Читать книгу Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1 - Блаженніший Святослав Шевчук - Страница 8

Преподобні отці, браття та сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

Ми щойно вперше цього року бачили Літургію Напередосвячених Дарів. Наша Церква порівнює Великий піст із сорокарічним блуканням. Так, ми сорок днів ітимемо до Пасхи Господньої. Щоб нас покріпити в цій мандрівці, аби ми не втратили духовних та фізичних сил і могли дійти до мети нашого духовного подвигу серед великопісної Богослужби, Христос подає нам Таїнство Євхаристії, як колись годував небесним хлібом євреїв у пустелі.

На закінчення цієї Літургії я б хотів поділитися з вами роздумати над одним дуже важливим життєвим даром, який має наш народ. Це найцінніший скарб серед усіх скарбів. Щось таке, що ми отримуємо у спадок від батьків; що справді є першим найважливішим кроком у дорозі до християнської досконалості; що сьогодні люди часто втрачають. Ідеться про віру, яка є величезним Божим даром. Віра – це те найважливіше, що може дістати людина тут, на землі, під час своєї земної мандрівки.

Спитаймо себе сьогодні, цього вечора, наскільки ми є віруючими людьми. Без віри немає християнської досконалості і без віри немає справжнього Великого посту. Святий апостол Павло, навчаючи людей, каже, що віра – це цілковита відкритість людини до сили Божої дії. Віра – це не лише якесь знання певних правд. Вірити не означає належати до певної церковної громади. У нас часто люди кажуть: він змінив віру. Це зробити неможливо. Бо віра – це дар, який робить Господа Бога присутнім у нашому житті. Коли людина відкриває своє серце і свою душу до Господа Бога, Він реально туди входить. Завдяки дару віри ми здійснюємо первісний задум Бога, за яким Він створив людину.

Бог нас створив, щоб ми були богоносними, щоб зберігали Його у своєму серці, щоб були Його храмом. І це ми можемо здійснити лише тоді, коли віримо, приймаємо Того, кого маємо носити.

Багато людей думають, що в нашому житті достатньо повірити один раз, достатньо одного разу сказати собі (можливо, у дитинстві): так, я вірю в Бога. Це хибна думка. Бо у вірі треба зростати. Це подібно, як із одягом: дитина росте, і батьки думають, що наступного року ці штанята чи ця спідничка будуть замалі для моєї дитини і треба буде подбати про одяг відповідного розміру. Так само маємо зростати у вірі, щоб те носіння Бога відповідало нашому сучасному життю.

Зростати у вірі – означає дозволити, щоб Божа сила, Божа присутність і Божа воля проникала в усі сфери мого життя. Наведу кілька прикладів. Коли хлопець чи дівчина їде з дому навчатися до певного освітнього закладу, то потрапляє в цілком нові обставини. У тому середовищі, у навчальному закладі їм треба наново відшукати Бога. А скільки людей сьогодні виїжджає з України на заробітки! Часто лише там, далеко від дому, вони віднаходять Бога, тому що починають розуміти, що без Церкви і Божої сили на чужині вижити неможливо.

Тому ми мусимо зростати у вірі, і той Великий піст має стати ще одним періодом нашого розвитку, щоб сила Господа Бога, Його закон і воля пройняли все наше життя. Часто люди на початку посту роблять собі якісь постанови. Кажуть: не їстиму того, не слухатиму того, не дивитимуся того. Коли ж закінчується піст, надолужують за всі сорок днів, хто чого не з’їв, не подивився і не випробував. Це виявляє брак віри, тому що ми хочемо пережити з Богом лише один період чи одну годину на день, а в інший час поводимося так, ніби Його немає. Помиляється той, хто вважає, що за час Великого посту своїми поклонами, умертвленням виконує свій християнський обов’язок. У такий спосіб ми лише вживаємо церковні обряди для того, щоб заспокоїти своє уражене сумління, і більше нічого в нашому житті не змінюється.

Спитаймо себе сьогодні, чи справді я є віруючий. Якою мірою Господь Бог присутній у моєму житті? Чи, може, я тільки частково є християнином, у певні години року, в певні моменти життя? Чи все моє життя сповнене Божою силою, Божим законом і Божою волею?

Щоб правильно пережити цей піст, почнімо його з прохання до Господа Бога, кажучи: «Боже, скріпи мою віру». Пам’ятаєте, апостоли колись прохали Всевишнього: «Додай нам віри» (пор. Мт. 17, 20). А Христос їм відповів: «Якщо б ви мали віру таку маленьку, як гірчичне зерно, ви б наказали отій горі посунутися і вона б вас послухала, бо нічого для вас не було б неможливого».

В одному селі в горах мені розповіли історію про гуцульську віру. Одному господареві дуже заважала гора перед його вікном, тому що заступала сонце. Чоловік одного разу почув слова священника, які щойно я вам цитував із розмови Христа з апостолами. Гуцул прийшов до хати і каже: «Я вірую. Горо, щоб зранку тебе тут не було». Вранці встає, відчиняє вікно – гора стоїть на місці. Він каже: «Я так і знав». Найбільшою горою, яка відділяє людину від Бога, є невірство.

Просімо Господа Бога у час Великого посту, щоб справді все наше життя просякло Божим світлом. Не робімо собі на початку посту постанов, які не схочемо виконувати після його закінчення. Час Великого посту – це час вправи, щоб навчитися чинити те, що будемо робити впродовж усього нашого життя. Нехай Господь Бог покріпить нас у вірі. І зробить нас справді віруючими людьми.