Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 5

Увечері Баттон передає мені три цигарки «Ґолуаз» і записку: «Метелику, знаю, ти поїдеш, зберігши гарний спогад про мене. Я наглядач-в’язень, але намагаюся завдавати якнайменше зла покараним. Я погодився на цю посаду, бо в мене дев’ятеро дітей і я хочу якнайшвидше дочекатись амністії. Я спробую домогтися милості, не чинячи багато зла. Прощавай. Удачі тобі. Конвой вирушає післязавтра».

Нас справді збирають наступного дня групами по тридцять осіб у коридорі дисциплінарного відділення. Санітари з Кана роблять нам щеплення від тропічних хвороб. Три вакцини й два літри молока для кожного. Деґа стоїть коло мене. Він замислений. Ніхто не дотримується жодних вимог тиші, адже нас не можуть посадити в карцер одразу після щеплення. Ми пошепки перемовляємося під носом в охоронців, які не наважуються щось казати в присутності санітарів з міста. Деґа каже:

– Чи ж у них вистачить фургонів, щоб усіх забрати за раз?

– Думаю, ні.

– Сен-Мартен-де-Ре далеко, і якщо вони возитимуть по шість десятків щодня, це займе днів десять, лише тут нас близько шестисот.

– Головне – нам зробили щеплення. Це означає, що ми в списку й незабаром опинимося серед каторжників. Тримайся, Деґа, перед нами новий етап. Розраховуй на мене, як я – на тебе.

Він дивиться на мене сяючими від задоволення очима, кладе свою руку на мою й повторює:

– На життя й на смерть, Меті.

Розказати щось особливе про конвоювання не можу, хіба що те, що ми задихались у своїх закапелках у фургоні. Охоронці відмовлялися впускати свіже повітря, бодай привідчинивши двері. Після прибуття в Ла-Рошель два наші попутники виявилися мертвими від задухи.

Роззяви, які зібралися на набережній – Сен-Мартен-де-Ре – це острів, і через протоку нас переправляють на човні, – присутні під час виявлення цих двох бідолах. Але ніяк на нас не реагують, між іншим. Оскільки ж жандарми мають здати нас у фортецю живими чи мертвими, вони завантажують трупи на борт разом з нами.

Переправа була недовгою, та ми змогли вволю подихати морським повітрям. Я кажу Деґа:

– Пахне втечею.

Він усміхається. Жуло, який сидить поруч, зауважує:

– Так. Пахне втечею. Я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я попався, як останній дурень, коли збирався пристукнути скупника, який здав мене на суді десять років тому. Пропоную триматися разом, на Сен-Мартені нас відбирають довільно по десять чоловіків у кожну камеру.

Наш Жуло помилявся. Після прибуття його та двох інших викликали й відвели вбік. Ці троє були втікачами з каторги, яких знову піймали у Франції й удруге повернули сюди.

У камерах – по десять душ у кожній – для нас розпочинається життя в очікуванні. Ми маємо право розмовляти, курити, нас дуже добре годують. Цей період небезпечний тільки для патрона. Невідь-чому тебе можуть викликати, роздягти догола й старанно обнишпорити спершу тіло до самих підошов, уже потім одяг. «Одягайтесь!» – і ти повертаєшся туди, звідки прийшов. Камера, їдальня, двір, де ми годинами ходимо колоною. Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми крокуємо групами по сто п’ятдесят в’язнів. Хвіст колони довгий, стукіт дерев’яних черевиків. Вимога абсолютної тиші. Потім звучить команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, групи формуються за соціальними категоріями. Спершу ті, хто належить до злочинного світу, для кого соціальне походження не важливе: корсиканці, марсельці, тулузці, бретонці, парижани тощо. Є навіть один з Ардеша, це я. На користь Ардеша скажу, що в конвої на тисячу дев’ятсот осіб нас усього двоє: польовий сторож, який убив свою дружину, і я. Висновок: ардешці – браві хлопці. Інші групи формуються як попало, адже на каторгу потрапляють радше телепні, ніж злочинці. Ці дні очікування називаються спостережними. За нами справді спостерігають з усіх боків.

Якось пополудні, коли я грівся на сонечку, до мене підійшов чоловік. В окулярах, невисокий, худий. Намагаюся його пригадати, але через наш арештантський костюм це складно.

– Ти Метелик? – У нього виразний корсиканський акцент.

– Так, чого тобі?

– Ходи-но в туалет, – каже він. І йде.

– Це хлопець із Корсики, – зауважує Деґа. – Цілком певно, бандит з гір. Що йому від тебе треба?

– Зараз дізнаюся.

Я йду в туалет, що посеред двору, і вдаю, що мочуся. Чоловік поруч зі мною теж стоїть у такій позі. І, не дивлячись на мене, каже:

– Я швагро Паскаля Матра. У кімнаті побачень він сказав, що в разі потреби я від його імені можу звернутися до тебе по допомогу.

– Так, Паскаль – мій друг. Що ти хочеш?

– Я не можу більше носити патрон: у мене дизентерія. І не знаю, кому можу довіритися, боюся, що вкрадуть або тюремні наглядачі знайдуть. Благаю, поноси його кілька днів замість мене, Метелику.

Він показує патрон, який значно більший за мій. Я боюся, що він влаштовує мені пастку й просить про це, щоб дізнатися, чи є в мене свій: якщо я скажу, що не певен, чи зможу носити два, він про це дізнається. Тож холодно уточнюю:

– Скільки там?

– Двадцять п’ять тисяч франків.

Не мовивши більше ні слова, я беру патрон, який, між іншим, дуже чистий, і просто на його очах засовую в анус, запитуючи себе, чи людина може втримати два. Звідки мені знати. Підводжуся, застібаю штани… Усе гаразд, мене нічого не турбує.

– Мене звати Іньяс Ґалґані, – каже він, перш ніж вийти. – Дякую, Метелику.

Я повертаюся до Деґа і, відвівши його вбік, розповідаю про пригоду.

– Не дуже важко?

– Ні.

– Тоді ні слова про це.

Ми намагаємося зав’язати контакт із тими, хто вже втікав, якщо вдасться, – з Жуло й Ґітту. Нам страшенно потрібні відомості: як воно там, як ставляться, як зробити так, щоб залишитись удвох із другом тощо. Несподівано ми натрапляємо на цікавого типа, це особливий випадок. Він корсиканець, що народився на каторзі. Батько працював там наглядачем і жив з його матір’ю на островах Спасіння. Він народився на Королівському острові, два інші називалися Сен-Жозеф та острів Диявола, тепер – от вона, доля! – повертається туди, але вже не як син наглядача, а як каторжник.

Він дістав дванадцять років за крадіжку зі зломом. Дев’ятнадцять років, відкрите обличчя, чистий, ясний погляд. Ми з Деґа одразу розуміємо, що бідолаху підставили. Йому небагато відомо про злодійське середовище, але він може виявитися корисним щодо якомога точніших відомостей про те, що нас там чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Наприклад, ми дізнаємося, що його нянькою на островах був каторжник, відомий крутий мужик, який спіймався на дуелі на ножах на Монмартрі за гарні оченята Золотої Каски.

Він дає нам цінні поради: утікати треба з материка, а не з островів, інакше втеча неможлива; а ще не варто потрапляти в список особливо небезпечних, бо з таким ярликом одразу після прибуття в порт Сен-Лоран-дю-Мароні тебе інтернують залежно від «заслуги» тимчасово або пожиттєво. Загалом на островах інтернують менше п’яти відсотків в’язнів. Інші залишаються на Великій Землі. На островах клімат здоровий, натомість Велика Земля, як розповідав Деґа, чисте паскудство, яке поступово виснажує каторжанина різними хворобами, смертями, убивством тощо.

Ми з Деґа сподіваємося, що на острови не потрапимо. Але в горлі в мене з’являється клубок: а якщо мене вже занесли в списки особливо небезпечних? Маючи довічне та ще історії з Трібуйяром і директором, до біди недалеко!

Якось поповзла чутка: у жодному разі не звертатись у медпункт, бо там отруюють усіх надто ослаблих і геть недужих, які нездатні перенести подорож. Напевно, вигадка. І справді, парижанин Франсіс-Фарватер підтверджує, що це байка. Так, один в’язень отруївся, але його брат, який працює в медпункті, розповів, що насправді там трапилось.

Виходило, що під час війни самогубець, великий спец по сейфах, пограбував посольство Німеччини в Женеві чи в Лозанні на користь французьких служб. Він роздобув дуже цінні папери, які віддав французьким агентам. Задля цієї операції його випустили з в’язниці, де він трубив свої п’ять років. Тож, починаючи з 1920 року, він жив спокійно завдяки одній-двом подібним операціям на рік. Попавшись, він щоразу починав шантажувати Друге бюро, яке негайно втручалось. Однак цього разу щось не спрацювало. Він отримав двадцять років і мав їхати з нами. Щоб пропустити відправку, він прикинувся хворим і потрапив у медпункт. Пігулка ціанистого калію – знову ж за словами Франсісового брата – поклала край усьому. Сейфи й Друге бюро могли спати спокійно.

Двір в’язниці повниться різними історіями, одні – правдиві, інші – вигадані. У будь-якому разі ми їх слухаємо: так швидше минає час.

Коли я йду в туалет у дворі чи в камері, через оті патрони Деґа доводиться мене супроводжувати. Він стає попереду, щоб прикрити мене від надто допитливих поглядів. Один патрон – і так ціла історія, а в мене їх досі два, бо Ґалґані стає дедалі гірше. І тут справжнісінька загадка: патрон, який я вставляю останнім, щоразу виходить останнім, а перший – першим. Як вони перевертались у мене в животі, годі й уявити, але було саме так.

Учора в перукарні була спроба під час гоління вбити Клузіо. Два удари ножем коло серця. Він дивом вижив. Цю історію я почув від одного з його друзів. Вона кумедна, якось я її розповім. Це вбивство належало до сфери порахунків. Той, кому воно не вдалося, шістьма роками пізніше помер у Каєнні, наївшись сочевиці з біхроматом калію. Він відійшов у страшних муках. Санітар, який асистував лікареві під час розтину, приніс шматок кишки сантиметрів десять завдовжки. У ній було сімнадцять дірок. Двома місяцями пізніше його вбивцю знайшли задушеним у лазареті. Хто це зробив – невідомо.

Минуло дванадцять днів, як ми прибули в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця набита по зав’язку. Вартові цілодобово чатують на фортечному мурі.

У душі побилися два брати. Вони зчепилися, немов два пси, одного з них підселили в нашу камеру. Його звати Андре Байяр. Його не можна карати, каже він, бо це сталося з вини адміністрації: наглядачам наказано не допускати зустрічі братів під жодним приводом. Тим, хто знає їхню історію, зрозуміло чому.

Андре вбив заможну стареньку жінку, а його брат Еміль сховав украдене. Якось Еміль попався на крадіжці й отримав три роки. Одного дня, сидячи в карцері разом з іншими покараними злочинцями, він, розізлившись на брата, який не надсилав грошей на цигарки, розколовся з погрозами, що Андре своє отримає, адже стареньку вбив саме він, Андре, а він, Еміль, сховав гроші. Отож, вийшовши з в’язниці, він нічого йому не дасть. Хтось із в’язнів поквапився доповісти про почуте директорові в’язниці. Реакція не забарилась. Андре заарештували, і обох братів засудили до смертної кари. У блоці для смертників у Санте їхні камери були поруч. Кожен попросив про помилування. Еміль здобув його на сорок третій день, Андре відмовили. Однак з гуманних міркувань щодо Андре Еміля далі тримають у блоці для смертників, тож обидва брати один за одним ходять щодня на прогулянку, постукуючи ланцюгами на ногах.

На сорок шостий день двері камери Андре розчиняються о пів на п’яту. Ось усі вони тут: директор, секретар суду й прокурор, що вимагав його голову. Настає час страти. Але якраз у мить, коли директор ступає наперед, збираючись заговорити, у камеру влітає адвокат Андре, за ним – чоловік, який вручає прокуророві папір. Усі виходять у коридор. Горло Андре охоплює такий спазм, що він не може ковтнути слини. Щось неймовірне, адже страту, що почалася, ніколи не відміняють. Однак це так. Лише наступного дня після тривожних запитань і роздумів він дізнається від адвоката, що напередодні його страти Ґорґулов убив президента Думера. Але Думер помер не одразу. Адвокат усю ніч вистояв на чатах перед лікарнею, попередивши міністра юстиції, що, якщо президент помре раніше від визначеного терміну страти (від четвертої тридцять до п’ятої), він вимагатиме її відміни через відсутність голови уряду. Думер помер о четвертій годині дві хвилини. Часу вистачило на те, щоб попередити канцелярію міністерства й разом з чиновником, що мав при собі наказ про відтермінування, впіймати таксі; йому не вистачило три хвилини, щоб не дати відчинити двері камери Андре. Покарання обох братів було пом’якшено й змінено на довічну каторгу. І справді, у день виборів нового президента адвокат прибув у Версаль й одразу після обрання Альбера Лебрена подав йому прохання про помилування. Жоден президент не відмовлявся підписати перше прохання про помилування.

– Лебрен підписав, – завершив Андре, – і ось, хлопче, я тут, живий і здоровий, збираюся їхати у Ґвіану.

Я дивлюся на цього врятованого від гільйотини чоловіка й думаю, що, попри все, що мені довелося витримати, це не можна порівняти з муками, яких довелося зазнати йому.

Проте я ніколи до нього не підходив. Мене нудило від однієї тільки думки, що він убив бідолашну стареньку, щоб її обікрасти. Він, між іншим, вродився щасливчиком. Пізніше на острові Святого Жозефа він уб’є свого брата. Чимало в’язнів бачитимуть це на власні очі. Стоячи на скелі, Еміль ловив вудкою рибу й ні про що інше не думав. Гуркіт дуже високих хвиль заглушував будь-який інший шум. Андре підкрався до брата ззаду з триметровою бамбуковою палицею в руках і штовхнув його в спину, через що той втратив рівновагу. Те місце кишіло акулами. Еміль швидко став для них черговою поживою. Коли на вечірній перевірці виявили, що він відсутній, його внесли в списки зниклих під час спроби втечі. І більше про це не говорили. Очевидцями цієї сцени стали чотири чи п’ять каторжників, які збирали кокосові горіхи на верхньому плато. Про це дізналися, звісно, всі, окрім наглядачів. Ніхто з ними про це не говорив.

Завдяки «гарній поведінці» Андре полегшили умови утримання, і на Сен-Лоран-дю-Мароні він мав привілейований статус. Йому надали невеличку окрему камеру. Якось він, не поділивши щось з іншим каторжником, підступно заманив того до себе в камеру й убив прямо ударом у серце. Був виправданий, бо буцімто вчинив так з метою самооборони. Коли ж каторгу було відмінено, його помилували знову за «добру поведінку».

Сен-Мартен-де-Ре переповнений в’язнями. Дві геть відмінні категорії: від восьми сотень до тисячі каторжників та дев’ятсот засланих. До каторжників належать ті, що вчинили щось серйозне чи принаймні були звинувачені у вчиненні тяжкого злочину. Сім років примусових робіт – найменш тяжка форма покарання, далі все береться за зростанням аж до довічного. Той, кого помилували від смертної кари, автоматично засуджений на довічне. Заслані – зовсім інша категорія. Досить мати три-сім судимостей, щоб опинитися серед засланих. Слід визнати, що всі вони невиправні злодюжки, і суспільство має від них захищатися. Однак те, що цивілізований народ обирає додаткове покарання засланням, – річ ганебна. Бувають дрібні невиправні злодюжки, які часто попадаються, яких засилають – що в мої часи означало те саме, що пожиттєвий вирок, – і які за все своє злодійське життя не вкрали й десяти тисяч франків. У цьому й полягає найбільше безумство французької цивілізації. Народ не має права мститися чи відкидати надто швидко людей, які завдають суспільству клопоту. Цих людей треба радше лікувати, ніж карати в такий нелюдський спосіб.

Минає сімнадцять днів нашого перебування на Сен-Мартен-де-Ре. Ми знаємо, як називається корабель, що доправить нас на каторгу, – «Ла Мартиньєр». Він забере тисячу вісімсот сімдесят в’язнів. Сьогодні вранці у дворі фортеці збирають вісім-дев’ять сотень каторжників. Близько години ми стоїмо, заповнивши прямокутник подвір’я шеренгами по десять осіб у кожній. Нарешті брама розчиняється, і ми бачимо людей у зовсім інакшому однострої, ніж наша сторожа. Вони добре одягнені, на них однострій військового крою з блакитної тканини. Вони не схожі ні на жандармів, ні на солдатів. У кожного широкий ремінь, на якому висить кобура. З неї виглядає рукоятка зброї. Усього чоловік вісімдесят. На декому відзнаки. Шкіра видублена сонцем, вони різного віку, від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Старші привітніші від молодших, які зверхньо випинають груди, демонструючи власну значущість. Очільників цих людей супроводжують директор Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерії, три-чотири лікарі в колоніальному одязі й два священики в білих сутанах. Полковник жандармерії бере в руки рупор і підносить до вуст. Ми чекаємо на «Струнко!» – нічого подібного. Він кричить:

– Усім слухати дуже уважно! З цієї миті ви підкоряєтеся органам Міністерства юстиції, що представляють Пенітенціарне управління Французької Ґвіани, адміністративним центром якої є місто Каєнна. Майоре Барро, передаю вам вісімсот шістнадцять присутніх тут в’язнів, ось їхній список. Прошу перевірити, що всі тут присутні.

Одразу ж починається перекличка: «Такий-то присутній, присутній тощо». Це триває дві години, усе в порядку. Далі ми стаємо очевидцями обміну підписами між двома адміністраціями на маленькому, спеціально принесеному сюди столику.

Тепер мегафон у руках майора Барро, у якого стільки ж відзнак, що й у полковника, але золотих, а не срібних, як у жандармів.

– Етапники, відтепер вас кликатимуть саме так: етапник такий-то чи номер такий-то, вам його нададуть. З цієї миті ви підлягаєте спеціальним законам каторги, її розпорядку й внутрішнім судам, які за потреби ухвалять належні щодо вас рішення. За різні здійснені на каторзі порушення ці автономні суди можуть вас засудити, починаючи з ув’язнення й закінчуючи смертною карою. Звичайно, дисциплінарні покарання – в’язниця й позбавлення волі з обов’язковим примусом до праці – відбуваються в різних місцях, що належать адміністрації. Працівники, яких ви бачите перед собою, називаються наглядачами. Звертаючись до них, ви маєте казати: «Пане наглядачу». Після обіду кожен з вас отримає морський мішок з одягом каторжника. Там усе передбачено, у вас не повинно бути інших речей. Завтра ви підніметеся на «Ла Мартиньєр». Ми попливемо разом. Не впадайте у відчай через від’їзд, на каторзі вам буде краще, ніж в ув’язненні у Франції. Зможете розмовляти, грати, співати й курити, вам нічого боятися поганого до вас ставлення за умови гарної поведінки. Прошу дочекатися прибуття на каторгу, щоб вирішити особисті претензії. Під час плавання має бути залізна дисципліна, мусите самі це розуміти. Якщо хтось із вас відчуває не досить сил для здійснення подорожі, зверніться в медпункт, де вас оглянуть військові медики, які супроводжують конвой. Бажаю гарної подорожі.

Церемонію завершено.

– Що скажеш, Деґа?

– Друже Метелику, бачу, що я не помилявся, коли казав, що найбільшою небезпекою, яку доведеться долати, є інші в’язні. Фраза «Прошу дочекатися прибуття на каторгу, щоб вирішити особисті претензії» багато про що говорить. Скільки ж там жертв і навмисних убивств!

– Не переймайся цим, покладися на мене.

Я знаходжу Франсіса-Фарватера й запитую:

– Твій брат і досі працює санітаром?

– Так, він не в’язень, а засланець.

– Зв’яжися з ним якомога швидше й попроси дати бістурі[4]. Якщо потрібні гроші, скажи скільки, я заплачу.

Двома годинами пізніше в мене був бістурі з ручкою з дуже міцної сталі. Єдиний недолік – трохи завеликий, зате це була грізна зброя.

Я розмістився поблизу туалету в центрі двору й послав за Ґалґані, щоб віддати йому патрон, хоча в цьому кипучому мурашнику з восьми сотень людей, що снують величезним подвір’ям, знайти його нелегко. З часу прибуття я не бачив ні Жуло, ні Ґітту, ні Сюзіні.

Перевага життя в загалі полягає в тому, що ти живеш, розмовляєш, належачи до нової спільноти, якщо це утворення можна назвати спільнотою. Стільки треба сказати, вислухати й зробити, що бракує часу для того, щоб думати. Констатуючи, наскільки минуле розмивається й переходить у другий ряд порівняно з життям щоденним, думаю, після прибуття на каторгу майже забуваєш, ким ти був, чому та як ти там опинився, щоб перейматися тільки одним – утекти. Я помилявся, бо найбільш поглинаючою й найважливішою справою є, зокрема, намагання вижити. Де вже там до лягавих, суддів, присяжних, представників судової влади, моєї дружини, батька, друзів? Вони всі живі, кожен займає своє місце в моєму серці, однак серед тієї лихоманки перед від’їздом, перед великим стрибком у невідомість, серед нових знайомств вони начебто стають не такими важливими, як раніше. Та це просто враження. Коли я захочу, у ту мить, як мій мозок захоче висунути визначену для кожного шухлядку, вони всі знову будуть присутні.

Ось і Ґалґані, якого ведуть, бо навіть з такими величезними лінзами він мало що бачить. Але видається вже значно кращим. Він підходить до мене й мовчки тисне руку.

– Хочу повернути тобі патрон, – кажу я. – Тобі вже краще, ти можеш сам його носити й берегти. Тримати його під час подорожі надто відповідально для мене, і хто знає, чи бачитимемо ми один одного й чи не розкидають нас після прибуття? Тож тобі краще забрати його зараз.

Ґалґані дивиться на мене очима нещасної людини.

– Ходімо в туалет, я тобі його поверну.

– Ні, я не хочу, залиш його собі, дарую, він твій.

– Чому це раптом?

– Не хочу, щоб через нього мене пристукнули. Краще жити без грошей, ніж через них здохнути. Залишаю його тобі, бо чого б це ти мав ризикувати життям, зберігаючи мою грошву? А так, якщо й ризикуватимеш, то задля власної вигоди.

– Ти боїшся, Ґалґані? Тобі вже погрожували? Здогадуються, що ти заряджений?

– Так, мене невідступно пасуть троє арабів. Тому я й не підходив до тебе, щоб вони не здогадалися, що ми контактуємо. Щоразу, як я йду в туалет, удень чи вночі, один із цих арабів неодмінно поруч зі мною. Я демонстративно, без жодних натяків, показував, що в мене нічого немає, та, попри все, вони не припиняють стеження. І думають, що мій патрон носить хтось інший, хто – невідомо, тому й не відступають, щоб уловити момент, коли він повернеться до мене.

Я дивлюся на Ґалґані й зауважую, що він страшенно переляканий постійним переслідуванням. І запитую його:

– У якому кутку двору вони тусуються?

Він відповідає:

– Коло кухні й пральні.

– Гаразд, побудь тут, я зараз. Хоча ні, ходи зі мною.

Разом з ним прямую до арабів. Я вийняв бістурі з головного убору, його лезо в рукаві, а ручка в долоні. І справді, вони там, на місці. Їх четверо: три араби й корсиканець, званий Жірандо. Я все одразу зрозумів: корсиканець, якого відшили урки, розповів їм про Ґалґані. Він, напевно, знає, що Ґалґані – свояк Паскаля Матра, тож не може бути без патрона.

– Як справи, Мокране?

– У нормі, Метелику. А в тебе?

– Ні, арабе, у мене паскудно. Я прийшов до вас, щоб сказати, що Ґалґані – мій друг. Хай би що з ним трапилося, першим, кому дістанеться, будеш ти, Жірандо; потім прийде черга інших. Сприймайте це, як хочете.

Мокран підводиться. Він майже мого зросту, десь метр сімдесят чотири, і так само широкоплечий. Мої провокаційні слова його зачепили, він ладен кинутись у бійку; я швидко виймаю з рукава блискучо-новенький бістурі й, міцно тримаючи його в pуці, кажу:

– Спробуй смикнися – приріжу, як пса.

Дезорієнтований тим, що я озброєний там, де нас постійно обшукують, вражений моєю поведінкою й довжиною зброї, він каже:

– Я підвівся для розмови, а не для бійки.

Я знаю, що це неправда, але для мене краще, щоб він не втратив обличчя перед своїми друзями. І пропоную елегантний вихід.

– Гаразд, оскільки ти підвівся для розмови…

– Я не знав, що Ґалґані – твій друг. Гадав, що це якийсь простак; і ти ж розумієш, Метелику, оскільки ми без копійки, нам треба бабло, щоб влаштувати втечу.

– Атож, це нормально. Маєш право боротися за своє життя, тільки знай, що тут зась. Пошукай деінде.

Він простягає мені руку, я її тисну. Ух! Я вдало виплутався, бо фактично, якби я вбив цього хлопця, то завтра нікуди не поїхав би. Лише пізніше я спохопився, що припустився помилки. Ґалґані повертається зі мною. Я йому кажу:

– Нікому ні слова про цей випадок. Не хочу, щоб отець Деґа мене вилаяв.

Намагаюся переконати Ґалґані забрати патрон, а він на те:

– Завтра, перед відплиттям.

Наступного дня він так гарно зачаївся, що на корабель я зайшов з двома патронами.

Того вечора ніхто з одинадцяти осіб, що живуть у цій камері, ні пари з вуст. Адже в усіх на думці більш-менш одне: це останній день на французькій землі. Кожного більшою чи меншою мірою охопив смуток через те, що доводиться назавжди покидати Францію, набуваючи попереду невідому землю з невідомим способом життя.

Деґа мовчить. Він сидить поруч зі мною коло затягнутих решіткою дверей у коридор, звідки доходить трохи свіжого повітря. Я буквально розчавлений. Ми отримали настільки суперечливі відомості про те, що нас чекає, що вже й не знаю, радіти мені, сумувати чи впасти у відчай.

Усі, з ким я сиджу в цій камері, належать до злочинного світу. Окрім, власне, корсиканця, який народився на каторзі. Усі ці чоловіки перебувають в аморфному стані. Серйозність і значущість моменту наче замурували їм вуста. Сигаретний дим випливає з камери, мовби хмарка, яку витягує в коридор, тож, якщо не хочеш, щоб випалювало очі, сідати треба нижче тієї хмарки. Ніхто не спить, хіба що Андре Байяр, що виправдано, адже він уже втрачав життя. Решта для нього наче несподіваний рай.

Перед очима швидко прокручується фільм про моє життя: дитинство в сім’ї, де всі люблять одне одного, освічені, з гарними манерами, шляхетні; польові квіти, жебоніння струмків, смак горіхів, персиків і слив, якими нас щедро обдаровує сад; пахощі мімози, яка щовесни квітнула перед дверима, зовнішній вигляд будинку, його інтер’єр разом зі звичками моїх рідних – усе це миттю промайнуло перед моїми очима. Це звуковий фільм, де я чую голос моєї бідолашної матері, яка так мене любила, а тоді батька, як завжди, лагідного й доброзичливого, і гавкіт батькової мисливської собаки Клари, яка викликає мене із саду, щоб погратися; дівчатка й хлопчики з мого дитинства, учасники наших розваг у найкращі моменти мого життя, – я переглядаю цей фільм, хоча й не планував його дивитися, показ чарівного ліхтаря, що його моя підсвідомість запалила всупереч моїй волі, напов нивши чарівним зворушенням цю ніч очікування перед стриб ком у велике невідоме майбутнього.

Час підбити підсумки. Отже, мені двадцять шість років, я в прекрасній формі, ношу в собі п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч Ґалґані. Зі мною Деґа, у якого є десять тисяч. Напевно, я можу розраховувати на сорок тисяч, бо якщо Ґалґані нездатний захистити цю суму тут, то на борту корабля чи на Ґвіані це ще менш імовірно. Він це розуміє, тому й не прийшов за своїм патроном. Отже, я можу розраховувати на ці гроші, звісно, забравши із собою Ґалґані; він має ними скористатись, адже гроші його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але й сам скористаюся ними безпосередньо. Сорок тисяч франків – велика сума, тож я зможу легко підкупити помічників, тих, хто відбуває каторгу й хто звільнився, та наглядачів.

Підсумок позитивний. Одразу після прибуття треба тікати разом з Деґа й Ґалґані, це єдине, на чому я маю повністю зосередитися. Торкаюся бістурі – приємно відчувати холод його сталевої рукоятки. Те, що я маю таку небезпечну зброю, надає мені впевненості. Його корисність було доведено в інциденті з арабами. О третій ранку в’язні склали перед решіткою камери одинадцять туго набитих морських мішків з грубої тканини, до кожного прикріплена бірка. Мені вдається розгледіти одну, що звисає крізь решітку. Читаю: «К… П’єр, тридцять років, метр сімдесят три, сорок другий розмір. Взуття – сорок перший, номер у відомості – Х…» К… – це П’єрро-придурок з Бордо, засуджений у Парижі за вбивство на двадцять років примусових робіт.

Він хороший хлопець, людина злочинного середовища, прямий і справедливий, я добре його знаю. Бірка свідчить, наскільки доскіпливою й добре організованою є адміністрація, яка керує каторгою. Так краще, ніж у казармі, де речі видають на око. Тут усе описано, і кожен отримає одяг свого розміру. Через клапан на поверхні мішка помічаю, що це однострій білого кольору з вертикальними червоними смужками. З таким убранням пройти непоміченим навряд чи вдасться.

Я свідомо намагаюся змусити свій мозок викликати в пам’яті образи присяжних, суддів, прокурора тощо. Він категорично відмовляється підкорятися, від нього вдається отримати тільки нормальні образи. І я розумію, що для того, щоб інтенсивно, як було насправді, пережити сцени в Консьєржері й Больє, треба залишатися наодинці, на самоті. Я констатую це з полегшенням і розумію, що колективне життя, яке світить мені попереду, зумовить інші потреби, інші реакції та плани.

П’єрро-придурок підходить до решітки й питає:

– Як ти, Меті?

– А ти?

– Бачиш, я завжди мріяв дістатися до Америки, та, оскільки я гравець, мені не вдавалося назбирати грошей, щоб заплатити за мандрівку. Лягаві вирішили подарувати мені безкоштовну поїздку. Це ж добре, що тут скажеш, чи не так, Меті?

Він говорить природно, у його словах жодного фанфаронства. Відчувається, що він цілком упевнений у собі.

– Безкоштовна подорож до Америки за рахунок лягавих справді має свої переваги. Я волію вирушити на каторгу, ніж відмантачити п’ятнадцять років у французькій одиночці.

– Залишилося дізнатися кінцевий результат, П’єрро. Хіба ні? Сказитись у камері чи померти від фізичної немочі в карцері якоїсь тюряги у Франції ще гірше, ніж відкантуватися від прокази чи жовтої лихоманки – така моя думка.

– Моя також, – каже він.

– Глянь, П’єрро, ось твоя бірка.

Він нахиляється, уважно роздивляється й читає, старанно вимовляючи кожне слово:

– Мені кортить переодягтися, так хочеться розкрити мішок і одягнутися, мені ж нічого не скажуть. Зрештою, ці речі призначені для мене.

– Облиш, почекай, доки скажуть. Навіщо тобі зараз неприємності, П’єре? Мені потрібен спокій.

Він розуміє й відходить від решітки.

Луї Деґа дивиться на мене.

– Це остання ніч, малий. Завтра ми покинемо нашу гарну країну.

– У нашій такій гарній країні відсутнє справедливе правосуддя, Деґа. Можливо, ми пізнаємо інші країни, які порівняно з нашою будуть не такими гарними, але матимуть значно гуманнішу манеру ставитися до тих, що припустилися помилки.

Я й гадки не мав, наскільки майбутнє покаже, що я мав рацію. І знову тиша.