Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 3

Коли ми опиняємося на території останнього замку Марії-Антуанетти, жандарми припоручають мене старшому тюремному наглядачеві, який підписує папір – розписку про отримання. Вони йдуть, так і не зронивши ні слова, однак, перш ніж піти, – оце так дивина! – сержант тисне мені обидві з’єднані кайданками руки.

Головний наглядач мене питає:

– І скільки ж тобі впаяли?

– Пожиттєво.

– Не може бути!

Глянувши на жандармів, він розуміє, що це правда. Упродовж півсотні років тюремник, який усього набачився й добре знає мою справу, каже мені кілька добрих слів:

– От падлюки! Вони просто показилися!

Він акуратно знімає кайданки й люб’язно особисто супроводить мене в оббиту войлоком камеру, спеціально обладнану для смертників, божевільних, особливо небезпечних осіб та каторжників.

– Кріпися, Метелику, – каже він, зачиняючи двері. – Ми надішлемо тобі дещо з твоїх речей та їжу, що залишилася в іншій кімнаті. Тримайся!

– Дякую, шефе. Я тримаюся, запевняю вас. Сподіваюся, цей пожиттєвий термін стане їм упоперек горла.

Кількома хвилинами пізніше якесь шкрябання за дверима.

– Що там таке?

Голос у відповідь:

– Нічого. Я просто вішаю табличку.

– Навіщо? Що там на ній?

– Довічні каторжні роботи. Суворий нагляд.

Вони геть збожеволіли, міркую я. Невже й справді думають, що та лавина, що сьогодні звалилася мені на голову, може настільки мене розтривожити, що я піду на самогубство? Я досі тримався, мені не забракне мужності й надалі. Я боротимуся з усіма й проти всіх. І діяти почну просто завтра.

Уранці за кавою я міркую, чи варто подавати апеляцію. Навіщо? Хіба мені пощастить більше з іншим складом суду? І скільки часу доведеться змарнувати для цього? Рік, а то й півтора… І задля чого? Щоб отримати двадцять років замість пожиттєвого ув’язнення?

Оскільки я твердо вирішив утікати, кількість років несуттєва, мені на думку спадає фраза одного підсудного, який запитав у голови суду присяжних: «А як довго триває пожиттєва каторга у Франції, пане?»

Никаю по камері. Надіслав пневматичну записку дружині, щоб її заспокоїти, а також одній із сестер, яка всупереч усім намагалася захистити свого брата.

Усе закінчилося, завіса опустилася. Найбільше страждатимуть мої рідні, а бідолашному батькові, вочевидь, нелегко нести такий важкий хрест десь там, у далекому селі.

І тут я стрепенувся: але ж я не винен! Це справді так, але для кого? І кажу собі: «Тільки не здумай розважатися, розповідаючи, що ти не винен, бо станеш для всіх посміховиськом. Отримати довічне за якогось сутенера, а на додачу заявити, що його прикінчив хтось інший. Ото реготу буде. Найкраще – стулити свій писок».

Не замислюючись під час попереднього ув’язнення як у Санте, так і в Консьєржері про ймовірність такого важкого покарання, я не переймався й тим, яким може бути шлях занепаду.

Гаразд. Перш за все треба ввійти в контакт з уже засудженими, які в майбутньому можуть стати співучасниками втечі.

Мій вибір падає на одного марсельця на ім’я Деґа. Побачитися з ним, цілком певно, можна в перукарні. Він щодня ходить туди голитися. Я також туди прошуся. І справді, зайшовши в приміщення, бачу, що той стоїть, уткнувшись носом у стіну. Водночас помічаю, як він крадькома пропускає перед собою іншого в’язня, щоб довше затриматись у черзі. Відтіснивши когось, я стаю просто за ним. І одразу питаю:

– Як справи, Деґа?

– Усе гаразд, Меті. П’ятнадцять років. А ти? Чув, тобі впаяли по повній?

– Так, довічне.

– Оскаржуватимеш?

– Ні. Вважаю, треба добре їсти й займатися фізичною культурою. Щоб бути сильним, Деґа, нам, цілком певно, знадобляться міцні м’язи. Ти заряджений?

– Так, десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти?

– Ні.

– Послухай поради: зарядися чимскоріше. У тебе адвокатом Юбер? Мудак мудаком, ніколи не передасть патрон. Нехай твоя баба піде із зарядженим патроном до Данте. І передасть його Домініку-багатієві – гарантую, ти його отримаєш.

– Ша, охоронець.

– Користуєтеся нагодою, щоб потеревенити?

– Нічого серйозного, – пояснює Деґа. – Каже, що захворів.

– Що в нього? Нестравність присяжних? – розреготався товстопузий охоронець.

Отаке воно – життя. Я вже ступив на шлях занепаду. Можна заходитися від сміху, жартуючи про долю двадцятип’ятирічного хлопчака, якого засудили на весь час його існування.

Патрон я одержав. Це алюмінієва, старанно відполірована трубочка, яка розкручується рівно посередині. Одна половина входить в іншу. В ній п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Узявши в руки шестисантиметрову, розміром, як великий палець, трубочку, я її цілую, так-так, я її цілую перед тим, як запхнути в анус. Роблю глибокий вдих, щоб вона глибше ввійшла в пряму кишку. Там мій сейф. Мене можуть повністю роздягти, змусити розкарячитися, кашлянути, вдвоє зігнутися, але їм не вдасться дізнатись, що в мені щось є. Патрон досить високо проник у товстий кишечник. І став частиною мене самого. Усередині себе самого я ношу своє життя, свою свободу… шлях помсти. Тому що я рішуче налаштований помститися! Власне, я тільки про це й думаю.

Надворі ніч. У камері я сам-один. Сильна лампа під стелею дає охоронцеві змогу бачити мене крізь невеличку дірочку у дверях. Світло мене сліпить. Я прикриваю очі складеною носовою хустинкою, бо воно реально ріже очі. Лежу, випроставшись на матраці, який кинуто на залізне ліжко, без подушки, і детально прокручую той жахливий процес.

Але тут, для того щоб зрозуміти подальший перебіг цієї довгої розповіді, щоб до кінця збагнути засади, які допоможуть мені вистояти в боротьбі, мені доведеться затриматися трішки довше: я маю розповісти про все, що зі мною трапилось і що я насправді зауважив у своїй свідомості в перші дні мого поховання живцем.

Як я все організую, коли мені вдасться втекти? Адже, маючи тепер патрон, я ні на мить не сумніваюся, що обов’язково втечу. Спершу маю якомога швидше повернутись у Париж. Першим слід убити брехливого свідка Полена. Потім – двох поліцейських агентів, задіяних у цій справі. Два агенти – ні, цього не досить, я мушу вбити всіх агентів. Принаймні якомога більше. О, знаю. Опинившись на волі, я повертаюсь у Париж. Покладу у валізку якнайбільше вибухівки. Скільки – не знаю: кілограмів десять, п’ятнадцять, а то й двадцять. І я беруся підраховувати, скільки треба вибухівки, щоб було якнайбільше жертв.

Брати динаміт? Ні, шедит ліпший. А чом би не нітрогліцерин? Гаразд, спокійно, пораджуся з тими, хто там і знає про це більше за мене. Нехай лягаві не сумніваються: я з ними розрахуюся, вони своє отримають.

Я лежу, заплющивши очі й прикривши носовичком повіки, щоб зробити їх непроникними. І дуже чітко уявляю собі валізу, на вигляд цілком безпечну, але напаковану вибухівкою, та чітко відрегульований годинник, що має запустити детонатор. Увага: вона має вибухнути о десятій ранку у звітній залі судової поліції на набережній Орфевр, 36, на другому поверсі. У цей час там збирається щонайменше півтори сотні фараонів, щоб отримати завдання й вислухати звіт. Скільки там сходинок? Мені не можна помилитися.

Треба буде точно прорахувати час, щоб валіза з вулиці опинилась у місці призначення точно у визначену для вибуху мить. А хто ту валізу занесе? Гаразд, візьму цей нахабний учинок на себе. Приїду на таксі, яке зупиниться чітко перед вхідними дверима карної поліції, і владно накажу двом черговим смурам: «Віднесіть валізу у звітну залу, я зараз піднімуся. Передайте комісарові Дюпону, що це від головного інспектора Дюбуа і що я за мить підійду».

Та чи вони послухаються? А якщо серед безлічі бовдурів я випадково натраплю на двох єдиних розумників у цій корпорації? Тоді повний провал. Треба придумати щось інше. Я мізкую й мізкую. І думки не допускаю, що мені не вдасться вигадати стовідсотково певний засіб.

Підводжуся, щоб попити води. Стільки думок, аж голова розболілась.

Лягаю без хустинки. Хвилини спливають повільно. Але це світло, це світло, Господи, Боже мій! Намочую носовичок і кладу його на повіки. Від прохолоди стає легше, завдяки всотаній воді носовичок щільніше лягає на повіки. Відтепер я робитиму так завжди.

Ці довгі години, коли я вибудовую свою помсту, настільки дошкульні, що я цілком виразно уявляю свої дії, немовби цей план уже реалізується. Я щоночі, іноді й добру частину дня подорожую Парижем, начебто моя втеча є чимось доконаним. Те, що я втечу й дістануся до Парижа, не підлягає жодним сумнівам. І перше, що я маю зробити, – це, звісно, виставити рахунок передусім Полену, а вже потім лягавим. А засідателі? Невже ці паскудники далі житимуть спокійно? Ці голодранці повернулися собі додому, страшенно задоволені тим, що виконали свій обов’язок, і неодмінно з великої літери «О». Страшенно поважні, роздуваючись від пихи перед сусідами й своїми міщанками, які, не причісуючись, чекали на них, щоб напихатися супом.

Так. А що робити з присяжними? А нічого. Це просто нікчемні бовдури. Їх ніхто не готував до ролі присяжних. Якщо хтось із-поміж них був жандармом чи митником, то він і діє, як жандарм чи митник. Якщо ж молочником – то як бунья-овернець[2]. Вони дотримувалися погляду прокурора, який без особливих труднощів зумів підпорядкувати їх собі. Їх не вчили бути суддями. Вони справді не відповідальні за це. Що ж, рішення прийнято, обмірковано й урегульовано: я не завдам їм зла.

Записуючи всі ті думки, які направду жужмом роїлися в моїй голові стільки років, тому й так виразно обсідали мене зусібіч, я усвідомлюю, наскільки абсолютна тиша й повна, тотальна ізоляція, нав’язані зачиненому в камері юнакові, можуть, перш ніж довести до божевілля, витворити справжнісіньке уявне життя. Настільки інтенсивне, настільки животрепетне, що людина буквально роздвоюється. Вона злітає й реально ширяє там, де їй заманеться. Дім, мати, родина, дитинство, різні етапи життя. Особливо повітряні замки, які вигадує її плідний розум, які в тому дивовижному роздвоєнні він вибудовує з такою неймовірно живою уявою, що справді починає вірити в те, що все намріяне справді відбувається.

Минуло тридцять шість років, однак і без особливих зусиль пам’яті моє перо біжить по паперу, змальовуючи все, що я справді думав у той момент мого життя.

Ні, я не завдаватиму їм болю, тим присяжним. Але головний обвинувач? О, цього не можна випустити, ніяк. Для нього, між іншим, я вже підібрав рецептик, готовий-готовісінький, від Александра Дюма. Діяти точнісінько так, як у «Графі Монте-Крісто» зробили з головним хлопом, якого вкинули в підвал і залишили здихати з голоду.

Цей представник судочинства, звісно, винен. Цей убраний у червоне гриф зробив усе, щоб для нього я вигадав якнайжахливішу кару. Вирішено: після Полена й лягавих я займуся виключно цим стерв’ятником. Винайму віллу. У ній має бути дуже глибокий підвал з товстими стінами й дуже важкими дверима. Якщо двері будуть не надто важкі, я сам законопачу їх матрацом і паклею. Знайшовши віллу, вистежу його й захоплю. Оскільки я попередньо вмурую в стіну кільця, одразу ж посаджу його на ланцюг. Отоді й настане мій час!

Я сиджу перед ним і з заплющеними очима бачу його навдивовижу чітко. Авжеж, я дивлюся на нього так, як він дивився на мене на суді. Сцена настільки чітка та ясна, що я відчуваю його гарячий подих на своєму обличчі, бо сидимо дуже близько, лицем до лиця, майже торкаючись один одного.

Його знавіснілі яструбині очі засліплює світло дуже потужного ліхтаря, який я спрямував на нього. Великі краплини поту стікають його побуряковілим обличчям. Звісно, я чую свої запитання й слухаю його відповіді. І надзвичайно інтенсивно переживаю цю мить.

– Упізнаєш мене, паскудо? Це я, Метелик, якого ти так легко засудив на довічну каторгу. Гадаєш, варто було стільки років гарувати, щоб стати високоосвіченим чоловіком, просидіти стільки ночей над засвоєнням римського права й усього іншого; учити латину й грецьку, пожертвувати молодістю, щоб стати великим оратором? І чого ти досягнув, виродку? Створив новий гарний соціальний закон? Переконав натовпи, що мир – найкраще, що може бути у світі? Проповідував філософію дивовижної релігії? Чи просто завдяки верховенству університетської підготовки вплинув на інших, зробивши їх кращими чи переконавши не чинити зло? Скажи, свої знання ти використав для того, щоб рятувати чи топити людей?

Нічого подібного, тобою керувало одне-єдине прагнення! Вище, вище. Вище сходинками твоєї гидотної кар’єри. Для тебе слава – це бути найкращим поставщиком для каторги, невпинним фуражиром ката й гільйотини.

Якби Дейблер[3] був трішки вдячним, під кінець кожного року мав би посилати тобі ящик найкращого шампанського. Адже саме завдяки тобі, свиното ти така, він міг зітнути п’ять-шість зайвих голів упродовж року. У будь-якому разі тепер ти в моїх руках, сидиш на міцному ланцюзі. Я пригадую твою посмішку, так-так, бачу твій переможний погляд, коли після твоєї звинувачувальної промови мені зачитували вирок. Так, немовби це було вчора, хоча минули роки. Скільки ж їх? Десять? Двадцять?

Але що це зі мною? Чому десять? Звідки двадцять? Опам’ятайся, Метелику, ти сильний і молодий, а у твоєму нутрі п’ять тисяч шістсот франків! Два роки – нехай, з довічного я відсиджу два роки, але не більше – присягаюся.

Годі! Ти стаєш бевзем, Метелику! Ця камера й тиша зводять тебе з розуму. У мене закінчилися цигарки. Учорашня була остання. Буду крокувати. Не обов’язково заплющувати очі чи прикривати їх хустинкою, щоб бачити, що там буде далі. Авжеж, я підводжуся. Камера чотири метри завдовжки, тобто п’ять коротких кроків від дверей до стіни. Я починаю крокувати, заклавши руки за спину. І продовжую:

– Так, як і казав, я виразно бачу твою переможну посмішку. Тож я перетворю її на гримасу! Порівняно зі мною в тебе є перевага: я не міг кричати, а ось ти можеш. Кричи, кричи, скільки завгодно, і так голосно, наскільки вистачає снаги. Що я з тобою зроблю? Який рецепт у Дюма? Залишу здохнути з голоду? Ні, цього замало. Для початку виколю тобі очі. Що? Ти знову торжествуєш, вважаєш, що, коли я виколю тобі очі, ти виграєш, бо більше мене не бачитимеш, а з іншого боку, я сам позбавлю себе задоволення бачити реакцію у твоїх зіницях. Так, твоя правда, я не повинен їх виколювати. Принаймні не одразу. Залишимо це на пізніше.

Я відріжу тобі язика, твого жахливого язика, гострого, наче ніж, – о, ні, гострішого за ножа, гострого, наче бритва! Той язик займався проституцією задля твоєї кар’єри. Той самий язик, який промовляє ніжні слова твоїй дружині, дітям і коханці. Коханка, у тебе? Радше коханець, авжеж. Ти тільки й можеш бути педерастом, пасивним і слабовольним. Справді, слід почати з ліквідації твого язика, адже після мозку саме йому належить роль виконавця. Завдяки йому й твоєму вмінню так добре ним маніпулювати ти переконав присяжних відповісти «так» на всі поставлені запитання.

Завдяки йому ти показав лягавих святими людьми, відданими своєму обов’язку; завдяки йому та нікчемна історія свідка видавалася правдоподібною. Завдяки йому дванадцять надутих індиків визнали мене найнебезпечнішим чоловіком у Парижі. Якби в тебе не було такого брехливого, вправного й переконливого язика, що так уміло спотворює людей, факти й речі, я б зараз сидів на терасі Grand Café на Білій площі, звідки мені ніколи не варто було вибиратися. Отже, вирішено: я вирву тобі язика. Але яким інструментом?

Я ходжу й ходжу, аж у голові замакітрюється, але ми досі сидимо один проти одного, лицем до лиця… аж раптом гасне освітлення, і крізь фільонку на вікні проникає слабке денне світло.

Як? Уже ранок? Я провів ніч за помстою? Які це були гарні години! Як швидко минула ця така довга ніч!

Сидячи на ліжку, я прислухаюся. Анішелесь. Абсолютна тиша. Час від часу з-за дверей долинає легеньке «цок». Це взутий у капці, щоб не шуміти, вартовий піднімає металеву заслінку, щоб зазирнути крізь манюсінький отвір і побачити мене, хоча мені його не видно.

Це другий етап функціонування машини, яку придумала Французька Республіка. Вона прекрасно функціонує, адже на першому етапі людина, яка могла б завдати клопоту, знищується. Та цього не досить. Ця людина не повинна вмерти надто швидко, не повинна вислизнути завдяки самогубству. Ця людина потрібна машині покарання. Що робитиме тюремна адміністрація, якщо в’язні зникнуть? Отож-бо й воно! Отже, за в’язнем треба наглядати. Вислати на каторгу, де завдяки йому житимуть інші чиновники. Долинуло нове «цок», яке викликало в мене посмішку.

Не псуй собі крові, вишкребку. Я нікуди від тебе не втечу. Принаймні в спосіб, що тебе так лякає: самогубство.

Я прагну лише одного – жити далі, зберігаючи якнайстаранніше здоров’я, і якнайшвидше вирушити в ту Французьку Ґвіану, куди ви, Богу дякувати, зробивши дурницю, мене послали.

Старий тюремний наглядачу, який щомиті клацає засувкою, я знаю, що твої колеги не хлопчики з церковного хору. Порівняно з тамтешніми тюремниками ти просто добрий дідусь. Мені давно це відомо, адже коли у творця каторги Наполеона запитали: «Хто ж тих бандитів охоронятиме?» – він відповів: «Ще більші мерзотники». Пізніше я констатував, що засновник каторги не брехав.

Клац, клац – посередині дверей прочиняється віконце сантиметрів двадцять на двадцять. З’являються кава й шматок хліба вагою сімсот п’ятдесят грамів. Після оголошення вироку права на ресторан я не маю, хоча за наявності грошей можна купити цигарки й таку-сяку їжу в скромній їдальні. Ще кілька днів – і не буде більше нічого. Консьєржері – це передпокій ув’язнення. З насолодою затягуюся Lucky Strike по 6,6 франків за пачку. Купив дві. Витрачаю наявні кошти, бо їх усе одно заберуть на судові витрати. У знайденій у хлібі записочці Деґа радить попроситись у дезінфекційну камеру: «У сірниковій коробочці знайдеш три воші».

Вийнявши сірники, знаходжу вошей, міцненьких, при доброму здоров’ї. Мені відомо, що треба робити. Показую їх наглядачеві, і вже назавтра він посилає мене з усіма лахами й матрацом у парилку, щоб винищити всіх паразитів – окрім нас, звісно. Я справді зустрівся там з Деґа. Наглядач туди не заходить. Ми наодинці.

– Дякую, Деґа. Завдяки тобі я отримав патрон.

– Він тебе не турбує?

– Ні.

– Добре промивай його щоразу після туалету.

– Авжеж. Гадаю, він цілком водонепроникний, складені гармошкою банкноти в чудовому стані. А я ношу його вже сім днів.

– Отже, він класний.

– Які твої плани, Деґа?

– Прикинуся божевільним. Не хочу їхати у Ґвіану. Тут, у Франції, просиджу, можливо, років вісім-десять. Маю де які зв’язки, можу сподіватися на помилування, років п’ять щонайменше.

– Скільки тобі зараз?

– Сорок два.

– Божевільний! Якщо ти відтарабаниш десять з п’ятнад цяти, вийдеш зовсім старим. Боїшся мук?

– Так, каторги боюсь і не соромлюсь у цьому зізнатися, Метелику. Бачиш, Ґвіана – прокляте місце. Щороку вісімдесят відсотків смертей. Конвой прибуває за конвоєм, у кожному від тисячі восьмисот до двох тисяч. Так і дивися, що підхопиш як не проказу, то жовту лихоманку чи дизентерію, що не лікуються, або туберкульоз, болотяну лихоманку чи інфекційну малярію. Якщо все це тебе омине, то дуже великі шанси, що тебе вб’ють, щоб заволодіти патроном, або загинеш при втечі. Повір, Метелику, я кажу це не для того, щоб тебе відрадити, але повір: я знав чимало чоловіків, що повернулись у Францію, відбувши незначні строки, по п’ять-сім років, і знаю, що розповідаю. На вигляд вони як справжні людські руїни. Дев’ять місяців у році вони проводять по лікарнях. Що ж до втечі, то це не так і просто, як багато хто собі уявляє.

– Я вірю тобі, Деґа, але вірю й у себе, тож довго там не затримаюся, не сумнівайся. Я моряк, я знаю море, і, будь певен, я не довго збиратимусь утікати. Ти гадаєш, що зможеш відсидіти у в’язниці десять років? Якщо й зменшать термін на п’ять, що ще не певно, вважаєш себе здатним це витерпіти й не збожеволіти через повну ізольованість? Наразі я сиджу в цій камері сам-один, без книжок, без можливості з неї вийти чи з кимось поговорити; двадцять чотири години щодня слід множити не на шістдесят, а на шістсот секунд, і навіть тоді це буде далеко не повна правда.

– Можливо, але ти молодий, а мені сорок два.

– Скажи відверто, Деґа, чого ти найбільше боїшся? Чи не інших каторжників?

– Чесно, саме так, Меті. Усі знають, що я мільйонер, тож чому б мене не вбити, бо, можливо, я ношу в собі тисяч п’ятдесят чи сто.

– Слухай, пропоную угоду. Ти обіцяєш не втрачати голову, я – постійно бути поруч з тобою. Ми підтримуватимемо один одного. Я сильний і спритний, з дитинства навчений битися, дуже добре володію ножем. Тож щодо інших каторжників не тривожся: нас не тільки поважатимуть, нас боятимуться. Для втечі нам ніхто не потрібен. У тебе є грошва, у мене також, я вмію користуватися компасом і керувати човном. Чого ще тобі потрібно?

Він дивиться мені просто в очі… Ми обнімаємося. Угоду укладено.

Кількома хвилинами пізніше двері розчиняються. Узявши свій вузол, Деґа йде у свій бік, я – у свій. Наші камери розташовані неподалік одна від одної, час від часу ми зможемо бачитись у перукаря, лікаря чи в каплиці в неділю.

Деґа попався на справі з підробкою облігацій Міністерства оборони. Один фальшивомонетник виготовляв їх дуже оригінально. Він відбілював п’ятсотфранкові бони й досконало друкував усі дані десятитисячних цінних паперів. Папір був однаковий, тож банки й торговці охоче їх приймали. Так тривало чимало років, фінансовий відділ прокуратури вже й не знав, що робити, доки на гарячому не піймали такого собі Бріуле. Луї Деґа жив собі спокійнісінько в Марселі, володіючи баром, у якому щоночі збирався цвіт південного злочинного світу і який слугував для міжнародних зустрічей великих пройдисвітів, мандрівників світу.

1929 року він був мільйонером. Якось увечері в бар прийшла добре вбрана гарна молода жінка. Вона хотіла бачити пана Луї Деґа.

– Це я, мадам, слухаю вас. Прошу пройти в іншу кімнату.

– Я дружина Бріуле. Він сидить у в’язниці в Парижі за продаж фальшивих облігацій. Я бачилася з ним у кімнаті для побачень у Санте, він дав адресу бару, сказав піти до вас і попросити двадцять тисяч франків на адвоката.

Отоді один з найбільших пройдисвітів Франції Деґа, відчувши небезпеку через появу жінки, якій відома його роль у справі облігацій, знайшов одну-єдину відповідь, якої не слід було озвучувати:

– Мадам, я не знаю вашого чоловіка; якщо ж вам потрібні гроші, ідіть на панель. З вашою вродою ви там заробите більше, ніж треба.

Обурена бідолашна жінка вибігла в сльозах геть. І розповіла про це чоловікові. Наступного дня роздратований Бріуле розповів усе, що знав, слідчому, офіційно звинувативши Деґа в постачанні фальшивих облігацій. Група з найбільш вправних поліцейських Франції сіла Деґа на хвіст. Місяцем пізніше Деґа, спеціаліст із підробки, гравер та одинадцять спільників були в той самий час у різних місцях заарештовані й ув’язнені. Вони постали перед судом присяжних департаменту Сени, процес тривав чотирнадцять днів. Кожного з обвинувачених захищав відомий адвокат. Бріуле жодного разу не змінив своїх свідчень. У результаті через нещасні двадцять тисяч франків та дурнувату відповідь найбільший зубожілий пройдисвіт Франції, який враз постарів на десять років, отримав п’ятнадцять років каторжних робіт. Саме з цим чоловіком я й уклав угоду – угоду на життя і смерть.

До мене навідався метр Реймон Юбер. Повна відсутність ентузіазму. Я нічим йому не дорікнув.

Один, два, три, чотири, п’ять, поворот… Один, два, три, чотири, п’ять, поворот. Минуло багато часу в метанні від вікна до дверей камери. Закурюю, відчуваю, що я усвідомлюю ситуацію, я врівноважений і здатний витерпіти будь-що. І обіцяю собі наразі не думати про помсту.

Залишимо прокурора там, де я зупинився, прикутим до ланцюга, закріпленого за кільце, що в стіні, якраз навпроти мене, бо я ще не вирішив, як змушу його здохнути.

Несподівано лунає крик, пронизливий, пройнятий неймовірним жахом, крик відчаю проникає крізь двері моєї камери. Що це? Наче крик людини під тортурами. Але ж тут не кримінальна поліція. Дізнатись, у чому річ, неможливо. Ці нічні крики мене ошелешили. Якими ж сильними вони мають бути, щоб проникнути через оббиті двері. Можливо, це якийсь божевільний. Ним так легко стати в цих камерах, де до тебе нічого не пробивається? Я голосно розмовляю сам із собою, запитуючи: «Якого дідька це тебе хвилює? Думай про себе, тільки про себе й свого нового союзника, про Деґа». Нахиляюся, випростуюся й сильно б’ю себе в груди. Мені дуже боляче, отже, усе гаразд: м’язи рук прекрасно функціонують. А ноги? «Можеш себе привітати, адже ти на ногах більше шістнадцяти годин і навіть не відчуваєш утоми».

Китайці вигадали краплю води, що раз за разом падає на голову. Французи вигадали тишу. Ліквідовують будь-який засіб відволіктися. Ні книжок, ні паперу, ні олівця, вікно з товстими ґратами повністю зашите дошками, окремі неширокі отвори пропускають трішки дуже розсіяного світла.

Страшенно вражений тим несамовитим криком, я, наче звір, метаюся по камері. І справді почуваюся всіма покинутим і буквально заживо похованим. Я сам-один, і віднині долинути до мене може один лише крик.

Двері відчиняються. На порозі старенький кюре. Ти не сам, ось перед тобою стоїть кюре.

– Добривечір, сину мій. Вибачай, що не прийшов раніше, я був у відпустці. Як ти?

Добрий старенький кюре невимушено заходить у камеру і, не вагаючись, сідає на матрац.

– Звідки ти?

– З Ардеша.

– Хто батьки?

– Мама померла, коли мені було одинадцять. Тато мене дуже любив.

– Ким він був?

– Учителем.

– Він живий?

– Так.

– Чому ж тоді ти говориш про нього в минулому часі, якщо він живий?

– Він живий, а я помер.

– О, не кажи так. Що ти зробив?

Блискавкою майнула думка, що казати про свою невинуватість смішно, тож швидко відповідаю:

– Поліція каже, що я вбив людину. Якщо вона так каже, це має бути правдою.

– Торговця?

– Ні, сутенера.

– І за якусь історію, що трапилась у злочинному світі, серед своїх, тебе засудили на довічну каторгу? Нічого не розумію. Це було навмисне вбивство?

– Ні, просто вбивство.

– Це неймовірно, бідолашне дитя. Що я можу для тебе зробити? Хочеш помолитися зі мною?

– Даруйте, панотче кюре, я не маю ніякого релігійного виховання й не вмію молитися.

– Бог любить усіх своїх дітей, хрещених чи ні. Повторюй за мною кожне слово, гаразд?

У його очах стільки лагідності, а округле обличчя випромінює стільки доброти, що мені соромно відмовлятися, й, оскільки він став на коліна, я укляк поруч.

– «Отче наш, що єси на небесах…»

Сльози накотилися мені на очі; помітивши їх, добрий отець товстим пальцем підбирає на моїй щоці велику сльозину, підносить її собі до вуст і випиває.

– Твої сльози, сину мій, – найбільша нагорода, яку Бог послав мені сьогодні через тебе. Дякую.

Він підводиться й цілує мене в чоло.

Ми знову сидимо поруч на ліжку.

– Коли ти востаннє плакав?

– Чотирнадцять років тому.

– Чому саме чотирнадцять?

– У той день померла моя мама.

Він бере мою руку й каже:

– Прости тих, хто змусив тебе так страждати.

Я висмикую свою руку й мимоволі одним стрибком опиняюся посередині камери.

– О ні, тільки не це! Я ніколи їх не прощу. Хочете, я в чомусь зізнаюся вам, отче? Щодня, щоночі, щогодини й щохвилини я тільки те й роблю, що викомбіновую, коли і як звести зі світу всіх тих людей, які запроторили мене сюди.

– Ти так кажеш і в це віриш, сину мій. Ти ще молодий, дуже молодий. З віком прийде відмова від покарання й помсти.

Мине тридцять чотири роки, і я думатиму, як він.

– Що я можу для тебе зробити? – перепитує кюре.

– Порушити закон.

– Як саме?

– Піти в камеру 37 і сказати Деґа, щоб його адвокат подав прохання про переведення в центральну в’язницю в Кані, я зробив це вже сьогодні. Треба швидко виїхати з Консьєржері в якусь центральну в’язницю, де формуються конвої до Ґвіани. Бо якщо ми пропустимо перший корабель, наступного доведеться чекати тут, у в’язниці, аж два роки. Після зустрічі з ним вам треба повернутися сюди, панотче кюре.

– Причина?

– Скажімо, ви забули тут молитовник. Я чекаю відповіді.

– А чому ти так квапишся їхати в таке жахливе місце, як каторга?

Я пильно дивлюся на кюре, справжнього комівояжера Господа, і, впевнившись, що він не зрадить, кажу:

– Щоб швидше втекти, отче.

– Бог тобі допоможе, дитя моє, я певен, і ти почнеш нове життя, я це відчуваю. Я ж бачу, що в тебе очі хорошого хлопця, а душа шляхетна. Я піду в тридцять сьому камеру. Чекай на відповідь.

Він повернувся дуже швидко. Деґа погодився. Кюре залишив молитовник до наступного дня.

Сьогодні мені подаровано промінь сонця, він осяяв усю мою камеру. Завдяки цьому святому чоловікові.

Якщо Бог існує, чому він допускає, аби на землі жили такі різні людські істоти? Прокурор, поліцейські, полени, а ще кюре, кюре з Консьєржері.

Візит цього святого чоловіка мене підбадьорив і був корисним.

Результату наших прохань ми чекали недовго. Тижнем пізніше, о сьомій ранку, ми семеро стоїмо в шерензі в коридорі Консьєржері. Охоронці зібрались у повному складі.

– Догола!

Усі повільно роздягаються. Холодно, тіло вкрилося гусячою шкірою.

– Покладіть речі перед собою. Поворот, крок назад!

Кожен опинився перед пакетом.

– Одягайтеся!

Сорочку з тонкого полотна, що була на мені кілька митей тому, замінила широка негнучка сорочка з цупкого полотна, а мій гарний костюм – роба й штани з грубої вовняної тканини. Зникають і мої гарні черевики, замість них – пара сабо на босу ногу. Досі ми були як нормальні люди з виду. Дивлюся на шістьох інших – який жах! З особистістю кожного скінчено, за дві хвилини ми перетворилися на каторжників.

– Праворуч! Триматись у колоні! Уперед кроком руш!

У супроводі двох десятків охоронців ми виходимо у двір, де нас по одному розсаджують по вузьких відсіках тюремного автобуса. Ми вирушаємо до Больє – центральної в’язниці в Кані.