоз усі ці казочки про племена, які пищать, неначе кажани, та обганяють коней? Або пігмеїв, лепреконів – називайте їх, як хочете, – які гасають джунглями, неначе дітлахи в Мейфері? Кажу вам: усе це міф. Фольклор. І Тімбукту не більш реальне, ніж країна лестригонів.

Сер Джозеф Бенкс, президент Королівського товариства, скарбник і голова Африканської асоціації зі сприяння географічним дослідженням сидить на чолі стола з червоного дерева у себе в бібліотеці в будинку № 32 на Сохо-сквер. Перед ним стоїть келих мадери. Надворі липень, вікна відчинені, і об лампи б’ються нічні метелики. На задній стіні висить мапа Африки, яку в шістнадцятому столітті створив П’єр Десельє. Сер Джозеф похмуро дивиться на неї, практично не звертаючи уваги на дискусію, що точиться довкола. Хороша річ, ця мапа Десельє. Барвиста. Сповнена фантазії. Хоча, звісно, не більше ніж контур, абрис, поцяткований топографічними назвами, – а розлога біла пляма всередині майстерно прихована за карлючками вигаданих річок і сонмом міфічних істот, як-от шестирукі діви та змієподібні циклопи. Сер Джозеф зіхтає та скорботно відпиває вина. Адже тепер, через два століття, він та його товариші – діти епохи Просвітництва – знають про Африку не набагато більше, ніж Десельє.

– Ви забуваєте, добродію, що хоч Гомер, може, й був небайдужий до Евтерпи, Пліній усе ж залишався істориком. І вбачав своє завдання не в тому, щоби збивати нас із пуття вигадками, а в тому, щоби наставляти нас фактами.

Цього вечора єпископ Лландаффський, хоч він і є членом-засновником Асоціації, відвідує її засідання вдруге від часу свого вступу до неї вісім років тому. Він здебільшого привертає увагу різкістю своїх хрящуватих рис і холодністю крихітних асиметрично посаджених очиць (його рідня, клан Ретбоунів, іще з чотирнадцятого століття славилася скошеними лобами, розкішними шнобелями та блідими, м’ясистими вухами – і то аж такими, відповідно, розкішними та м’ясистими, що це заледве не натякало на постання нового виду з гострішими нюхом та слухом). Упродовж ось уже майже години він захищає священний і непохитний авторитет древніх. А сер Реджінальд Дерфіз, Вільям Фордайс і лорд Твіт, озлоблені досвідом нав чання у приватних закритих школах, увесь цей час заперечують йому, доки Едвардз та Пултні переважно відмовчуються.

– Прошу, скажіть, що ж бо таке історія, коли не вигадка? – І Твіт, знаний у Палаті лордів за свій пронизливий голос і шепеляву вимову, витримує драматичну паузу. – Ви берете на себе сміливість називати Геродотові припущення фактами. І звідки ж було отримано ці «факти»? Із третіх рук? П’ятих? Я до вас звертаюся, сер.

Вуха Лландаффа заливає барва. Він починає натягувати свої білі опойкові рукавички, але, передумавши, вихиляє натомість склянку бренді:

– Ви смієте ставити під сумнів древніх? Та вся система нашого Нового мислення…

Твіт здіймає долоню:

– Вибачте. Я не закінчив. Йдеться про те, що всі наші хвалені історичні праці – починаючи з тих, що написали давні греки, й закінчуючи доробком нашого покійного колеги містера Ґіббона – це, в кращому разі, суміш чуток, свідчень, отриманих із третіх рук, свідомих перекручень та відвертих вигадок за авторством учасників, які прагнуть самозвеличитись, і їхніх симпатиків. А тоді – неначе цього недостатньо – вся ця мішанина з пересмикування та навмисних двозначностей ще й додатково спотворюється й затемнюється збільшувальним склом самого історика.

Твіт, із підмальованими вустами й нарум’яненими щоками, переживає зоряний момент – він купається у своїй репутації іконоборця, інтелектуального ізгоя та борця з докучливим резонерством. Твіта-Кміта, як його називають. Зробивши паузу, щоби втягнути ніздрями два понюхи тютюну, той веде далі:

– Що сталося при Каллодені, сер, – вам це відомо? То що вже говорити про Танжер чи Тімбукту? Принаймні мої знання про Африканський континент не поступаються отриманим із других рук.

Лландафф тільки на це й чекав.

– Так, Твіте, – широко всміхається він, повільно-преповільно посипаючи свою долоню білим, для чого залучає сільницю, – читали ми про ваші сповнені поневірянь вилазки у найчорніші діри Африки. До речі, як там поживає той негр-служник?

Пултні здавлено хихикає.

– Увага, увага! – кричить Едвардз. – Очко зараховується прихильникам класиків!

– Джентльмени, будь ласка. – У дальньому кінці столу підвелася огрядна червонощока постать. Сер Реджінальд Дерфіз, баронет, тепер на порозі восьмого десятка, ще тільки має починати те довге сповзання в могилу, яке вже зігнуло в три погибелі та спотворило стількох його однолітків. У свої шістдесят вісім він пухкий і рум’яний, мовби немовля, і безпосередній, наче підліток. Жертвує на благодійність, полюбляє випити келих портвейну та щовечора по обіді[49] прогулюється бульваром. Бо ніколи не був одружений.

– Хоча я й не можу погодитися з нашим шановним доповідачем, ніби Ніґер – це просто вигадка, – починає він, і його велична срібна шевелюра застує собою всю мапу Десельє, – але далекий і від того, щоб пристати на урочисті запевняння єпископа, мовби інформація, що її зібрали давні греки, заслуговує на абсолютну довіру. Ні. У мене таке відчуття, що нам варто очікувати прориву від сучасних картографів – майора Реннелла й д’Анвілля. – Він нахиляється вперед, спираючись кулаками об стіл. – Джентльмени, я дотримуюся думки, що Ніґер тече на схід, у серце континенту…

– Дурниці, Дерфізе, він тече на захід і дельтою впадає в океан в районі Перцевого берега.

– …тече на схід, повторюю я, і живить велике озеро під назвою Чад, води якого зазнають випаровування під дією пекельних температур Центральної Сахари.

– Та годі вам, старина, – втручається Едвардз. – Якщо він тече на схід, тоді Лландаффа й Геродота варто підтримати – бо куди ж йому там діватися, як не впадати в Ніл у Нубійському передгір’ї?

– Нісенітниця! – вигукує Твіт, чиї очі сльозяться від завеликого понюху тютюну. – Кажу вам, усе це вигадка. Химера. Не матеріальніша за Атлантиду чи країну карамельної феї.

Демфріз, який все ще стоїть, починає затинатися від збентеження.

– Але ж джентльмени… Мені… Мені розповідав Джонсон…

– Пффф, Джонсон. – Обличчя Лландаффа розсікає лінія носа, немов перерізане навпіл яблуко, а вуха, здається, от-от затріпочуть і здіймуться в повітря, відірвавшись від голови. – Ще один мракобісний голос Чорного континенту. Із заниженою самокритичністю й завищеною самооцінкою. Чорнопикий людожер у перуці за дві гінеї. Звернімось усі по допомогу до своїх прибиральниць і садівників, щойно нам знову знадобиться картограф.

– Так, Реджінальде, як там ваш безцінний Джонсон? – цікавиться Едвардз. – Чого він наразі для нас досяг – втрати ще одного дослідника?

У цей момент прокашлюється сер Джозеф Бенкс. Почервонілий Дерфіз опускається на стілець. Шість пар очей впинаються в Голову Асоціації.

– У нас прийнято використовувати термін «географічний емісар», містере Бофуа, і так, я з глибоким сумом доводжу до вашого відома, що наразі ми змушені подумати про те, щоб підшукати нову кандидатуру для прояснення циклу питань, пов’язаних із басейном Ніґеру. Оскільки ось уже майже вісім місяців від того молодого шотландця нема ні слуху ні духу. – Він вдивляється у свій келих, задумливо проводячи пальцем по вінцях. – Власне кажучи, все виглядає куди гірше, ніж ви, джентльмени, напевно, собі уявляєте. Переді мною лежить нещодавнє послання від нашої довіреної особи у Ґамбії, д-ра Ледлі. – Сер Джозеф замовкає, а відтак повільно піднімає голову. Погляд його очей – розсіяний і відсторонений, неначе він тільки-но прокинувся після сну. На дальній стіні, пританцьовуючи у світлі лампи, фігурки на мапі Десельє, схоже, надимаються та здуваються, посмикують численними руками й безголовими плечима – манять, насміхаються, дражнять.

– Ну-ну? – повертає його до реальності Лландафф.

Сер Джозеф стає в стійку «струнко», не зводячи очей із Дерфіза.

– Боюся, все скінчено. Парк потрапив до рук маврів.