Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 29

Одлунала далека пісня,

Гамірливий вечір замовк.

А тобі, видно, вдома тісно,

Що бредеш по дорозі, як вовк.

Сумно бачить тебе одиноким —

Де подруга твоя чи друг?

Ну, чому ти проходиш боком,

Не завернеш ніколи в круг?

Може, в тебе у грудях мука,

То прийди, розкажи її —

Ми простягнем на поміч руки,

Мозолясті руки свої.

Може, душу пече образа,

Може, впав ти від неї в стум?

Не вагайся, підходь, розказуй —

Ми у пісні розвієм сум.

Та в очах твоїх завжди спокій.

І обличчя кругле, мов книш[22],

І проходиш ти завжди боком,

І підкреслено ти мовчиш.

І у всьому така погорда,

Що говорять дівочі уста:

– Запишався… якого чорта?

– Торрічеллієва пустота[23]!

На трухляву столітню грушу

Ти похожий, чванько й мурло,

І боїшся, щоб хтось у душу

Не заглянув, мов у дупло.