Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 30

Чотири дні по тому – під поперемінними потоками чи мжичкою дощу, що то вщухає, то жвавішає – першопроходець, провідник та чаклун (зі шкапою та віслюком, які тримаються назирці) важко бредуть по дорозі на Сеґу, столицю Бамбарри. Строго кажучи, вони прямують до Сеґу-Корро, найзахіднішого з чотирьох містечок, що складають Сеґу як таке (решта називаються Сеґу-Бу, Су-Корро та Сеґу-Сі-Корро).

Якщо вірити старому Ебо, який двічі бував у місті замолоду, то воно відкрите для всіх, залите пальмовим вином, медом і пивом сулу, на вулицях чути розпусний сміх, уривки пісень і галас півнячих боїв, а провулки напхом напхані повіями з мідними кільцями на шиї й шкірою, неначе дно колодязя. Трапляються фокусники, акробати та карлики, вмільці відкушувати голови курчатам – словом, нечувані дива. Вода тече вгору. Люди розмовляють задом наперед. Хтивість панує в дворах, на задвірках і в кублах розпусти. Самоцвітів – як бруду. Замість бруківки – мармур, ремісники їдять із визолочених тарілок, а харчів дістати – раз плюнути: тут тобі й птиця, і відварна риба, баранина й рис. А базар – базар просто безмежний, неосяжний, справжній каталог людських потреб та мрій і нелюдських забаганок. «Чорта купиш! – каркає старий шкарбан, облизуючи губи. – Там і кинджали, і молоді рабині, й мавпи, що розмовляють, і гашиш!» У дослідника мокріють долоні. Воно й не дивно: після стількох смертельно нудних місяців у пустелі перспектива опинитися в місті – у негрському місці – інтригує його. Але тільки почасти. Міст бо він перебачив чимало. Насправді ж у жилах шумує кров, а нутро здригається через те, що це місто (на відміну від будь-якого іншого, відвіданого європейцем впродовж усієї писаної історії) – це місто лежить просто на західному березі ріки-легенди, ім’я якій – Ніґер!

Ніґер! Сама думка про таке приголомшує. Цезар, Александр, Гоутон, Ледьярд – ніхто з них навіть не наблизився до нього. Ось заради чого він до самозречення страждав, розладнав своє травлення, покинув кохану. Ніґер. Він сповнює його сни, додає кислинку його вранішньому чаю, прокладає собі шлях через його уяву. І от тепер нарешті він у межах досяжності.

Принаймні майже. Хоча наразі їхні справи досить невеселі. Усі троє голодні, вкрай знесилені, застуджені – і шкандибають, мовби пересувна богадільня. Стариган із його порепаними п’ятами та артритичними коліньми, першопроходець із мозолями, бурситами та в гнилих черевиках, і Джонсон із товстими коричневими п’явками між пальців ніг та під тогою. Шкапа з віслюком теж кульгають, а отже, користі від них ані найменшої. Важкопрохідний, пересічений ландшафт позаду них то піднімається, то опускається – покопаний, мовби щока після запалення сальних залоз. А попереду чекає добавка. Непомітні розколини, горби й долини, пасма та виярки. Групки пальм затінюють улоговини, а велетенські таби – в обхваті як Біг Бен – пронизують верхів’я. Під ногами тягнуться пожухла гвінейська трава, густо втиканий колючками дрік та собача шипшина. У засідках чигають змії, скорпіони та павуки завбільшки як кружала омлету. У заростях шаруватих сукулентів виють дикі пси, а голомозі й чорнокрилі стерв’ятники сутуляться на деревах, наче грабіжники могил на місці групового злочину. Ну а дорога, якщо лише її так можна назвати, куди більше скидається на протоптану коровами стежку.

Дощ, який тепер періщить нівроку, неначе всвердлюється в тіло. Коли той тільки-но почався, вони нестямилися від радості. Стрибали, мовби дітлахи, та ходили колесом. Качалися під ним, підставляли роти й сорочки, плескали в долоні, улюлюкали і танцювали, наче помилувані злочинці. Спали в багнюці та прокидалися з усмішкою, відчуваючи краплі дощу на обличчі, а його солодкий запах – у вітті дерев. А коли, підсковзнувшись, падали на розкислій від дощу дорозі – просто сміялися. Всесвіт зненацька зробився лагідним. І вони полюбили його.

Це було п’ять днів тому. Що через лад – те й свині не їдять. Калюжі подекуди сягають колін. Ноги засмоктує твань. Груди забиті мокротою, з носа тече, вуха позакладало. Ранок застують імла і туман, усе розпливається, наче вві сні, а повітря вологе й смердюче. Велетенські сірі привиди постають просто перед ними та зникають у довколишній порожнечі – іржуть, верещать, шиплять і ревуть. Почиває даватися взнаки виснаження. Якось у передвечірню пору мандрівник не може зібратися з силами, щоб рушити далі. Промучившись із півгодини, щоби перетягти свого коня через ярок по шию в жовтій пінистій воді, він знеможено валиться долі на узбіччі дороги. Старий бебехнув поруч нього, а там і Джонсон, відхаркнувши згусток слизу, долучився до гурту.

– Ще… дуже… далеко? – Мунґо задихається, а його голос хрипить від катару.

Товмач знову спльовує, а потому сякається у просякнуту вологою складку тоги.

– Не питайте мене: я сам тут уперше…

Обоє обертаються до Ебо. Той сидить мовчки – весь зморшкуватий, обвислий та голий – і горбиться, мовби горгулья під кущем. З його шиї і досі звисає цесарка – одне її крило внаслідок розкладу відпало, а пір’я обважніло від вологи й опаришів.

– Воко баба дас, – каркає він нарешті.

– Десять миль, – буркає Джонсон. – Назавтра будемо там.

Ранок приходить, наче ляпас по обличчю, – він різкий та засліплює. Джонсон уже на ногах, збирає гриби та ягоди, коли дослідник нарешті, смикнувшись, прокидається, і бачить безхмарне небо, у якому повільно пропливають, кружляючи, двійко шулік. Попервах він спантеличений та розгублений, але зненацька приходить осяяння: сьогодні настає жаданий день! Він миттю схоплюється, збирає речі, перетягує кінський бік дрючком, гукає товмача та трясе Ебо за кістляві плечі.

– Ебо, вставай – час вирушати!

Але старий, що примостився під кущем, спить, як і спав. Тихо, як мрець. Його розкритий рот та рожеві бутони ясен і піднебіння правлять за своєрідну закуску здоровенним зеленим мухам, які звиваються довкола зловонної курки. Колона мурашок скористалася його ступнею як брукованим гостинцем, а москіти татуюють щоки й повіки. Дивлячись на нього зверху вниз, такого тлінного та непорушного, з кістками, що різко й рельєфно виділяються на тлі жовтої твані, дослідник усвідомлює жахливу новину: старий Ебо, останній із джарранців, мертвий.

Мунґо, все ще напівприсівши, задкує і знову кличе Джонсона – цього разу гучніше. Той з’являється із заростей, що далі по дорозі, – його щелепи працюють, а на поясі теліпається торбина, повна трав, горіхів, ягід і грибів. У руках він тримає з півдюжини вузлуватих бульб.

– Зі стариганом біда, – кричить мандрівник. – Схоже, не топтати йому більше рясту.

Бульби з непристойним шльопанням валяться на дорогу, а Джонсон припускає риссю, і його груди та живіт здіймаються під тогою. Він падає навколішки поруч старого, притискаючи вухо до вкритих виразками грудей. А коли підводить голову, обличчя в нього невеселе.

– Боюся, ви маєте рацію, містере Парк. Бажаєте поховати тіло, а чи залишимо його санітарному загону матінки-природи?

Першопроходець шокований.

– Та що ти таке кажеш? Звісно, поховаємо.

Товмач, усе ще стоячи навколішках, мружить до нього очі.

– Сьогодні буде справжнє пекло. Повітря вологе. А за десять миль по цій дорозі лежить ріка, якої ви так прагнули дістатись, що аж окропом до вітру ходили. А ще – велике місто, повне див та чудес, дівок у самому соку й алкогольних напоїв. Ви добре подумали?

Дослідник не встигає нічого відповісти, оскільки Джонсона, що потягнувся зрíзати із дідової шиї мертву пташку, хапає кістлява клішня. Тягуче, немов ті сиропом намазані, стариган розліплює повіки. Він потягується, позіхає та підводиться в положення сидячи. Потому свариться на Джонсона пальцем.

– Ебо гадає, ніби ми друзі, – примовляє він, – а ти все ж намагаєшся поцупити у нього моджо-курку?

Спавши з лиця, товмач задкує.

– Але ж ми думали…

Дідок уже на ногах, нехай і дещо хистких, а в бульці слини на його губі зав’язла муха. Він шкандибає до провідника та дрижить усім тілом від люті чи ветхості, а неслухняні пальці термосять шкіряну шворку, аж доки зрештою тому не вдається схопити її та стягти через голову. Цесарка теліпається у нього в руці – обвисла, вона сочиться сукровицею й обліплена комахами.

– Хочеш? – Його мандінґо густа, неначе сонний трунок.

– Ні! – благає Джонсон. – Ні!

Як раптом аж таким швидким і плавним рухом, що його й оком не вловити, Ебо жбурляє цю бридоту в повітря. Тріпоче пір’я – й ось уже мотузка обвиває Джонсонову шию, мовби лассо. ПЛЮХ! Птаха вдаряє його в груди й повисає. У складках черева провідника звиваються опариші. Довкола голови кружляють мухи. Як порівняти з виразом його обличчя, то П’єта – це втілення радості.

Мунґо роззявляє рота, вочевидь заінтригований – він-бо став свідком якогось дикунського ритуалу.

– Джонсоне, – приголомшено говорить він. – Зріж її. І викинь у кущі.

Старий Ебо шкіриться від вуха до вуха.

Товмач похнюплює голову.

– Не можу, – шепоче він.

Багнюка під ногами схоплюється кіркою, у підліску пошмигує гамірка звірина, Джонсон приманює мух: м’ясних, зелених, трупних і мошок. Дорога робиться ширшою, і час від часу можна побачити оселі, що причаїлися під деревами чи примостились на вершинах пагорбів із червоної глини. Коло халуп – жінки з голими грудьми, чоловіки в коротких мішкуватих штанях, смугастих сорочках і конічних капелюхах. Апатичні пси. Сильна стать посмоктує люльки з довгими чубуками, а прекрасна пожовує корінці та спльовує крізь почорнілі зуби. Над головою помахують листям пальми. У загонах сновигають кози. Повітря звурджується від запаху сечі.

Щоразу, досягаючи гребеня чергового пагорба, дослідник кидається вперед і, неспроможний стриматися, витягує шию, наче цікавий турист. Кричить, махає капелюхом і шалено жестикулює у бік білої плями на обрії. «Це воно? – гукає він, пританцьовуючи на місці. – Це воно?»

На верхівці вісімнадцятого пагорба Ебо спиняється, щоб понюхати вітерець. Мунґо затамовує подих. Там точно щось видніється – можливо, вежі чи раптовий відблиск сонячного світла на віконній шибці. Висхлий чаклун нагинається та висмикує з твані кругленький білий камінчик. Трішки обтирає його шкірястими пальцями, а відтак відправляє до рота. Старечі повіки опускаються, мовби завіси в театрі, а підібгані губи замислено посмоктують. Минає ціла вічність – та й не одна, – земля незворушно крутиться навколо своєї осі, а на небесній тверді переміщуються сузір’я. «Ну?» – вимагає результату Мунґо. Ебо піднімає повіки. Випльовує камінець. Гудіння мух довкола Джонсона гучне, як барабанний дріб. «Ну?» Неквапливо й обережно піднімаючи руку, дід тицяє кривим пальцем. «Сеґу Корро», – каркає він.

На крихітну долю секунди дослідник приголомшено застигає, а відтак зривається з місця, мов спринтер. Голод, виснаження, хвороби, колючки, які впинаються в ноги крізь підошви черевиків, сонце, що пересушує слизову оболонку очей – усе це пусте: він бачить мету своєї мандрівки. Ноги місять жовту глину, стираючи сліди тих, хто пройшов там до нього, Джонсон, Ебо, шкапа і віслюк ховаються в далині, а перед очима все чіткішають контури золотавих стін уславленого міста. Повз нього мелькають хижі та потік тих, хто запруджує дорогу. Жінки з глеками на голові, хлопчаки, які женуть кіз довгими гнучкими лозинами, нав’ючені віслюки, ноші з товарами, яскраве, переливчасте птаство у плетених клітках. Усе це зливається. Він нікого не пропускає й не роздивляється, проскакує крізь важкі стулки воріт, протискується повз приголомшені обличчя, вздовж заюрблених вуличок і провулків, нестямно рвучись до ріки, ноги важко гупають, приголомшені бамбаррці кучкуються за його спиною, немов дітлахи на параді, немощені вулиці, здохлий пес, яточники й ремісники, сплеск кольору та руху – й осьде, ось де він є! Завширшки як Темза, коричневий, мовби стічна канава, захаращений плотами та довбанками, із гармидером шкодливих свиней, плюскотливих дітей та прачок у білих шапчинах вздовж берега. Він не озирається на рев позад себе – власне, навіть не помічає його – стрибає через клітки та ящики, збиває з ніг дітвору й старих баб, розштовхує селян та рибалок, а в горлі закипає незвіданий, первозданний крик торжества. Бамбукові причали хитаються під ногами, відскакує з дороги човняр, немов ухиляючись від удару, – і мандрівник відривається від землі. Його руки-ноги молотять, мовби ціпи, доки на невловиму, солодку мить зависає він у повітрі в усій своїй славі – збожеволілий, як той капелюшник[48] – і викрикує щось давньогрецькою, аж доки темні, повиті парою води не огортають його, наче материнські обійми.