Читать книгу Музика води - Том Бойл - Страница 23

Мунґо прокидається з перепою. Голова тріщить. Напередодні він добряче хильнув пива сулу (також знаного як бобуту дас) – цього джерела неслухняних ніг і пюре замість мізків. Так от, хильнув добряче і тепер не зовсім розуміє, де він є. У якомусь погребі – це поза всяким сумнівом. Он вони – земляні стіни, бульби й кореневища, бамбукова стеля, драбина. Льох. Він знеможено підводиться на ліктях та виявляє між ногами порожній калабаш і чиюсь шерстисту голову в себе на щиколотці. Голова належить Джонсону, що розвалився на підлозі, утворюючи разом із приятелями попурі з кінцівок і ступнів, а його величезне черево здіймається й опадає, мовби якась стихійна сила природи. Усі п’ятеро безтурботно хропуть – зуби підсвистують, губи тпрукають, а ніздрі посмикуються під подувом вітерцю.

Йому спадає на думку, що вже, не інакше, ранок, оскільки темрява, у якій він перебував раніше, поступилася місцем тому специфічному сутінково-бульйонному світлу, що асоціюється зі склепами, винними погребами та іншими вологими й нездоровими місцями. Мандрівник потирає те місце на шиї, куди щось укусило його вночі, і, піднявши очі, помічає лискучого чорного скарабея, що пхається по підлозі з кулькою посліду завбільшки як яблуко. Тож він напівсидить, зіп’явшись на лікті, дивиться на жука й терпляче чекає, доки проясниться в голові, як раптом згори долинає перший крик. Це радше навіть щось на кшталт ядухи, шум вхопленого від здивування повітря, майже одразу ж супроводжуваний тривалим стогоном – жалібним і розпачливим. Потому квапливою перекличкою голосів – односкладові репліки скачуть взад і вперед, немов тенісні м’ячі, – звуком ніг, що пробігають по бамбуковій стелі над головою, і тишею. Дослідник хилить голову набік і поволі усвідомлює, що до вух долинає ціла течія звуків, яка бере свій початок за будинком, на вулиці. Якийсь гул, що наразі перетворюється на гуркіт – схоже, ним наповнена сама земля. Він спантеличений. Що це – землетрус? Штовханина й товчія? Ще одна піщана буря?

Цікавість не дає йому спокою, і дослідник, підвівшись, іде до драбини. Голова Джонсона глухо гупає об долівку позаду нього. Проте щойно він ставить ногу на перший щабель, як у стелі над ним відчиняється ляда і перед очима з’являються кістлява дупа та пара босих підошов, які злазять донизу. Шотландець задкує, а висхлий чоловічок повільно й розсіяно спускається драбиною, неначе хворий на артрит павук. Досягши крайнього щабля, він опускає ноги на долівку, розвертається – і раптом несамовито сахається, забачивши першопрохідця.

Він старий, цей курдупель – древній і допотопний. Смушкове волосся давно посивіло, а обличчя пооране борознами, що утворюють мовби дельту ріки. П’ять футів і дев’яносто п’ять фунтів[39] порожнього місця, а вигляд такий, наче його вирізьбили з тіні. На шиї теліпається шворка, а на шворці – курча, якому скрутили в’язи, задубіле від rigor mortis[40]. На мить западає ніякова пауза, впродовж якої гном і мандрівник стоять нога до ноги, чоловічок то звертає на нього, то знову неквапливо відводить свої великі, підкочені очі, а в павутинні його пики застрягає щось середнє між подивом та обуренням. Він ще раз зводить на дослідника погляд, а відтак відвертається, немовби від привида, нагинається до одного зі сплячих і пищить щось тому на вухо. «М’боло ріта Сеґо! – верещить він. – М’боло боло Сеґо!» Ефект з’являється миттєво: Джонсон та його почет синхронно підхоплюються, повитріщавши баньки і тримаючись за серце, доки старий сплескує в долоні та пронизливим, скрипучим голосом розповідає якусь есхатологічну історію (Мунґо не лінгвіст, але все ж вловлює повторювані словечка на кшталт «людожер», «білувальник дітей» і «Тіґґітті Сеґо»). За мить усі п’ятеро «пивних братів» заламують руки та відштовхують один одного, прориваючись до драбини.

Переповнений бажанням втекти, Джонсон пролітає повз мандрівника, який користується з цієї нагоди, щоб ухопити того за руку:

– Що коїться, Джонсоне? Це якось пов’язано з Сеґо?

Решта збігають угору драбиною, неначе мурахи по паличці, а старий шкарбан тим часом нарізає зигзаги, розкидаючи куряче пір’я.

Зверху лине рев наростання паніки.

– Хутчіш! – кричить Джонсон, рвучись на волю, наче знавіснілий звір, і дереться прямо через дідугана. – Він зібрався спалити Джарру дощенту! – верещить товмач, на мить затримуючись на верхівці драбини, і пошепки додає: – Полонених не братиме.

Знадвору – жива ілюстрація до Мільтона чи Данте: плач, виття й скрегіт зубовний, самобичування, розгардіяш, паніка та зневіра. У повітрі курява і дим, а на землі – ріки крові. Якийсь дідуган стоїть серед вулиці, лупцюючи свою стару як світ корову, бо та не може звестися на ноги під тягарем нав’ючених на неї корзин. Інший несе дружину, яка несе пса, який несе у пащі клапоть тканини. Панує атмосфера скаженої нагальності. Повсюди мчать і верещать люди – пробиваючись крізь замети піску та завали каміння, залишені бурею, збираючи в мішки зерно та женучи худобу, дають вони драла за глинобитні стіни невеличкого селища на березі Вуби, де колись народилися.

Дослідник із його дещо загальмованою реакцією (він завжди такий – це щось у генах) стоїть серед усього цього гармидеру й горя, не знаючи, що робити. Приєднатись до цього старозавітного виходу він, за великим рахунком, не може, адже його коня й сакви (на їх поверненні йому наполягла Фатіма) забрала буря, – ну а пішаницею куди він доклигає? Крім того ж, Джонсон зник, а маври аж ніяк не… – стривай-но, а де ж маври? Йому раптом спадає на думку, що він не бачив жодного мусульманина вже щонайменше дванадцять годин… а відтак, і то навіть раптовіше, периферію його мозку пронизує підступна думка – точно та, що вже готова була з’явитися з-за лаштунків і сама оголосити свій вихід, але тут чиясь висхла рука простягла йому калабаш: ось він урешті-решт, його шанс!

Те, що сталося в Джаррі, насправді не така вже й нечувана річ у війні та політиці. У певний момент минулого вечора Алі спіткала криза суперечливих пріоритетів: його власні інтереси вступили в конфлікт зі сподіваннями джарранців, які, зрештою, звичайні кяфіри. Тож, скоротавши час за бенкетом і добродушним ґвалтуванням та здирництвом, він наказав десятку своїх людей відібрати три сотні голів найжирнішої худоби із джарранського стада та відігнати їх у ліс, де тим не так загрожувала буря. Адже це, як він розсудив, якнайкраще відповідало його інтересам – позаяк ішлося про захист його інвестицій. Джарранці ж змикитили, що такий хід Алі був, зрештою, і в їхніх власних інтересах, оскільки означав, що той авансом приймає від них платіж за свої майбутні послуги. Так, три сотні голів – велика втрата, але не тоді, коли до уваги береться і єдина альтернатива – а саме втрата всієї череди разом із козами, врожаєм, халупами та доньками на користь знавіснілого й скаженого Тіґґітті Сеґо, широко знаного за мстивість і кровожерність своєї натури.

Але пізніше, вже вночі, коли буря вщухла, до цього рівняння додалася й іще одна змінна: Алі дізнався, що армії Сеґо, скориставшись погодними умовами, підійшли до Джарри на відстань удару й рано-вранці планували таки завдати його. Ці розвіддані поглибили кризу пріоритетів еміра. А оскільки він уже отримав своїх корів та незайманиць, то дійшов висновку, що цього йому достатньо – і що, вступивши в зіткнення з каартанцями, він аж ніяк не досягне більшого та й, власне, зіштовхнеться із загрозою втратити вже здобуте. Таке рішення далося йому без довгих і болісних роздумів.

За лічені хвилини намети були згорнуті, а люди – у сідлах. І маври поскакали в ніч – із дев’ятнадцятьма нещодавніми незайманицями під пахвами та женучи перед собою худобу. До наступного вечора вони повернуться в Бінаун.

«Нарешті я вільний!» – думає мандрівник, звеселяючись серед трясовини зневіри[41]. Мимо пробігає жінка, все життя якої балансує в глиняному глеку в неї на голові. Мунґо хочеться потанцювати з нею, затягнути пісню визволення, заричати, мов лев, який вирвався з клітки. «Хі-хі!» – сміється він, підкидаючи вгору циліндр, а повз нього тим часом прошмигує зграйка дітлахів-недомірків, вертких, чорних і скрадливих, наче щурі. Він притупує каблуками й починає насвистувати «Ох, де ж ти цілий день була, моя мила, туркотлива голубонько?», а якась стара баба тим часом відчайдушно чіпляється за одвірок своєї халупи, ридаючи й заклинаючи дати їй спокій – позаяк двоє чоловіків тягнуть її звідти за руки. Людський потік підхоплює першопрохідця, і той пливе вслід за юрбою з дурнуватою усмішкою на обличчі, доки діти довкола плачуть за матерями, каліки плазують у праху, а нестямні жінки збирають харчі на дорогу. Він-бо планує податися з біженцями на схід – на коні чи без нього – у бік Бамбарри. І Ніґеру.

У дальньому кінці селища його сумління нарешті наздоганяє його, і той зненацька й майже мимоволі підсаджує дітей, навантажує ноші, товче зерно та підганяє кіз. Напівбожевільним від поспіху й горя джарранцям не випадає перебирати помічниками, тож вони приймають його пропоновані руки та плечі, а відтак піднімають на нього погляд, наче на порожнє місце. Там корова, що відбилася від стада, тут дитина, яка загубилася, чоловіки та дружини, що знайшли одне одного вже в дорозі – всі вони вирушають у путь: проходять крізь східні ворота, перебрідають Вубу та здираються по схилу віддалік, залишаючи позаду збезлюдніле селище. Порядок пересування налагоджується, ті, хто відстав, наздоганяють своїх, крикуни й плаксії видихаються, як раптом натовпом пробігає жахлива чутка: «Підступає Сеґо! Сеґо!» Юрба стихає, вмить ошелешена, а тим часом кремезна жінка у хустці протискується крізь ряди біженців, повідомляючи новину: «Цієї ночі він спалив Вассібу! Смажив діточок! Пив кров!»

Цю інформацію супроводжують стогони й охання, які зрештою змінюються протяжним всезагальним виском, що нагадує вереск свиней, які вчули ніж різника. Усі кидаються вперед, наче на старті марафонського забігу: мелькають копита та п’яти, а пил клубочиться хмарами, аж доки не затьмарює сонця. «То он ти яка, масова істерія», – відсторонено думає Мунґо, абстрагуючись від цієї сцени, аж доки раптом, наче він щойно прокинувся з кошмару, в якому падав у прірву, ця паніка не охоплює і його. Зіниці розширюються, перехоплює подих. А потому мандрівник зривається з місця і мчить, немовби схарапуджена кобила, на два боки відшпурюючи кривих і кульгавих, хвицаючи худобу й запекло прокладаючи собі шлях крізь юрбу. Коли ж йому спадає на думку озирнутися, то поле залишається позаду, а сам він на всіх парах мчить схилом угору, випереджаючи найпрудкіших хлопчаків, атлетів-спринтерів та обтяжених списами воїнів, – мчить щодуху, щосили і як лише здатен. Мчить до життя та свободи.

Але потому перевалює через пагорб і зупиняється, наче вкопаний: там колóсом височіє на своєму жеребці Дессауд, а в руці в нього – повід дослідникового коня. А поруч нього, зажурено примостившись на сумливому віслюку, видніється Джонсон. Який стенає плечима.

Дессауд жестом велить йому залізати в сідло, а відтак витягує з-за пояса ятаган та вказує вістрям на північ – у бік Бінауна.

– Краще піднімайтесь на борт, – радить Джонсон.

Занепалий духом мандрівник не квапиться. Довкола луною розлягаються крики біженців. Схоже, він ніяк не може віддихатись.

– Кажу вам, містере Парк, він діло говорить.

Немов за ремаркою, Дессауд розтинає повітря змахом свого титанічного клинка. Його вуста кривить щось на кшталт посмішки. Мунґо сідає на коня.

За годину по тому й за багато миль від дороги на Бамбарру трійко вершників спускаються по кам’янистому плато, заваленому рештками антилоп-ориксів та бушбоків, як раптом рука Джонсона сягає під тогу, вихоплює звідти посріблений дуельний пістоль і стріляє у ліве око Дессаудового скакуна. Кінь здиблюється, трясучи з боку в бік головою, немовби старається, щоби відклало у вухах, і падає, приваливши Верховного шакала. «Вшиваймося!» – волає Джонсон, нестямно шмагаючи по крупу свого віслюка, доки візир Алі вибирається з-під мертвого жеребця. Мандрівника не треба просити двічі. Він глибоко вганяє п’яти у боки Росінанта, і тварина зривається в неохочий галоп, від якого її легені здіймаються, наче ковальські міхи, що налиті водою. А між тим Дессауд скидає джубу й сандалії, розминається, разів чотири-п’ять нагнувшись, і кидається їм навздогін, стискаючи в зубах ятагана.

Джонсон трюхає по камінню на незграбному віслюкові, а Мунґо примушує спотикливу шкапу викладатись на всі сто. Попереду суцільна рівнина, втикана чагарником. Позаду – Дессауд, який бере бар’єри не гірше від леопарда. «Якщо пер-р-ретнемо рівн-н-нину – в-в-врят-т-туємось!» – кричить товмач. Мунґо тримається й молиться. Дессауд не більш як за двадцять кроків від них і мчить, як скажений. Десять, п’ять – але ось під копитами загримотіла рівна, втрамбована й заклякла земля, і вони починають відриватись від нього. Той спершу відстає на двадцять футів, далі на п’ятдесят[42], і мандрівник потроху збадьорюється. Але Джонсон виглядає занепокоєним.

– Звідки така похмурість? – гукає Мунґо.

– А ви бачите, як розмірено біжить та худобина?

Дослідник озирається через плече. Наразі Дессауд відстав замало не на сотню ярдів. Його обличчя зосереджене, а очі палають незгасимим вогнем. Голий та обліплений м’язами, наче статуя, той мчить, пересилюючи своє серце й легені, переборюючи сонце й рівнину.

– То й що?

– Він наздожене нас – от що.

Шкапа дослідника перемикає передачу й переходить із легкого галопу на клус, хитливо переступаючи з одної кульгавої ноги на іншу, від чого сакви гримотять, неначе маракаси. Віслюк витягує шию, силкуючись гризонути Джонсона за коліно. Мунґо зненацька відчуває занепокоєння.

– Не сміши, – гороїжиться він. – Ми – вéрхи.

Вони мовчки трюхають далі. Дессауд вимахує руками, стабільно тримаючись за сто ярдів від них. А сонце, звісна річ, пече, мов тільки-но розкочегарена плавильна піч.

Джонсон зводить на дослідника примружені очі, у яких проглядають страждання та сум.

– Хочете сказати, ніби ніколи не чули історій про цього психа?

– І-го-го-го-о-о, – видобуває кінь, уповільнюючись до жвавого кроку. Віслюк, погойдуючись, дибає поруч нього, довгі вуха посмикуються.

– Ні, – відказує Мунґо, і в нього в паху щось стискається. – Не чув жодної.