Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 43

У небі тішились хмари,

У небі сонце пливло,

Під небом кривавіли чвари

І лютувало зло.

Земля, вагітна скорботою,

(Відчай у груди тне)

Над кривдою і підлотою

Народила в муках мене.

Народила, немов надію,

Колисала ночами без сну:

– Може, від тебе помолодію,

Може, побачу весну…

Може, твій струм і атом

Вгамують нестерпний біль, —

Голосила над віком двадцятим

Найгеніальніша з породіль.

Голосила велика мати,

Благала, кричала мені,

Щоб став я жорстоким катом

Недоумства, підлоти й брехні.

І стою у злобі по коліна

З серцем, повним ганьби й проклять,

Божевільні каліки й руїни

У зіницях моїх миготять.

Що залишу майбутньому дневі,

Чим ділитися буду з ним?! —

Вибухають бомби водневі

На обпеченім лобі моїм!

А люди забавляються, мов діти,

Катам співають гімни холуї[30],

І генерали мріють посадити

На всій планеті атомні гаї.

Ридаю і кричу, гилю себе у груди,

Волосся патраю з сідої голови[31]:

Що можу я, коли дрімають люди?

Що можу я, коли заснули ви?