Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 6

О шостій ранку сум’яття. В’язні принесли нам каву, потім приходять чотири наглядачі. Сьогодні вони в білому, з револьвером при боці. Ґудзики бездоганно білих кітелів виблискують. В одного три золоті шеврони у вигляді літери “V” на лівому рукаві, на плечах – нічого.

– Етапники, виходите парами в коридор. Кожен має знайти призначений для нього мішок, прізвище написано на бірці. Візьміть мішок і станьте попід стіною спиною до стіни, поскладавши мішок перед собою.

На те, щоб вишикуватись, поставивши мішок перед собою, знадобилося хвилин двадцять.

– Роздягніться, складіть свої речі на блузи й зав’яжіть рукави… Дуже добре. Гей, ти, збери пакети й склади їх у камеру… Одягніться, натягніть труси, нижню сорочку, штани в смужку, блузу в смужку, шкарпетки й черевики… Чи всі одяглися?

– Так, пане наглядачу.

– Гаразд. Вовняний светр виймається з мішка, якщо піде дощ або щоб уберегти себе від холоду. Мішки на ліве плече!.. Колоною по двоє за мною руш!

Той, що з шевронами, попереду, двоє з боків, четвертий наглядач у хвості, наша маленька колона прямує на подвір’я. Менш як за дві години вісімсот десять каторжників стоять у строю. Викликають сорок осіб, серед яких ми з Деґа й три колишні втікачі – Жуло, Ґалґані й Сантіні. Ці сорок осіб шикуються по десять у ряду. На чолі колони, яка формується, збоку кожного ряду йде наглядач. Ні ланцюгів, ні кайданків. На відстані трьох метрів перед нами задкують десять жандармів. Вони стежать за нами, тримаючи гвинтівки в руках, кожного жандарма скеровує інший, тримаючись за кобуру.

Велика брама цитаделі розчиняється, колона крокує повільно. У міру того, як ми виходимо з фортеці, до конвою долучаються жандарми з рушницею або кулеметом у руках, вони йдуть поряд приблизно на відстані двох метрів. Збоку жандарми стримують величезний натовп роззяв, які прийшли подивитися на від’їзд на каторгу. На півдорозі до пристані з вікон одного з будинків долинає тихий свист крізь зуби. Я підводжу голову й бачу у вікні свою дружину Ненетт і друга Антуана Д. Дружина Деґа Паула і його друг Антуан Жілетті стоять в іншому вікні. Деґа також їх помітив – ми крокуємо, не зводячи очей з вікон весь час, наскільки це можливо. Я востаннє бачу свою дружину та свого друга Антуана, пізніше він загине під час бомбардування в Марселі. Оскільки всі мовчать, панує абсолютна тиша. Ні в’язень, ні наглядач, ні жандарм, ні публіка не порушують цей справді гіркий момент, коли всі розуміють, що ці тисяча вісімсот чоловіків зараз назавжди зникнуть з нормального життя.

Розпочинається підйом на борт. Ми, сорок перших осіб, проходимо вглиб трюму, у клітку з товстими прутами. На ній картонка. Я читаю: «Зал № 1, 40 осіб дуже спеціальної категорії. Постійна посилена пильність». Кожному видають підвісне ліжко. Повно кілець для його підвішування. Хтось мене обіймає, це Жуло. Йому все це знайоме, адже десять років тому він уже здійснив таку подорож. І знає, що і як. Він каже:

– Швидше йди сюди. Почепи мішок на кільце, де повісиш ліжко. Це місце коло двох зачинених ілюмінаторів, але в морі їх відчинять, тут буде легше дихати, ніж будь-де в цій клітці.

Я знайомлю його з Деґа. Ми розмовляємо, коли до нас підходить якийсь чоловік. Жуло рукою перегороджує йому шлях зі словами:

– Ніколи сюди не підходь, якщо хочеш дістатися на каторгу живим. Зрозумів?

– Так, – відповідає той.

– І знаєш чому?

– Так.

– Тоді щезни.

Хлопець відходить. Деґа неприховано тішиться цим проявом сили:

– З вами двома я можу спати спокійно.

Жуло відповідає:

– З нами ти можеш почуватися тут безпечніше, ніж на віллі з відчиненим вікном на березі моря.

Подорож тривала вісімнадцять днів. Один-єдиний випадок: якось уночі всі прокинулися від крику. Одного хлопа знайшли мертвим з великим ножем, що стирчав між лопатками. Удар було нанесено знизу вгору, ніж пронизав ліжко, а тоді чоловіка. Ніж, небезпечна зброя, мав більше двадцяти сантиметрів завдовжки. Двадцять п’ять чи тридцять наглядачів спрямували на нас свої револьвери та гвинтівки й наказали:

– Усім роздягнутися наголо, швидше!

Усі роздяглись. Я розумію, що нас зараз обшукають. Кладу бістурі під праву ногу, намагаюся спиратися більше на ліву, бо залізо ранить підошву. Нога повністю приховує бістурі. Усередину заходять чотири наглядачі, які починають обшукувати взуття й одяг. Перед тим, як зайти, вони залишили свою зброю іззовні, двері клітки за ними зачинили, але ті, що іззовні, пильно стежать за нами, тримаючи зброю напоготові. «Перший, хто ворухнеться, – покійник», – чуємо голос командира. Під час обшуку виявили три ножі, два загострені стропильні цвяхи, штопор і золотий патрон. Шість зовсім голих чоловіків виводять на палубу. З’являється начальник конвою, майор Барро, з ним два колоніальні лікарі й капітан корабля. Коли охоронці вийшли з нашої клітки, усі, не чекаючи наказу, одяглися. Я підібрав бістурі.

Наглядачі відійшли вглиб палуби. У центрі Барро, інші коло трапа. Навпроти них вряд шість голих чоловіків навитяжку.

– Це належить йому, – сказав фараон, який проводив обшук, узявши ніж і вказуючи на власника.

– Точно, мій.

– Гаразд, – каже Барро. – Він подорожуватиме в камері над машинним відділенням.

Кожен, на кого вказує наглядач, визнає себе власником чи то цвяха, чи штопора, чи ножа. Кожен голяка піднімається трапом у супроводі двох фараонів. На підлозі лежать ніж і золотий патрон, коло них – усього один чоловік. Він молодий, йому двадцять три – двадцять п’ять років, гарна статура, щонайменше метр вісімдесят, атлет із блакитними очима.

– Це твоє, так? – уточнює фараон, тримаючи золотий патрон.

– Так, мій.

– Що в ньому? – питає майор Барро, який бере його в руки.

– Триста англійських ліврів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.

– Що ж, поглянемо.

Він відкриває патрон. Оскільки всі скупчилися довкола нього, нам нічого не видно, тільки чутно його слова:

– Точно. Як тебе звати?

– Сальвідіа Ромео.

– Ти італієць?

– Так, пане.

– За патрон не каратимемо, за ніж – так.

– Перепрошую, ніж не мій.

– Припини, я його знайшов у твоєму черевику, – каже фараон.

– Я повторюю: ніж не мій.

– Отже, я брешу?

– Ні, помиляєтеся.

– Тоді чий? – перепитує майор Барро. – Якщо ніж не твій, він мусить комусь та належати.

– Він не мій, це все.

– Якщо не хочеш сидіти в карцері, де ти засмажишся, бо він над котлами, кажи, чий це ніж.

– Не знаю.

– Ти наді мною насміхаєшся? Ніж знайшли у твоєму черевику, а ти не знаєш, чий він? Вважаєш мене ідіотом? Або він твій, або ти знаєш, хто його туди поклав. Відповідай.

– Він не мій, і не мені казати чий. Я не донощик. Невже я схожий на наглядача-стукача?

– Охороно, надягніть на цього типа кайданки. Ти дорого заплатиш за цей прояв недисциплінованості.

Обидва офіцери, капітан корабля й начальник конвою, перемовляються. Капітан корабля віддає розпорядження старшині другої статті, який піднімається нагору. Минає трохи часу – з’являється матрос-бретонець, справжній велетень, з відром води, вочевидь, морської, і товстою, як зап’ясток, мотузкою. Юнака ставлять на коліна й прив’язують до останньої сходинки. Матрос намочує мотузку у відрі і, не кваплячись, з усієї сили б’є бідолаху по сідницях, нирках і спині. Жодного стогону не зривається з його вуст, по сідницях і боках тече кров. У цій могильній тиші з нашої камери виривається крик:

– Банда мерзотників!

Цього досить, щоб закричали геть усі:

– Убивці! Негідники! Паскуди!

Чим більше нам погрожують відкрити вогонь, якщо ми не замовкнемо, тим гучніше ми репетуємо, аж раптом капітан кричить:

– Пустіть пару!

Матроси відкручують вентилі, і струмені пари б’ють так сильно, що в одну мить усі долілиць розпласталися на підлозі. Викиди пари припадали на груди. Нас охопила паніка. Ошпарені не наважувалися кричати, усе тривало не більше хвилини, але тероризувало геть усіх.

– Сподіваюся, ви зрозуміли, упертюхи? За найменшої непокори я вмикаю пару. Зрозуміло? Встаньте!

Сильно попеклося лише три людини. Їх відвели в медпункт. Бичованого вкинули до нас. Шістьма роками пізніше він помре під час утечі зі мною.

Упродовж вісімнадцяти днів подорожі ми маємо досить часу, щоб дізнатися чи бодай скласти уявлення про каторгу. Усе буде зовсім не так, як гадалося, хоча Жуло намагався, як міг, усе розказати. Наприклад, ми знаємо, що Сен-Лоран-дю-Мароні – це село на відстані ста двадцяти кілометрів від моря, розташоване на річці Мароні. Жуло пояснює:

– У цьому селі стоїть в’язниця, центр каторги. У цьому центрі проходить поділ на категорії. Засланих одразу відправляють у місце заслання Сен-Жан за сто п’ятдесят кілометрів звідси. Каторжників на місці ділять на три категорії.

Найнебезпечніших назвуть одразу після прибуття й розведуть по камерах у дисциплінарному відділенні, де вони сидітимуть до відправлення на острови Спасіння. Там їх інтернують тимчасово або довічно. Ці острови лежать за п’ятсот кілометрів від Святого Лаврентія й за сто кілометрів від Каєнни. І називаються: Королівський, найбільший – Святого Йосифа, де каторжники відбувають покарання, і найменший з-поміж них – Диявола. Каторжників, за рідкісними винятками, на Дияволі немає. Там місце для політичних каторжників.

До другої категорії потрапляють небезпечні: вони залишаться на Святому Лаврентії й будуть виконувати городні та польові роботи. Щоразу, як виникає проблема, їх посилають у табори суворого режиму: «Лісовий табір», «Шарвен», «Каскад», «Червона бухта», «42-й кілометр», котрий іще називають табором смерті.

Далі категорія нормальних: їх використовують для роботи в адміністрації, на кухні, для прибирання села й табору та на інших роботах: майстерня, бондарня, малярні роботи, кузня, електрика, матрацна майстерня, пральня тощо.

Отже, час Х – це момент прибуття: якщо викликають і ведуть у камеру, отже, тебе інтернують на острови, позбавивши тим самим будь-якої надії на втечу. Єдиний шанс урятуватися від цього – швидко поранитися, розпороти коліно чи живіт, щоб потрапити в шпиталь і вже звідти втекти. За будь-яку ціну треба постаратися уникнути островів. Ще одна надія: якщо корабель, який має везти інтернованих на острови, не готовий до подорожі, треба витягти гроші й дати санітарові. Той зробить укол терпентину у зв’язку чи внесе змочену в урині волосину під шкіру, щоб викликати запалення. Або ж дасть подихати сіркою і скаже лікареві, що в тебе температура до 40 градусів. Упродовж отих кількох днів за будь-яку ціну слід потрапити в лікарню.

Якщо не викличуть і залишать з усіма іншими в бараках у таборі, є час, аби щось зробити. У такому разі не варто шукати заняття в таборі. Треба заплатити бухгалтерові, щоб отримати в селі місце сміттяра, підмітальника чи працівника в столярній майстерні цивільного підприємця. Виходячи на роботу за межі в’язниці й щовечора повертаючись у табір, людина має досить часу, щоб налагодити зв’язок зі звільненими каторжниками, які мешкають у селі, або з китайцями, щоб ті підготували тобі втечу. Слід уникати таборів довкола села: там усі досить швидко загинаються; у деяких таборах ніхто не витримує більше трьох років. У густих заростях людина має нарізати кубічний метр дерева за день.

Усі ці цінні відомості Жуло втовкмачує нам упродовж усієї подорожі. Сам він усе продумав. Адже знає, що йому зготовано шлях прямо в карцер, бо його повертають після втечі. Тож у патроні він заховав малесенький складаний кишеньковий ножичок. Після прибуття він його вийме й розріже коліно. А спускаючись із корабля, на очах у всіх упаде з драбини. Сподівається, що його одразу відведуть прямо в лікарню. Власне, саме так і станеться.