Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 10

Приплив триватиме шість годин. Півтори години доведеться чекати відпливу, тож можу годин сім поспати, хоча й дуже збуджений. Мушу поспати, бо, коли ми вийдемо в море, хто знає, коли мені це вдасться? Я лягаю між діжкою й щоглою, Матюретт напинає ковдру між лавочкою й діжкою, і в такому укритті я сплю, як бабак. Ніщо не порушує мого глибокого сну: ні мрії, ні дощ, ні незручна поза. Я сплю, сплю, аж доки мене не будить Матюретт:

– Меті, гадаємо, вже час або близько того, відплив почався давненько.

Човен розвернуто до моря, пальці відчувають швидкість течії. Дощ ущух. У світлі місячного сяйва метрів на сто попереду видно річку, яка несе траву, дерева, якісь чорні фігури. Я намагаюся розгледіти межу між річкою та морем. Там, де ми стоїмо, вітру немає. Чи ж є він посередині річки? Чи сильний? Ми виступаємо з-під зеленого укриття вперед, човен усе ще прив’язаний ковзкою петлею за великий корінь. Вдивляючись у видноколо, я розрізняю берег, кінець річки й початок моря. Ми спустилися трохи нижче, ніж думали, здається, до гирла менше десяти кілометрів.

Ми прикладаємося до рому. Я раджуся: поставимо щоглу вже тут? Так, ми зводимо щоглу, вона добре входить у підп’ятник та отвір у банці. Я піднімаю вітрило, не розгортаючи його, воно закручене довкола щогли. Матюретт готовий підняти за моєю командою косе вітрило й стаксель. Аби розпустити вітрило, досить просто вивільнити линву, яка втримує його довкола щогли. Цей маневр я робитиму зі свого місця. Уперед – Матюретт попереду з лопатоподібним веслом, я на кормі з іншим. Від берега, до якого нас притискає течія, треба відчалити різко й швидко.

– Приготувалися. Уперед, Господи, поможи!

– Господи, поможи, – повторює Клузіо.

– У руки твої ввіряю себе, – каже Матюретт.

І ми рушаємо, дружно налягаючи на весла; я занурюю весло глибоко й гребу з усіх сил, Матюретт робить так само. Ми відчалюємо дуже легко. Ще не відійшли й на двадцять метрів від берега, як нас відносить метрів на сто вниз. Вітер раптом сильнішає й виштовхує човен на середину річки.

– Піднімай косе вітрило та клівер і добре їх закріпи!

Вітер напинає вітрила, човен стає дибки, наче кінь, і летить, як стріла. Напевно, ми вийшли пізніше, ніж нам здавалося, бо річка раптово освітлюється, наче вдень. На відстані приблизно двох кілометрів чітко видно французький берег праворуч і за кілометр голландський. Просто перед нами білі баранці на гребенях океанських хвиль.

– А бодай тебе! Ми помилилися щодо часу! – вигукує Клузіо. – Гадаєш, устигнемо вийти?

– Не знаю.

– Глянь, які високі хвилі, їхні гребені білі! Невже почався відплив?

– Неможливо, я бачу предмети, які спускаються по воді.

Матюретт продовжує:

– Ми не встигнемо вийти, ми не дійдемо туди вчасно!

– Стули писок і сиди поруч з мотузками вітрила й клівера. Ти також помовч, Клузіо!

Паф… паф… По нас стріляють з карабіна. Я чітко локалізовую другий постріл. Це не охоронці, кулі летять з боку Голландської Ґвіани. Я розпускаю вітрило, воно надувається так сильно, що ще трішки – і зірвало б мене з місця, потягнувши закручену на зап’ясті мотузку. Човен нахиляється більш як на сорок п’ять градусів. Я намагаюся зловити якнайбільше вітру; це нескладно, бо його аж забагато. Паф… паф… паф… потім тиша. Тепер нас відносить ближче до французького берега, цілком очевидно, саме тому постріли припинилися.

Ми мчимо із запаморочливою швидкістю завдяки вітру, що ладен усе змести на своєму шляху. Ідемо так швидко, що втрапляємо на середину eстуарію, ще кілька хвилин – і ми опинилися б на французькому березі. Видно, як до нас біжать люди. Я м’яко повертаю човен від берега, якомога м’якше, з усіх сил налягаючи на мотузку вітрила. Пряме вітрило просто переді мною, косе та клівер виконують маневр самостійно. Човен розвертається на три чверті, я відпускаю вітрило, і ми виходимо з естуарію завдяки поштовхам вітру в спину. Уф, удалося! Десятьма хвилинами пізніше перша морська хвиля намагається стати нам на заваді, ми легко її долаємо; звук легкого ковзання човна по річці змінюється на глухе «гух-гух-гух». Утім високі хвилі ми долаємо з легкістю хлопчака, який грається в довгої лози. Гух-гух, човен піднімається й спускається по хвилях без вібрування й поштовхів. Один лише шурхіт корпусу від падіння з хвилі вниз.

– Ура! Ура! Ми вийшли! – репетує на веcь голос Клузіо.

І, щоб осяяти перемогу нашої енергії над силами природи, милосердний Господь посилає нам неймовірний схід сонця. Хвилі накочуються одна на одну з однаковим ритмом. Чим далі ми в морі, тим вони нижчі. Вода брудна, з мулом. Навпроти нас, на півночі, вона геть чорна, далі змінюється на бірюзову. Мені не потрібно дивитися на компас; маючи сонце за плечем праворуч, я веду човен прямо зі значно меншим креном, хоча вітер дме так само, трохи попускаю мотузку від вітрила, воно наполовину наповнене, але не натягнуте. Це початок великої пригоди.

Клузіо підводиться. Він хоче висунути голову й корпус, щоб добре бачити. Матюретт допомагає йому примоститися навпроти; зіпершись спиною на діжку, він скручує цигарку, розкурює й подає мені, ми всі втрьох куримо.

– Налий-но тафії, щоб замочити вихід у море! – каже Клузіо.

Матюретт наливає чималеньку порцію в три металеві кварти, ми цокаємося.

Матюретт сидить поруч зі мною, ми дивимося один на одного. Їхні обличчя сяють від щастя, моє, напевно, так само. Клузіо мене запитує:

– Куди прямуєте, капітане, будьте такі ласкаві?

– У Колумбію, якщо Богові буде завгодно.

– Богові буде завгодно, дідько!

Сонце стрімко підіймається, ми швидко сохнемо. Лікарняна сорочка перетворюється на арабський бурнус. Вона не дає голові перегрітися й оберігає від сонячного удару. Море схоже на блакитний опал, воно котить триметрові, дуже довгі хвилі, які забезпечують комфортну мандрівку. Вітер так само сильний, і ми швидко віддаляємося від берега, який, коли я час від часу обертаюся, розмивається на видноколі. Чим далі ми від цієї зеленої маси, тим більше вона розкриває нам приховані сторони своєї рельєфності. Я якраз вдивляюся в острів, аж раптом хвиля, яку ми прорізали не носом, а прийняли на борт, повертає мене до порядку та відповідальності як за життя товаришів, так і своє власне.

– Я приготую рису, – каже Матюретт.

– Я потримаю плитку, – пропонує Клузіо, – а ти – чавунець.

Балон з керосином добре закріплений на носі човна, де курити заборонено. Тушкований на олії рис пахне дуже смачно. Ми їмо його гарячим, розмішавши з двома банками сардин. На додачу смачна кава.

– Ковточок рому?

Я відмовляюся: надто спекотно. До того ж я не охочий до спиртного. Клузіо щомиті крутить і прикурює мені цигарки. Перший сніданок на борту вдався. Орієнтуючись за сонцем, припускаємо, що зараз десята ранку. Ми лише п’ять годин у морі, однак відчувається, що вода під нами дуже глибока. Хвилі поменшали, ми йдемо без проблем, човен навіть не кидає. Стоїть чудова днина. Я усвідомлюю, що вдень немає потреби постійно стежити за компасом. Час від часу фіксую сонце щодо стрілки компаса, а далі керуюся нею – це легко. Відблиски сонця сліплять очі. Я жалкую, що не роздобув пари темних окулярів. Несподівано Клузіо каже:

– Мені так пощастило, що я зустрів тебе в лікарні!

– Ти не єдиний, мені теж пощастило, що ти там опинився. – Я думаю про Деґа й Фернандеса… Якби вони сказали «так», були б тут з нами.

– Хтозна, – зауважив Клузіо. – Тобі було б складно заманити араба в палату тоді, коли потрібно.

– Так, Матюретт дуже багато нам допоміг, я вельми тішуся, що він з нами, бо він відданий, хоробрий і вправний.

– Дякую, – каже Матюретт, – дякую вам обом, що, незважаючи на мій юний вік, ви мені повірили. Я завжди намагатимуся бути на висоті.

– Мені так хотілося б, щоб тут був і Франсуа Сьєрра, і Ґалґані, – додаю я.

– Сам бачиш, як усе повернулося, Метелику: це виявилося неможливим. Якби Ісус був порядним і надав нам гарний човен, ми могли б зачекати їх у схованці. Ісус допоміг би їм утекти, і ми вирушили б разом. Зрештою, вони тебе знають і розуміють: якщо ти за ними нікого не прислав, отже, не міг.

– До речі, Матюретте, яким робом ти опинився в лікарняній палаті, що перебуває під особливим наглядом?

– Я не знав, що мене мають інтернувати. І пішов до лікаря, бо в мене боліло горло й хотілося пройтися. Побачивши мене, лікар сказав: «Судячи з твоєї картки, ти підлягаєш інтернуванню. За що?» – «Не знаю, лікарю. А що означає інтернований?» – «Ні, нічого. У лікарню». Отак я й опинився в лікарні.

– Він хотів тобі допомогти, – кидає Клузіо.

– Хто його знає, чим він керувався, той док. Тепер, напевно, думає: «Мій протеже з ангельським личком не такий уже й дурко, якщо зумів утекти».

Ми теревенимо про різні дурниці. Я кажу:

– Хтозна, чи ми зустрінемось із Жуло, чоловіком із довбнею. Він уже, напевно, далеко, хіба що вичікує в буші.

– Покидаючи лікарню, я поклав під подушку записку: «Іду, адреси не залишаю», – кидає Клузіо.

Ми регочемо.

Минає п’ята доба нашої мандрівки без жодних історій. Удень компасом мені слугує східно-західна траєкторія сонця. Уночі послуговуюся справжнім. Уранці шостого дня нас вітає сяйливе сонце, море раптово завмирає, довкола виблискують летючі рибки. Я знемагаю від утоми. Минулої ночі, щоб не заснув, Матюретт протирав мені обличчя намоченою в морі тканиною, але я западав у сон. Тоді Клузіо припікав мене цигаркою. Оскільки на морі штиль, я вирішую поспати. Ми спускаємо вітрило й клівер, залишаємо тільки косе вітрило, і я засинаю, як убитий, на дні човна, захищений від сонця напнутим наді мною вітрилом.

Мене розбудило торсання Матюретта, який каже:

– Зараз дванадцята чи тринадцята година. Я тебе розбудив, бо вітер стає різкішим, а на виднокраї з того боку, звідки вітер, усе почорніло.

Я підводжуся й займаю своє місце. Косого вітрила досить, щоб суденце мчало по водній гладіні. За мною, на сході, небо зовсім чорне, вітер стає дедалі різкішим. Для швидкого руху досить косого вітрила й клівера. Я старанно закріплюю грот-вітрило довкола щогли.

– Тримайтеся міцніше, на нас насувається шторм.

Падають перші великі краплини. Морок суне на нас із запаморочливою швидкістю: менш як за чверть години від виднокраю домчав майже до нас. Усе, чорнота наступає, на нас мчить нечувано сильний вітер. Наче під дією магії, з неймовірною швидкістю утворюються хвилі із запіненими гребенями, в одну мить зникає сонце, ллє як з відра, морок непроглядний. Розбиваючись, хвилі боляче шмагають бризками мені обличчя. Це шторм, мій перший шторм з усіма фанфарами нестримної природи: громовиця, блискавки, дощ, хвилі, виття вітру, що рикає на нас і довкола нас.

Човен, наче та соломинка, піднімається й падає з неймовірно високих хвиль, і то в такі глибокі прірви, з яких, здається, годі й вибратися. Однак, попри таке фантастичне пірнання, він знову піднімається, долаючи гребінь нової хвилі – і знову вниз, і знову вгору. Я обома руками тримаю стерно і, думаючи, що було б добре протистояти трохи вищій донній хвилі, яка котиться на нас у момент, коли я повертаю, щоб її підрізати, вочевидь, заскоро, у човен наливається багато води. Залито все. Напевно, вище від сімдесяти п’яти сантиметрів води. Сам того не бажаючи, я нервово спрямовую човен упоперек – це вкрай небезпечно – хвилі. Човен настільки перехилився, що от-от перекинеться, велика кількість води вихлюпується в море.

– Браво! – кричить Клузіо. – Ти таки майстер, Метелику! Так швидко вичерпав усю воду.

– Атож, самі бачите! – відповідаю я.

Якби вони знали, що через брак досвіду ми ледве не потонули, перекинувшись у відкритому морі! Я вирішую не боротися з хвилями, не перейматися напрямком руху, просто намагаюся втримати човен на поверхні. Підставляючи хвилям три чверті корпусу, я охоче спускаюся з ними вниз і піднімаюся з морем угору. Незабаром стає зрозуміло, що я зробив велике відкриття й таким чином подолав дев’яносто відсотків небезпеки. Дощ ущух, вітер дме так само люто, але тепер можна щось та бачити попереду й позаду. Небо за нами прояснюється, перед нами воно чорне, ми перебуваємо посередині цих двох крайностей.

Близько п’ятої все затихло. Над нами знову сяє сонце, вітер дме з нормальною силою, хвилі зменшилися, я піднімаю вітрило, і ми, повністю собою задоволені, знову рушаємо в дорогу. За допомогою каструль хлопці вичерпали воду з човна. Дістали й прив’язали до щогли ковдри, де вони дуже швидко сохнуть. Рис, борошно, олія й подвійна кава, добрячий ковток рому. Сонце збирається заходити, осяває всіма променями блакитне море, створюючи незабутню картину: небо на виднокраї червонувато-коричневе, наполовину занурене у воду сонце кидає довгі жовтаві язики як на небо й кілька білих хмарин на ньому, так і на море; хвилі у своїй основі сині, потім зелені, їхні гребені відсвічуються червоним, рожевим або жовтим залежно від кольору, що на них падає.

Незнане досі умиротворення заполоняє мене, разом з ним у мені народжується відчуття, що я можу покластися на себе. Я успішно пройшов це випробування, ця коротка буря виявилася дуже корисною. Я самостійно навчився, як у таких випадках маневрувати. Тож ніч, що настає, мене не тривожить.

– Як тобі фінт із виливанням води, Клузіо?

– Якби ти цього не зробив і нас накрила друга хвиля, нам би було непереливки, друже. Ти чемпіон.

– Тебе навчили цього на флоті? – запитує Матюретт.

– Так. От бачиш, уроки військово-морського флоту таки корисні.

Ми, напевно, сильно відхилилися від курсу. Хто знає, куди нас занесло за такого вітру й подібних хвиль? Щоб виправитися, вирішую йти на північний захід. Щойно сонце зникає за обрієм, кинувши останні, цього разу фіолетові іскорки свого феєрверка, одразу різко темніє.

Ми пливемо ще шість днів без жодних пригод, якщо не зважати на кілька шквалів і дощів, які тривали не довше трьох годин, та нескінченну першу грозу. Десята година ранку. Жодного подиху вітру, повний штиль. Я сплю близько чотирьох годин. Коли прокидаюся, горять геть спечені губи та ніс. Згоріла й права рука. Те саме в Матюретта й Клузіо. Двічі на день ми намазуємо обличчя й руки олією, але цього не досить: тропічне сонце швидко висушує шкіру.

Судячи із сонця, зараз десь друга пополудні. Я їм, з огляду на штиль намагаємося поставити вітрило так, щоб мати трохи тіні. Довкола нашого суденця там, де Матюретт помив посуд, з’являються риби. Я беру тесак і велю Матюреттові кинути у воду трішки рису: відтоді, як нас залило під час шторму, він почав ферментуватися. Риби купчаться там, де плаває рис, підпливши близько до поверхні; коли одна з них майже висунулася з води, я сильно б’ю її по голові, вона спливає черевом догори. Рибина тягне кілограмів на десять. Ми її чистимо й варимо в посоленій воді. Увечері їмо з підливою з маніокового борошна.

Ми вже одинадцять діб у морі. За весь цей час помітили всього один корабель далеко на горизонті. Я починаю замислюватися, куди в біса нас занесло? Далеко в море – зрозуміло, але куди саме відносно Тринідаду чи будь-якого іншого англійського острова? Про вовка помовка… Справді-бо, просто перед нами чорна цятка, яка потроху більшає. Це судно чи баркас, що виходить у відкрите море? Ми помилилися, судно прямує не за нашим курсом. Тепер його добре видно, судно йде курсом, що перетинає наш. Воно дедалі ближчає, ми його добре бачимо, але воно рухається навскоси, залишаючи нас збоку. Через відсутність вітру наші вітрила сумно провисають, на кораблі нас, цілком певно, не помітили. Несподівано долинає виття сирени, потім три гудки, корабель змінює курс і йде просто на нас.

– Хоч би він не підійшов надто близько, – зауважує Клузіо.

Це танкер. Чим ближче він підходить, тим чіткіше видно людей на палубі. Зрозуміло, що їх цікавить, що ті люди роблять у горіховій шкаралупі у відкритому морі. Танкер повільно підходить до нас, на палубі добре видно офіцерів, інших членів екіпажу й кока, потім з’являються жінки в яскравих сукнях та чоловіки в кольорових сорочках. Зрозуміло, що це пасажири. Пасажири на танкері – річ незвична. Судно поволі підходить ближче, і капітан запитує англійською:

– Where are you coming from?[7]

– French Guyane[8].

– Ви розмовляєте французькою? – запитує жінка.

– Так, мадам.

– Що ви робите у відкритому морі?

– Ми йдемо туди, куди скеровує Бог.

Дама перемовляється з капітаном і каже:

– Капітан пропонує вам піднятися на борт, він забере й ваш човник.

– Передайте йому, що ми дуже вдячні, але нам добре на своєму човні.

– Чому ви відмовляєтеся від допомоги?

– Тому, що ми втікачі й нам зовсім в інший бік.

– Куди пролягає ваш шлях?

– На Мартиніку й навіть далі. Де ми перебуваємо?

– У відкритому морі.

– Як потрапити на Антильські острови?

– Ви вмієте читати англійську мапу?

– Так.

За якусь мить нам на мотузці спускають англійську мапу, упаковки сигарет, хліб, смажену баранячу ногу.

– Гляньте на мапу!

Я дивлюся й кажу:

– Щоб потрапити на Антильські острови, я маю йти на захід, беручи одну чверть на південь, так?

– Так.

– Скільки приблизно миль?

– Ви будете там за два дні, – каже капітан.

– До побачення. Усім щиро дякуємо.

– Капітан корабля передає вітання, він захоплений вашою мужністю мореплавців.

– Дякуємо, прощавайте.

Танкер обережно відпливає, майже черкаючи човен, я відгрібаю, боячись потрапити в бурун від гвинта, і в цю мить хтось із моряків кидає мені морський кашкет. Він падає точно посередині човна, на ньому золота стрічка й морський якір, двома днями пізніше я маю його на голові, коли ми без жодних історій прибуваємо в Тринідад.