Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 15

Ми відпливаємо на світанку. Попрощатися з нами прийшли доктор і черниці. Ми легко відчалюємо від набережної, нас одразу підхоплює вітер, і ми йдемо цілком нормально. Сходить сяюче сонце, нас чекає спокійний день, без історій. Я одразу зауважую, що на човні забагато вітрил і він не досить навантажений. Вирішую діяти обережніше. Ми мчимо на всіх вітрилах. Щодо швидкості цей човен – чистокровний рисак, однак ревнивий і легко дратується. Я йду чітко на захід. Вирішено, що трьох чоловіків, які приєдналися до нас у Тринідаді, ми нелегально висадимо на колумбійський берег. Вони й чути не хочуть про тривалу мандрівку, кажуть, що повністю мені довіряють, але не за такої погоди. Справді, згідно з метеорологічним прогнозом, який ми прочитали в газетах у в’язниці, нас чекає погана погода й навіть урагани.

Я визнаю їхнє право, ми домовилися, що пристану до понурого й незаселеного півострова під назвою Ґуаджіра. Ми втрьох продовжимо свій шлях до Британського Гондурасу. Погода чудова, а зоряна ніч, що настає після цього сонячного дня, із сяючим півмісяцем полегшує здійснення нашого плану висадки. Ми йдемо прямо до колумбійського берега, я кидаю якір, і ми поступово зондуємо дно, перевіряючи, чи вони можуть зійти. Вода, на жаль, дуже глибока, нам доводиться ризикувати, наближаючись до скелястого берега, щоб підійти не менш як на півтора метра в глибину. Ми тиснемо один одному руки, вони втрьох, тримаючи на голові валізку, спускаються у воду й прямують до суходолу. Ми зацікавлено й трохи зі смутком спостерігаємо за їхніми діями. Вони добре поводилися з нами й гідно трималися за будь-яких обставин. Шкода, що покидають човен. Доки вони добираються до берега, вітер повністю стихає. Дідько! Хоч би нас не помітили в селі, яке на мапі зазначене як Ріо-Ача! Це перший порт, де є поліцейська дільниця. Сподіваємося, що не помітять. Мені здається, ми пройшли значно далі вперед від вказаної точки з урахуванням невеликого маяка на мисі, який нещодавно минули.

Чекати, чекати… Троє чоловіків зникли з поля зору, помахавши нам на прощання білою хустинкою. Де ти, вітре, в біса?! Вітре, щоб відчалити від колумбійської землі, яка для нас нас є знаком запитання! Ми ж бо справді не знаємо, чи вони видають в’язнів-утікачів. Ми втрьох віддаємо перевагу певності Британського Гондурасу перед невідомістю Колумбії. Вітер зривається лише о третій пополудні, і ми можемо відпливти. Я піднімаю всі вітрила, і на нахиленому – можливо, занадто – човні ми потихеньку пливемо впродовж двох годин, аж тут просто на нас іде сторожовий катер з багатьма людьми, які стріляють по нас із рушниць, змушуючи зупинитися. Я йду якнайшвидше, не підкоряючись, намагаючись вийти у відкрите море, щоб покинути територіальні води. Неможливо. Потужний катер наздоганяє нас за півтори години полювання, і під дулами десяти рушниць нам доводиться здатися.

Солдати чи поліцейські, які нас заарештували, дуже своєрідні на вигляд: брудні, колись білі штани, протерті вовняні светри, яких ніколи не прали, усі босоногі, окрім «коменданта», який краще вдягнений і охайніший. І якщо вони одягнені погано, натомість до зубів озброєні: схожий на пояс, набитий кулями патронташ, добре доглянуті військові рушниці, а на додачу піхви з великими кинджалами, рукоятки яких якраз під рукою кожного. Той, кого вони називають «комендантом», схожий на метиса-вбивцю. Оскільки вони розмовляють тільки іспанською, ми не розуміємо, що вони кажуть, але ні їхній погляд, ні їхні жести, ні тон їхнього голосу симпатії не викликають – усе видається ворожим.

Від порту до в’язниці ми йдемо, оточені шістьма лобуряками, пішки через усе селище, яке справді називається Ріо-Ача; позаду, метрів за два, крокують іще троє, тримаючи нас на прицілі. Прибуття годі назвати приємним.

Ми заходимо на подвір’я в’язниці, огородженої невисоким муром. Зо два десятки неголених і брудних в’язнів сидять або стоять на подвір’ї, вони також вороже дивляться на нас. «Vamos, vamos». Ми розуміємо, що вони хочуть сказати: «Ворушіться, швидше». Для нас це складно, адже Клузіо, хоч і почувається краще, досі має металеву пластину на загіпсованій нозі й не може йти швидко. «Комендант», який залишився позаду, наздоганяє нас, притиснувши під пахвою непромокальний плащ і компас. Він жує наші галети з нашим шоколадом, ми одразу розуміємо, що в нас усе відберуть. І не помиляємося. Нас зачиняють у брудному приміщенні з товстими ґратами на вікні. На землі дошки, на одному краї яких щось на кшталт дерев’яної подушки – це ліжка.

– Французи, французи, – каже крізь вікно якийсь в’язень, коли поліцейські, нас замкнувши, йдуть геть.