Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 36

Я чую у ночі осінні,

Я марю крізь синій сніг:

Вростає туге коріння

У землю глевку із ніг.

Стають мої руки віттям,

Верхів’ям чоло стає,

Розкрилося ніжним суцвіттям

Збентежене серце моє.

Вростаю у небо високе,

Де зорі – жовті джмелі,

І чую: пульсують соки

У тіло моє з землі.

Зі мною говорять могили

Устами колишніх людей,

І їх нерозтрачені сили

Пливуть до моїх грудей.

О земле жорстока й мила,

Ковтнула ти їхні дні —

Усе, що вони любили,

Віддай долюбить мені!

Усе, що вони недомріяли

У чорному ґвалті боїв,

Хай клекотом і завіями

Ввірветься в думки мої!

Вслухайтеся, земле і небо,

У рокіт страждань моїх —

Живу не лише за себе,

Я мушу жити й за них.