Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 14

Чайки. Спершу крики, оскільки довкола ніч, потім і самі птахи, що ширяють довкола човна. Одна сідає на щоглу, відлітає й повертається. Їхнє кружляння триває години зо три, доки радісне сонце не розбудило світанок. На горизонті жодної ознаки суходолу. Звідки ж узялися всі ці чайки й баклани? Цілісінький день ми марно вдивляємося в горизонт. Ані найменшого натяку на близьку землю. Щойно сонце спустилося за море, як його освітив повний місяць, світло тропічної повні настільки яскраве, що ріже очі. У мене більше немає чорних окулярів, які та сумнозвісна хвиля забрала разом з кашкетами. Годині о восьмій вечора на видноколі, ген-ген далеко в місячному сяйві, з’являється чорна лінія.

– Це, цілком певно, земля, – першим кажу я.

– Так, справді.

Одним словом, усі згодні, що ота темна лінія має бути землею. Решту ночі я тримаю курс на ту дедалі виразнішу тінь. Ми щораз ближче. Завдяки сильному вітру при безхмарному небі й високим, але довгим рівномірним хвилям ми щодуху мчимо до неї. Та чорна маса не надто вивищується над водою, ніщо не вказує, що там крутий берег, скелі чи пляж. Місяць, який заходить за інший край тієї землі, створює тінь, яка не дає змоги бодай щось роздивитися, хіба що над самою водою – разок вогників, спершу суцільний, далі переривчастий. Я підходжу все ближче й ближче і десь на відстані кілометра опускаю якір. Вітер досить сильний, і човен крутиться на місці, зустрічаючи кожну хвилю, яка щоразу ставить його майже дибки. Нас весь час кидає, і в цьому нічого приємного. Вітрила, звісно, опущені й згорнені. У такому малоприємному, однак певному місці ми могли б дочекатися ранку, та, на жаль, якір несподівано зривається. Для того, щоб човном можна було керувати, він має йти, інакше стає некерованим. Ми піднімаємо клівер і стаксель, але, як не дивно, якір не вгрузає. Товариші витягують ланцюг на борт, він без якоря, ми його загубили. Незважаючи на всі наші зусилля, ситуація стає небезпечною: хвилі несуть нас на скелястий берег, я вирішую підняти вітрило й швидко повести човен до берега. Завдяки моєму маневру ми виявляємося затиснутими між двома скелями на повністю розбитому човні. Ніхто не кричить «Рятуйся, хто може!», але коли накочується наступна хвиля, усі в неї стрибають, щоб дістатися до суходолу, нехай покручені, побиті, але живі. Найбільше від хвиль постраждав Клузіо зі своєю ногою. Руки й обличчя в подряпинах та в крові. У решти синці на колінах, гомілках та руках. У мене кривавить вухо, яким я надто сильно черкнувся об скелю.

Хай там що, ми всі живі й на суходолі, хвилі нам уже не загрожують. Коли настає світанок, ми підбираємо дощовик, я перекидаю човен, який починає розвалюватися. Мені вдається вирвати компас, прибитий на задній лаві. Ніде ні душі. Ми дивимося в напрямку згаданої низки вогнів, які тут для того – ми про це дізнаємося пізніше, – щоб попередити рибалок про небезпечну ділянку. Ми пішки рушаємо вглиб цієї землі. Навкруги тільки кактуси й осли. Надибуємо колодязь, усі страшенно стомлені, адже по черзі несли Клузіо, переплівши руки на кшталт табуретки. Довкола колодязя висушені скелети ослів і кіз. Колодязь висох, крила млина, завдяки яким він колись функціонував, крутяться в повітрі, не піднімаючи води. Навкруги ні душі, лише осли й кози.

Підходимо до невеличкого будиночка з відчиненими дверима, які запрошують зайти. Ми гукаємо: «Гей! Агов!» Нікого. На каміні зав’язана шнурком торбина з тканини, беру й розв’язую її. Мотузка рветься, у торбині повно флоринів – голландських монет. Отже, ми на голландській території: Бонайра, Кюрасао чи Аруба. Кладемо торбину, нічого не взявши, знаходимо воду й по черзі втамовуємо з ківшика спрагу. У будинку й довкола нього нікогісінько. Покидаємо дім, через Клузіо йдемо дуже повільно, аж наш шлях перегороджує «форд».

– Ви французи?

– Так, месьє.

– Прошу в машину.

Ми вмощуємо Клузіо на колінах трьох, які сіли позаду. Я сідаю коло водія, Матюретт – поруч зі мною.

– Зазнали кораблетрощі?

– Так.

– Хтось потонув?

– Ні.

– Звідки ви?

– З Тринідаду.

– А до того?

– З Французької Ґвіани.

– Каторжники чи заслані?

– Каторжники.

– Я доктор Нааль, власник цього клаптя землі, півострова, що притулився до Кюрасао. Його називають Ослиним островом. Тут живуть осли й кози, які харчуються кактусами з довгими колючками. У народі ці колючки називають панночками Кюрасао.

– Це, напевно, не дуже лестить панночкам, які мешкають у Кюрасао? – зауважую я.

Повний високий чолов’яга гучно сміється. «Форд» хекає, видає астматичне «пш-пш» і зупиняється. Указуючи на стадо ослів, я кажу:

– Якщо машина відмовляється рухатися, можемо легко змусити нас підвезти.

– У мене в багажнику є дещо з упряжі, але проблема в тому, щоб упіймати двійко й запрягти. Це не так і легко.

Чолов’яга піднімає капот й одразу зауважує, що через сильну тряску від’єднався провід від свічок. Перш ніж сісти в авто, він стривожено роззирнувся довкруг. Ми знову рушаємо і, ще трохи проїхавши вибоїстими дорогами, опиняємося перед білим шлагбаумом, який перегороджує шлях. За ним невеличкий білий будинок. Чоловік розмовляє голландською з дуже світлошкірим і чисто одягненим негром, який щомиті повторює: «Ya, master, ya, master». Потім звертається до нас:

– Я наказав цьому чоловікові побути з вами й дати пити, якщо відчуваєте спрагу, доки я повернуся. Прошу вийти з авто.

Ми виходимо й сідаємо в затінку на траву. Чмихаючи, «форд» віддаляється. Ледве він від’їхав метрів на п’ятдесят, як темношкірий каже на пап’яменто, голландською (креольською) говіркою Антильських островів із залученням англійських, голландських, французьких та іспанських слів, що його патрон – доктор Нааль – поїхав за поліцією, бо дуже нас боїться, йому він також порадив остерігатися, бо ми злодії-втікачі. Бідолашний мулат не знає, що робити, щоб бути нам приємним, готує геть світленьку каву, але за такої спеки вона нам якраз доречна. Чекаємо понад годину, аж нарешті з’являється вантажівка на кшталт поліцейського фургона з шістьма поліцейськими, одягненими по-німецьки, та авто без верху з водієм у поліцейському однострої й трьома чоловіками на задньому сидінні, серед яких доктор Нааль.

Вони виходять, один з них, найнижчий, зі щойно поголеною, як у кюре, головою, каже:

– Я начальник відділу безпеки острова Кюрасао. З огляду на свої повноваження вважаю себе зобов’язаним вас заарештувати. Чи вчинили ви якийсь злочин з моменту прибуття на острів і який? Хто саме?

– Пане, ми каторжники, які втекли з ув’язнення. Зараз прибули з Тринідаду, усього кілька годин тому наш човен розбився об ваші скелі. Я капітан цієї невеликої групи й можу стверджувати, що ніхто з нас не вчинив ані найменшого злочину.

Комісар обертається до доктора-товстуна Нааля й говорить до нього голландською. Обидва ведуть розмову, аж приїздить чоловік на велосипеді. Він швидко й гучно щось пояснює доктору Наалю й комісарові.

– Пане Нааль, чому ви сказали цьому чоловікові, що ми злодії?

– Тому, що цей-от чоловік іще до зустрічі з вами попередив мене, що, сховавшись за кактусом, бачив, як ви зайшли й вийшли з його будинку. Це мій працівник, який опікується частиною ослів.

– То ми злодії тільки тому, що зайшли в дім? Це зовсім нерозумно, пане: ми тільки випили води, невже ви розцінюєте це як злодійство?

– А гаманець із флоринами?

– Я справді відкривав гаманець і навіть порвав при цьому мотузку. Але єдине, що я зробив, – лише глянув на гроші, щоб знати, у якій країні ми опинилися. Я скрупульозно вклав гроші в торбинку, яку повернув туди, де вона й була, – на поличку каміна.

Комісар дивиться мені в очі і, раптом обернувшись до чоловіка на велосипеді, різко щось йому каже. Доктор Нааль робить жест і хоче щось заперечити. Сухо, по-німецьки комісар його зупиняє. Наказує чоловікові сісти коло водія авто, сідає сам із двома поліцейськими і їде. Нааль і ще один чоловік, який приїхав з ним, повертаються з нами.

– Мушу вам пояснити, – каже він, – той чоловік заявив, що гаманець зник. Перш ніж вас обшукати, комісар допитав чоловіка, припускаючи, що той бреше. Якщо ви невинні, мені страшенно прикро за цей інцидент, у якому моєї вини немає.

Менш як за чверть години машина повертається, і комісар уточнює:

– Ви сказали правду: цей чоловік – безсоромний брехун. Його буде покарано за те, що він хотів завдати вам кривди.

Чолов’ягу тимчасом садять у фургон, куди сідають і п’ятеро інших, я також збираюся в нього піднятися, як комісар мене зупиняє й каже:

– Сідайте в моє авто поруч із водієм.

Ми рушаємо першими й дуже швидко втрачаємо його з поля зору. Їдемо хорошими асфальтовими дорогами й прибуваємо в місто з будинками в голландському стилі. Усе дуже чисто, більшість людей їздять на велосипедах. Загалом у місті бачимо кілька сотень людей на двох колесах. Ми заходимо в поліцейський відділок. З великого кабінету, де кожен з одягнених у біле офіцерів поліції має окремий стіл, ми переходимо до сусідньої кімнати з кондиціонером. Там прохолодно. Високий сильний блондин років сорока сидить у кріслі. Він підводиться й говорить по-голландськи. Після короткої розмови комісар каже по-французьки:

– Прошу познайомитися з першим комендантом поліції Кюрасао. Пане коменданте, цей чоловік – француз, він очолює групу з шести осіб, яких ми заарештували.

– Гаразд, комісаре. Ласкаво просимо в Кюрасао як людей, які зазнали кораблетрощі. Як вас звати?

– Анрі.

– Вам довелося пережити дуже неприємний момент через випадок з гаманцем, Анрі, але цей випадок показав вас у вигідному світлі: тепер немає жодного сумніву, що ви чесний чоловік. Я накажу надати вам добре освітлену кімнату з кушетками, щоб ви могли відпочити. Ми доповімо про ваш випадок губернаторові, який дасть відповідні розпорядження. Ми з комісаром свідчитимемо на вашу користь.

Він подає мені руку, і ми виходимо. У дворі доктор Нааль просить у мене вибачення й обіцяє нас підтримати. Двома годинами пізніше нас усіх замикають у великій прямокутній кімнаті, де стоїть дюжина ліжок і посередині довгий дерев’яний стіл з лавами. Через заґратоване вікно ми просимо поліцейського за тринідадські долари купити нам тютюн, папір і сірники. Грошей він не бере, і ми не розуміємо, що він нам каже.

– Цей негр-ефеб, – зауважує Клузіо, – видається таким послужливим. А тютюну досі немає.

Я збираюся грюкати у двері, які якраз відчиняються. Подібний до кулі чоловічок у сірому, схожому на в’язничний костюмі та з номером на грудях, щоб не помилитися, каже:

– Гроші, цигарки.

– Ні. Тютюн, папір, сірники.

За кілька хвилин він повертається, приносить усе замовлене й великий паруючий глечик шоколаду чи какао. Кожен випиває по великій чашці, які нам приніс в’язень.

По обіді за мною приходять. Я повертаюся в кабінет коменданта поліції.

– Губернатор наказав дозволити вам вільно ходити двором в’язниці. Скажіть товаришам, щоб не намагались утікати, бо наслідки будуть для всіх дуже серйозними. Вам як капітанові дозволено на дві години виходити в місто зранку з десятої до дванадцятої, а по обіді – з третьої до п’ятої. У вас є гроші?

– Так. Англійські та французькі.

– Під час прогулянки поліцейський у цивільному супроводжуватиме вас, куди захочете, в місті.

– Що з нами буде?

– Гадаю, ми намагатимемося по одному посадити вас на нафтові кораблі різних націй. Оскільки Кюрасао є одним з найбільших нафтопереробних осередків, де переробляється венесуельська нафта, у нього щодня заходять і виходять від двадцяти до двадцяти п’яти танкерів з усіх країн. Про таке рішення можна лише мріяти, бо так ви без жодних проблем прибудете в потрібні країни.

– Куди, наприклад? Панаму, Коста-Рику, Ґватемалу, Нікарагуа, Мексику, Канаду, Кубу, США та країни англійського підпорядкування?

– Неможливо. У Європу теж ні. Не хвилюйтеся, покладіться на нас, дайте нам можливість допомогти вам освоїтися в новому житті.

– Дякую, коменданте.

Я найдокладніше переповідаю все це своїм товаришам. Як найбільш хитрий у команді Клузіо питає:

– Що ти про це думаєш, Метелику?

– Наразі сам не знаю, тільки здається, що це просто пустослів’я, щоб ми поводилися спокійно й не тікали.

– Боюся, твоя правда, – каже Клузіо.

Бретонець вірить у цей чудовий план. Чоловік із праскою торжествує, кажучи:

– Більше жодних човнів, жодних пригод, це цілком певно. Можна прибути в якусь країну на великому танкері й офіційно в’їхати в якесь поселення.

Леру поділяє його думку.

– А ти, Матюретте?

І цей дев’ятнадцятирічний хлопчак, цей дрібний фраєр, випадково трансформований у каторжанина, це хлоп’я з тоншими, ніж у дівчат, рисами обличчя, каже своїм лагідним голосом:

– Ви гадаєте, що ці квадратноголові поліцейські виготовлять для кожного з нас сумнівні чи фальшиві посвідчення особи? Я в це не вірю. Принаймні вони можуть заплющити очі на те, що ми один за одним нелегально сядемо на борт танкера, який від’їжджатиме, і не більше. І ще: вони зроблять це, щоб позбутися нас без головного болю. Така моя думка. Я в цю байку не вірю.

У місто я виходжу рідко, хіба зранку, щоб дещо купити. Ми тут уже тиждень, жодних новин. Починаємо потроху нервуватися. Одного дня пополудні бачимо трьох кюре, які разом з поліцейськими по черзі обходять усі камери й кімнати. Вони затримуються довше в сусідній з нами камері, де сидить темношкірий, якого звинувачують у крадіжці. Припускаємо, що вони зайдуть і до нас, тож повертаємося до кімнати й сідаємо на свої ліжка. Вони справді входять до нас утрьох у супроводі доктора Нааля, коменданта поліції й офіцера в білому строї, напевно, морського.

– Це французи, монсеньйоре, – каже французькою комендант. – Вони відзначаються зразковою поведінкою.

– Вітаю вас, діти мої. Сядьмо разом за цим столом, так буде зручніше спілкуватися.

Усі вмощуються довкола нашого столу, зокрема й ті, хто прийшов разом з кюре. У кінці столу прилаштовують табуретку, що стояла перед дверима на подвір’ї, таким чином єпископ добре бачить усіх присутніх.

– Майже всі французи – католики. Чи є серед вас іновірці чи протестанти?

Ніхто не піднімає руки. Я вважаю, що кюре в Консьєржері мене практично охрестив, тож маю право називатися католиком.

– Друзі мої, за походженням я француз, звати мене Ірене де Брюйн. Мої предки були протестантами-гугенотами, які втекли в Голландію, коли Катерина де Медичі їх переслідувала й знищувала. Тож у мені тече французька кров, я єпископ Кюрасао – міста, у якому протестанти переважають католиків чисельно, але католики повноправно вірують і ходять до церкви. Яке ваше становище?

– Ми чекаємо, доки нас по черзі посадять на танкери.

– Скількох уже відправили таким чином?

– Досі нікого.

– Гм, що ви на це скажете, коменданте? Прошу відповідати французькою, ви добре володієте цією мовою.

– Губернатор щиро прагне допомогти цим людям у такий спосіб, монсеньйоре, але, буду відвертим, наразі жоден капітан корабля не захотів погодитися перевезти бодай одного, зокрема тому, що в них немає паспортів.

– З цього слід починати, коменданте. Чи губернатор міг би як виняток видати кожному з них по паспорту?

– Не знаю. Він нічого мені про це не говорив.

– Післязавтра я відправлю для вас службу Божу. Чи не хотіли б ви прийти висповідатися післязавтра пополудні? Я сповідатиму кожного окремо, сприяючи тому, щоб милосердний Господь простив вам ваші гріхи. Чи можете ви прислати їх у собор о третій годині?

– Так.

– Хотілося б, щоб вони приїхали на таксі або приватному авто.

– Я привезу їх особисто, монсеньйоре, – каже доктор Нааль.

– Дякую, сину мій. Я нічого не обіцяю вам, діти мої. Даю одне лише правдиве слово: з цієї миті я намагатимуся бути якнайбільш корисним для вас.

Побачивши, що Нааль цілує його перстень, а бретонець – за ним, ми торкаємося губами єпископського персня й проводжаємо його власника до авто, припаркованого у дворі.

Наступного дня всі сповідаються перед єпископом. Я останній.

– Що ж, дитя моє, почни з найбільшого гріха.

– Скажу одразу, отче, що я не хрещений, але кюре у в’язниці у Франції сказав мені, що всі ми – хрещені й нехрещені – є дітьми милосердного Господа.

– Він казав правду. Гаразд. Ми вийдемо зі сповідальні, і ти про все мені розкажеш.

Я докладно розповідаю йому про своє життя. Очільник церкви слухає мене довго, терпляче, дуже уважно й не перебиваючи. Він тримає мої руки у своїх і часто зазирає мені в очі, інколи, в моменти, про які важко зізнаватися, опускає очі, щоб допомогти мені відкритися. У цього шістдесятирічного священика такі чисті очі й обличчя, що випромінюють щось дитяче. Його прозора й, цілком певно, сповнена нескінченною добротою душа проглядається в кожній рисочці на обличчі, а погляд світло-сірих очей проникає в мене, немов бальзам – на рану. Тихо, дуже м’яко, далі тримаючи мене за руки, він промовляє так ніжно, неначе шепоче:

– Інколи Бог посилає своїм дітям необхідність терпіти людську злобу, щоб той, кого він обрав жертвою, вийшов сильнішим і шляхетнішим, ніж доти. Бачиш, сину мій, якби тобі не довелося перетерпіти всі страждання, ти ніколи не зміг би піднятися так високо й настільки інтенсивно наблизитися до Божої істини. Скажу більше: люди, система й зубці жахливої машини, яка тебе перемолола, істоти з необхідності погані, які тебе так чи інакше мучили й завдали шкоди, зробили тобі найбільшу з усіх можливих послугу. Вони спровокували в тобі народження людини нової, вищої за першу; тож, якщо сьогодні в тебе є відчуття честі, доброти, милосердя й енергії, що необхідна для подолання всіх перешкод і можливості стати кимось вищим, ти завдячуєш цим саме їм. Думки про помсту, про відплату кожному залежно від тяжкості завданих тобі страждань не можуть процвітати в подібній тобі істоті. Ти маєш бути рятівником людства, а не жити, щоб завдавати болю, навіть гадаючи, що це заслужено. Господь був милосердним і сказав тобі: «Допоможи собі, і я допоможу тобі». Він допоміг тобі в усьому, навіть урятувати інших людей і привезти їх на свободу. Тільки не думай, що вчинені тобою гріхи дуже серйозні. Є багато людей, які посідають високе соціальне становище й припустилися порівняно з тобою значно серйозніших гріхів. От тільки в процесі покарання, призначеного людським правосуддям, вони не змогли піднятися так високо, як ти.

– Дякую, отче. Ви подарували мені велике полегшення на все моє життя. Я ніколи цього не забуду.

І цілую його руки.

– Ти вирушиш у дорогу, тобі трапляться інші небезпеки. Я хотів би охрестити тебе перед від’їздом. Що скажеш?

– Наразі залишмо все так, як є, отче. Мій батько виховав мене, не посилаючись на релігію. У нього золоте серце. Коли померла мама, він, наче мама, зумів знайти жести, слова й вияви уваги, щоб іще більше показати свою любов. Мені здається, що, охрестившись, я немовби зраджу його. Дайте мені час стати повністю вільним з відновленою ідентичністю й нормальним способом життя, щоб я міг йому написати й запитати, чи не буде йому боляче, якщо я відмовлюся від його філософії й прийму хрещення.

– Я тебе розумію, сину мій, і певен, що Господь з тобою. Благословляю тебе й прошу в Господа захисту для тебе.

– Ось так монсеньйор Ірене де Брюйн весь повністю в цій проповіді, – каже доктор Нааль.

– Авжеж, пане. Що думаєте робити тепер?

– Проситиму губернатора дати митниці наказ надати мені перевагу під час продажу захоплених у контрабандистів суден. Ви підете зі мною, щоб оцінити й вибрати те, що вам підійде. Решта – продукти, одяг – буде легкою справою.

З часу єпископської проповіді до нас стали регулярно навідуватися люди, зокрема під вечір, близько шостої години. Вони хочуть з нами познайомитися. Сідають на лави за столом, кожен щось та приносить і кладе на ліжку, не кажучи: «Ось я вам приніс». Годині о другій пополудні приходять сестри милосердя в супроводі настоятельки, які дуже добре володіють французькою. У їхніх сумках завжди повно чогось смачного, приготованого власноруч. Настоятелька дуже молода, їй менше сорока. Волосся, яке сховане під білим головним убором, не видно, але в неї блакитні очі та світлі брови. Черниця походить з дуже поважної (зі слів доктора Нааля) голландської родини, вона написала в Голландію з проханням знайти інший спосіб відправити нас у море. Ми приємно проводимо час разом, вона неодноразово просить розповісти про нашу втечу. Інколи просить розказати про це безпосередньо сестрам, які знають французьку. Якщо я забуваю або пропускаю якусь деталь, тихо закликає мене до порядку: «Не так швидко, Анрі. Ви проминули історію про гоко… Чому сьогодні ви забули про мурашок? Мурашки дуже важливі, адже саме через них бретонець у масці захопив вас зненацька!» Я все це розповідаю, бо то такі тихі моменти, цілком відмінні від усього пережитого нами, що божественне світло нереально осяває шлях занепаду, який поступово зникає.

Я оглянув човен, чудовий восьмиметровий човен, добре врівноважений, з високою щоглою й величезними вітрилами. Його справді збудували для контрабандних поїздок. Він повністю обладнаний, але на ньому повно воскових печаток митниці. На торгах якийсь чоловік починає з шести тисяч флоринів. Це близько тисячі доларів. Словом, нам його віддають за шість тисяч і один флорин після того, як доктор Нааль щось тому панові шепнув.

Підготовка зайняла п’ять днів. Наново пофарбований, набитий продуктами, які старанно складені в трюмі, човен з напівпалубою є королівським дарунком. Шість валізок, по одній на кожного, з новими речами, черевиками, усім, що необхідно, аби вдягтися, замотані в непроникну тканину й складені в рубці.