Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 32

Скульгавілий Джонсон проходить крізь браму Сеґу Корро, тягнучи мух, шкапу й віслюка за собою, патерицю – в руці, а ожилого Ебо – обіч себе, і приголомшено помічає, що всі вулиці стоять порожні. Віконниці зачинені, ятки торговців залишилися без нагляду, а в’ючні тварини – і досі навантажені розбухлими гвербами та кошелями товарів – спокійно позасовували голови в козубки цибулі, ямсу й касави. Під розкидистим фіговим деревом реве й сичить ковальське горно, а біля вже готових горщиків пересихають на сонці кавалки сирої глини. Інструменти лежать там, де їх і покинули, кози мекають, щоби їх подоїли, а виставлений на продаж варан уперто рветься зі шворки. Звідкись долітає запах підгорілого хліба. Джонсону стає моторошно. Усе це дивно, жаско – як у казці, та й годі. Про Біляночку та Зоряночку. Або Сплячу красуню. Зрештою запримітивши пару очей, які пильно спостерігають із-за бамбукової ширми, він обертається до Ебо:

– Як ти гадаєш, що тут коїться?

Старий шкарбан, бадьорий і відсторонений, гордо крокує з виглядом юнака, який намилився на танцюльки. Але зупиняється.

– «Коїться»? – перепитує він, поплескуючи Джонсона по спині та вибухаючи різким ядушливим хихотінням. – Свято і нічого більше. Вино, жінки та пісні.

Той мовчки витріщається на нього.

– Ти що, не відчуваєш його атмосфери?

– Мені це більше схоже на епідемію холери.

Ебо підморгує:

– Іди за мною.

Вони звертають на якусь вуличку, обсаджену тамариндами й рафіями. Збудовані з білої глини хатинки здаються заледве не мальовничими. Трапляються латки овочів, підпорки для в’юнких рослин і навіть кілька квіточок. Звісно, не рай земний, а все ж нічогенько – і навіть дуже. Джонсону спадає на думку, що це найбільше місто, яке він бачить, відколи полишив Лондон. Пізанія, як порівняти з ним, – помийна яма, а Діндіку, попри всю його принадність, – просто сільце в глушині. Йому зненацька кортить пива сулу – і до нього баранини.

За рогом новоприбулі перечіпляються об пияка, який простягся поперек дороги. «Бе-е-е, – видобуває п’яниця. – Гик». Джонсон нахиляється над ним, і цесарка в нього на шиї описує широку дугу, а відтак спиняється, погойдуючись, перед самим підборіддям неборака.

– Що тут відбувається? – питає Джонсон.

Чолов’яга зводить на нього зчервонілі очі та бурмоче неслухняними губами:

– Перебрав.

– Ні. Я про місто. Що тут коїться? Де всі?

– Білий, – белькоче п’яниця. – Білий, мовби… – і похлинається, а відтак гупає себе в груди та відпльовується на землю. – Білий, мовби засолений привид. Білий, білий, білий. Наче хмара, що поглинає зграю ібісів.

Джонсон починає дещо розуміти.

– Ну і де він?

– Білий, наче бавовна, білий, як день. Немов ікла, кістки й місячне світло на галявині.

Пияк тепер перемістився у положення сидячи, і його голос звучить, наче дитячий віршик про попа та собаку – він теж беззмістовний, наспівний, повторюваний і нескінченний.

Товмач, важко дихаючи, випростується. Цей мандрівник – несповна розуму, святий дурник. Та тут його зварять живцем! Розіпнуть. Треба знайти того юродивця.

– Ебо, – гукає він, обертаючись. – Ходімо шукати містера Парка.

Але той уже за квартал від нього – стоїть, як укопаний, роздуваючи ніздрі, та нюхає вітер. А тоді раптом широко посміхається, тупає ногами та вимахує руками, наче вуличний штукар, який жонглює дев’ятьма тарілками одразу.

– Сюди! – махає він. – Хутчіш!

Джонсон смикає за шкіряний ремінь, і віслюк зі шкапою завчено бредуть за ним.

– Білий, наче зуби, – кричить пияк. – Біліший за здохлу мулову черепаху.

Поклавшись на свій ніс, Ебо дрейфує, неначе сомнамбула. Два квартали вліво, потому назад управо, через покинутий базар, вниз по кудлатій від сміття вуличці з пожовклими бамбуковими хижами, які скидаються на надвірні служби. У канавах повно слимаків і щурів, а під стріхами – змій. «Ебо!» – гукає Джонсон, силкуючись наздогнати його, але старий квапиться, неначе й не чує. Земля під ногами стає вологою, між хижами височіють пасма бамбуку, у вітах дерев пурхає птаство. Нарешті чаклун зупиняється навпроти довгої розвалюхи, яка безладно розтяглася, зведена на палях. Джонсону, який замикає ар’єргард, видно темні, неясні силуети трьох-чотирьох жінок у густому затінку під хижею. Він приголомшений. У нього ж бо склалося враження, ніби Ебо, усвідомлюючи всю невідкладність завдання, веде його прямо до мандрівника. Однак тепер бачить, що помилявся.

Старий тим часом стоїть, де стояв, вдивляючись у напівсутінки й усе ще поводячи носом. Кожна з жінок тілиста й, у кращому разі, далеко не першої молодості. Їхні молочні вим’я обвислі, наче повітряні кульки, налляті водою. Якщо на всіх у них знайдеться два десятки зубів, то їм іще пощастило. «Ебо!» – кричить Джонсон, але ті кралі витворяють під спідницями дивні дива, а відтак підносять пальці до губ та облизують. І престарілий некромант не витримує. Розщілина його посмішки ширшає, він на мигах показує Джонсону, що життя – славна штука, а відтак пірнає під хижу.

Той ошелешено зупиняється. Він розчарований. Повний відрази. І заздрощів. Йому хочеться пива, рису із м’ясом, на бабу, у м’яку постелю. Він – шанований, освічений чоловік, якому давно пора на заслужений відпочинок, не раз щасливо одружений, батько численних дітей та господар у власному домі – і чим зайнятий? Вештається по всьому континенту, ризикуючи життям та здоров’ям, щоб виручити з халепи якогось недоумкуватого сучого, а чи то орендаревого сина, якому заманулося слави. Він тяжко, тужливо зітхає від розпачу й німої покори та обертається, щоб видертись на норовистого абіссинського віслюка, щосили та все одно недолуго стараючись не звертати уваги на пишну пласколицю жінку, яка, танцюючи, вибирається аж на вулицю та задирає для нього спідницю.

За п’ятнадцять хвилин по тому (покладаючись спершу на інтуїцію, а відтак – у міру наближення – і на вуха) Джонсон нарешті спромагається з’ясувати, де мандрівник. Виринаючи з лабіринту вузьких немощених вуличок на таку собі площу-набережну, він раптом стає свідком незвичайної сцени. Скільки сягає око – скрізь сила-силенна людей, яких напхалося, неначе бджіл у вулик. Не менш як три- або й чотиритисячна юрба, яка звішується з вікон, верхів’їв дерев, дахів, залазить одне одному на плечі, на спини верблюдів і спинається навшпиньки. На березі аж чорно люду, чимало забрело й у воду – по щиколотки, коліна, шиї – і ще не менша кількість похитується на хвилях у пірогах і кораклах[50]. Усе це зборисько нажахано принишкло, а та неможлива, незбагненна сутність, той білий демон із пекл а – мугикає, верещить, сміється, бурмоче тарабарщину та співає, спінюючи воду, зурочуючи врожай, обрушуючи небо їм на голови і хтозна-що ще витворяючи.

Джонсон, загублений десь аж у хвості цієї штовханини, зупиняє віслюка та обережно піднімається, ставши на пральну дошку його схудлої спини, аж доки в нього не виходить випростатися на повен зріст. Зі свого підвищення він окидає поглядом шерстистий простір із чотирьох тисяч голів. Що ближче до ріки («Ніґер[51] – як вам подобається така назвочка?» – думає він), то густішають голови, наче зарості очерету. А із самого переду, одразу ж за хистким бамбуковим причалом, збиває баранці на хвилях Мунґо Парк, на все горло виспівуючи «Боже, бережи короля». Бамбаррці здаються загіпнотизованими чи ошелешеними: вони такі ж мовчазні й неприродні, як і ті сповнені благоговійного трепету юрби, що повільно тяглися вервечкою повз похоронні дроги Ґеорґа ІІ.

Але тут, як нерідко трапляється в цьому світі стимулів і реакцій, події починають розгортатися хаотично. Мандрівник, що абсолютно абстрагувався від аудиторії, яка зібралася довкола, у раптовому пориві натхнення кидається до причалу. Його увагу привернув жовтий порожнистий гарбузик, прив’язаний до рибальської сітки, і в нього з’являється намір пустити його вплав по воді, щоби таким чином раз і назавжди встановити для західного світу й усіх наступних поколінь істин ний напрямок течії в ріці Ніґер. Однак найближчі до нього бамбаррці, на жаль, хибно розуміють цей задум та з криком сахаються. За мить їхній вереск стає всезагальним: починається паніка.

Джонсона збивають із віслюка і топчуть. Прокажені гублять пальці рук і ніг, сліпі налітають на стіни. Лунають лемент та прокльони, крики болю і здивування, барабанний дріб босих підошов і скиглення загублених дітей. Юрба хлине на глинобитні халупи, мовби річка у повінь, розтікається вулицями та провулками і відступає зворотним прибійним потоком. За дві хвилини на площі порожньо, на березі – ані душі, а човники на річці наче вітром здуло. Залишаються лише Джонсон, пом’яті шкапа та віслюк, і ще амбітний першовідкривач. А вдалині – ґвалт і гармидер. Горланять голоси, ляскають двері.

А тим часом жовтий гарбуз дрейфував – невмолимо й поза всяким сумнівом – на схід. І мандрівник, якого на мить відволік шум бамбаррського відступу, повертається до свого експерименту з тріумфальним вигуком.

– Ага, чудово! – кричить він – Так-так-так…

Джонсон, стогнучи, підводиться з пилу та куряви і змучено шкандибає до краю води.

– Містере Парк, – гукає він, – вилазьте звідти і ходім засвідчимо свою повагу Мансонґу-можновладцю, доки він армію по нас не вислав.

Дослідник підводить голову, з якої скрапує вода, а в його бороді та волоссі позастрягали жмутки водоростей. Річка, збрижуючись, оминає його талію: течія тут млява. Він вдивляється у Джонсона, немовби людина, яка прокидається після глибокого сну.

А той – руки в боки – стоїть на причалі й викладає своє бачення ситуації:

– Послухайте, якщо ми все владнаємо та піднесемо йому подарунки – ну, дрібнички там і таке інше, то він – кат його зна? – може поставитися до нас як до заїжджих достойників. А це включає їжу, питво, дах над головою і, може, навіть сяку-таку жіночу компанію. Не знаю, як вам, а мені охворобіло й у печінках сидить спати на землі, їсти чортополох і ґвалтувати власну руку.

Мандрівник хлюпає до нього – на очах лискуча поволока, а руки широко розведені в очікуванні на обійми.

– Джонсоне, ми це зробили! Ніґер, Джонсоне! – Він зупиняється й махає рукою у бік дальнього берега. – Ти тільки поглянь на нього! Завширшки як Темза біля Вестмінстера. Подумати лишень, що стільки віків – від створення світу й по сьогоднішній день – він скніє в невідомості й оброс тає легендами. І знадобився я – чуєш, старий друже? – я, щоб відкрити його.

Товмач озирається через плече на ряди побілених хатин, що приліпилися на схилі, бамбукові причали, які тягнуться вздовж берега, а коло них посмикуються прив’язані довбанки.

– Я дуже це ціную, містере Парк, і висловлюю вам свої найщиріші вітання, але якщо ми цієї ж миті не притягнемо свої дупи до палацу Мансонґа й не плазуватимемо у нього в ногах, то можемо не дожити до того, щоби розповісти комусь про ваше відкриття.

Сонце лупить у потилицю, неначе кулаком, запечена земля площі пашіє мерехтливою плівкою жару, десь скавулить пес. Схоже, все довкола парує й смердить. У повітрі висять огидні запахи – їдкі й густо приправлені гниллю. Вони натякають на риб’ячі голови, людські відходи, почорніле листя й твань. І раптом мандрівник відчуває напад нудоти. Він, власне, надто переповнений своїм тріумфом. Усе неначе вповільнюється, йде на спад, і відчуття потроху повертаються до реальності, представленої нищівним сонцем, смердючою водою та гниллю берега.

– Ти маєш рацію, Джонсоне. Відсвяткувати можна й у Пізанії. А зараз нам і так є чим зайнятися.

Голос Мунґо затинається, перериваючись, а тілом зненацька пробігає дрож. Синій оксамитовий сюртук обвис – безформний і темний, – сорочка поцяткована ряскою, а черевики стали двома ставками. Величезна водомірка, що заплуталася в сітях його бороди, посмикує своїми незграбними ніжками.

Позаду нього височіє касторовий циліндр – напханий нотатками про звичаї і побут, відстані, температури й топографічні курйози, – примостившись на краєчку причалу, наче якийсь чудернацький гриб-поганка. Або труба одного з новомодних «пароплавів», який сів на мілину. Джонсон обтрушує його об коліно.

– То що, до палацу манси? – питає Мунґо.

Товмач подає йому капелюха.

– Саме туди.