Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 13

Двома днями пізніше ми вирушаємо: троє нас і троє незнайомців. Не знаю, як вони дізнались, але проводжати нас прийшла дюжина дівчаток з барів, а також родина Бовенів і капітан Армії порятунку. Коли одна з дівчат мене цілує, Марґарет сміється:

– Ви так швидко заручились, Анрі? Це ж несерйозно!

– Усім до побачення. Ні, прощавайте! Знайте, що в наших серцях ви зайняли місце, яке назавжди там збережеться.

О четвертій пополудні ми рушаємо, нас тягне буксир. Ми швидко виходимо з порту; звісно, і сльози змахували, і до останнього дивилися на групку людей, яка прощалася з нами й махала великими білими хустинками. Від’єднавши шнур, що єднав нас із буксиром, ми підняли всі вітрила й атакували перші з мільйонів хвиль, які нам доведеться подолати, доки дістанемося до пункту призначення.

На борту є два ножі: один – у мене, другий – у Матюретта.

Сокира та тесак лежать коло Клузіо. Ми впевнені, що в інших зброї немає. І домовилися, що під час подорожі спатиме тільки один з нас. Коли сонце почало хилитися до заходу, до нас наближається навчальний корабель, який супроводжує нас упродовж півгодини. Потім він прощається й іде своїм курсом.

– Як тебе звати?

– Леблон.

– Який конвой?

– Двадцять сьомого року.

– Вирок?

– Двадцять років.

– А ти?

– Карґере. Конвой двадцять дев’ятого року, п’ятнадцять років, я бретонець.

– Ти бретонець і не вмієш керувати човном?

– Ні.

– Мене звати Дюфіс, я з Анжера. Дали довічне за дурний жарт на суді присяжних, без чого мав би десять років максимально. Конвой двадцять дев’ятого.

– І що за жарт?

– Я вбив свою дружину праскою. Коли один присяжний запитав, чому я вдарив її саме праскою, я – вже не знаю чому – відповів, що вбив її праскою тому, що хотів випрасувати погані звички, яких вона набралася на той час. На думку мого адвоката, власне, це ідіотське пояснення й «присолило» моє покарання.

– Звідки ви втекли?

– З табору лісорубів «Каскад» за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана. Звідтіля не так і важко вибратися, ми були досить вільні. Рушили вп’ятьох без проблем.

– Уп’ятьох? А де двоє інших?

Незручне мовчання. Клузіо каже:

– Хлопче, тут одні лише чоловіки, оскільки ми разом, мусимо знати все. Розповідай.

– Гаразд, я розповім усе, – каже бретонець. – Справді, спочатку нас було п’ятеро, але двоє нині відсутніх були з Канн і заявляли, що вони рибалки. Тож нічого не заплатили за втечу, запевняючи, що їхня праця в човні вартуватиме більше за будь-які гроші. Та в дорозі ми зрозуміли, що ні один, ні другий нічого не тямлять у навігації. Ми безліч разів опинялися на крок від загибелі. Ми пробиралися між берегами спершу Голландської Ґвіани, потім – Британської й нарешті дісталися Тринідаду. Між Джорджтауном і Тринідадом я вбив одного, який заявив, що може очолити втечу. Він заслуговував на смерть, бо задля того, щоб вибратися безкоштовно, усіх обманув щодо свого вміння моряка. Другий думав, що його також уб’ють, і якось під час грози з власної волі кинувся в море, покинувши напризволяще стерно. Ми давали собі раду, як могли. Нас заливало багато разів, ми розбились об скелю й дивом урятувалися. Даю чесне слово, що все, що я сказав, абсолютна правда.

– Усе це правда, – підтверджують двоє інших. – Усе відбулося саме так, ми втрьох погодились убити того хлопа. Що скажеш на це ти, Метелику?

– Я не в тій ситуації, щоб судити.

– Однак що ти зробив би в такому випадку? – наполягав бретонець.

– Треба поміркувати. Щоб бути справедливим щодо такого випадку, його треба власне пережити, інакше важко встановити, де істина.

Клузіо зауважує:

– Я вбив би його, бо така брехня могла спричинити до загибелі вас усіх.

– Гаразд, годі про це. Мене не полишає враження, що ви страшенно налякані, цей страх вас досі не відпустив, а в морі ви тому, що вас до цього примусили, чи це так?

– Саме так! – хором відповіли вони.

– Тож, хай там що, тут не має бути натяку на паніку. Ніхто в жодному разі не повинен демонструвати свій страх. Той, кому страшно, нехай заткне пельку. У нас хороший човен, це підтверджує наша подорож. Наразі він, щоправда, має більший вантаж, але бортик нарощено на десять сантиметрів. Цього більш ніж досить, щоб компенсувати перевантаження.

Ми куримо, п’ємо каву. Перед відплиттям ми добре поїли, тож вирішуємо, що їстимемо лише завтра вранці.

Сьогодні 9 грудня 1933 року, це сорок другий день відтоді, як із броньованої палати Сен-Лорана розпочалася наша втеча. Про це нас інформує Клузіо, обліковець нашої громади. У мене з’явилися три цінні речі, яких бракувало на початку: куплений у Тринідаді водонепроникний годинник у сталевому корпусі, справжній компас у подвійній коробці на підвісці, дуже точний і зі своєю розою вітрів, та пара чорних целулоїдних окулярів. Клузіо й Матюретт придбали по кашкету.

Три дні минають без пригод, якщо не брати до уваги дві зустрічі з групами дельфінів. Вони змусили нас обливатися холодним потом, коли одна група з восьми особин влаштувала гру з човном. Вони пропливали під ним і виринали одразу перед носом. Час від часу ми черкали котрогось із них. Та найбільше нас вражала подальша гра: три дельфіни трикутником – один попереду, за ним паралельно один одному два інші – з божевільною швидкістю мчать просто на ніс човна. І за мить до того, як мають у нас врізатися, вони пірнають і знову виринають праворуч і ліворуч від човна. Попри те, що дме сильний вітер і ми йдемо з туго напнутими вітрилами, вони линуть іще швидше. Гра триває годинами, сказитися можна від такої феєричності. Найменша похибка в їхніх розрахунках – і ми опинимось у воді! Три новачки сидять мовчки, але треба було б бачити їхні перекошені обличчя!

У ніч на четверту добу починається страшна буря. Це справді щось жахливе. Найгірше те, що хвилі не дотримуються якогось одного напрямку. Вони часто зіштовхуються й розбиваються одна об одну. Одні – дуже високі, інші – навпаки, годі щось зрозуміти. Ніхто ні гу-гу. Один лише Клузіо гукав мені час від часу: «Ось так, друже! Ти її зробиш, як і всі інші!» або «Вважай, вона накочується з корми!» Час від часу – так трапляється нечасто – запінені хвилі з гуркотом накочувалися з трьох боків. Мені вдавалося оцінити їхню швидкість і наперед передбачити кут атаки. Часом без будь-якої логіки якась хвиля стіною нависала над кормою. Хвилі неодноразово розбивалися на моїх плечах, і чимала кількість води хлюпала в човен. П’ятеро чоловіків з каструлями й баночками в руках безупинно її вичерпували. Попри все, мені вдавалося набирати не більше чверті, тож ризику піти на дно не було ні разу. Це видовищне свято тривало всю ніч, майже сім годин. Оскільки дощило, сонце пробилося крізь хмари лише о восьмій.

Коли шторм затих, усі ми, зі мною включно, радо привітали новісіньке ранкове сонце, що розсипало промені врізнобіч. Для початку кава. Паруюча кава «Нестле» з молоком та морські галети, тверді, як залізо, та варто занурити їх у каву, як стають смаколиками. Ціла ніч боротьби зі штормом цілковито мене виснажила – я більше не можу управляти і, хоча вітер іще досить сильний, а хвилі високі й непередбачувані, прошу Матюретта замінити мене бодай на короткий проміжок часу.

Не минуло й десяти хвилин, як Матюретт невдало підставив човна, і його на три чверті заливає водою. Плаває геть усе: коробки, плитка, ковдри… Ледь не по пояс у воді я дістаюся до стерна і якраз встигаю взятися за нього, щоб уникнути високої хвилі, яка йде прямо на нас. Ривком стерна підставляю їй корму – залити човен вона не змогла, але сильно штовхнула нас метрів на десять уперед.

Усі вичерпують воду. Матюретт великою каструлею виливає до п’ятнадцяти літрів воднораз. Ніхто не дбає про те, щоб урятувати бодай щось, усі зациклені на одній-єдиній думці: якомога швидше вичерпати воду, через яку човен так поважчав і яка не дає йому протистояти хвилям. Слід визнати, що троє новачків поводилися гідно; побачивши, що його діжка з водою спливла, бретонець, не вагаючись, одноосібно прийняв рішення для полегшення човна без особливих зусиль викинути діжку з водою за борт. Двома годинами пізніше кругом було сухо, але ми втратили ковдри, примус, плитку, мішки з деревним вугіллям, бутиль з керосином і діжку з водою, її – цілком добровільно.

Опівдні, вирішивши змінити штани, я зауважую, що вода забрала й мою валізку, а також два з трьох флотських плащів. На дні човна надибуємо дві пляшки рому. Весь тютюн або зник, або намок, аркушики паперу пропали разом з герметичною коробкою з білого заліза. Я кажу:

– Хлопці, для початку по доброму ковтку рому, по чималенькій порції, потім розкривайте запасний ящик, щоб побачити, на що можемо розраховувати. Фруктовий сік – чудово. На пиття встановимо норму. Маємо баночки із сухим печивом, спорожніть одну й зробіть із неї плитку. Бляшанки консервів викладемо на дно човна, дощечки ящика використаємо замість дров. Ми всі налякалися, але небезпека наразі минула. Кожен має отямитися і з огляду на ситуацію триматися гідно. Відтепер ніхто не повинен казати «Хочу пити», ніхто не повинен казати «Я голодний!», ніхто не повинен казати «Хочеться курити». Згода?

– Так, Меті, згода.

Усі поводилися якнайкраще, і Провидіння стишило вітер, даючи можливість приготувати суп на основі консервованої яловичини. З’ївши по повній мисці супу, у який ми вмочували солдатські галети, ми добряче втрамбували шлунок і могли пробути до завтра. Зробили для всіх по дещиці зеленого чаю. У нерозбитому ящику знайшли блок цигарок. Це невеличкі пачки по вісім цигарок у кожній, усього – двадцять чотири. Усі п’ятеро вирішують, що курити можу тільки я, щоб не заснути, а, щоб ніхто не заздрив, Клузіо відмовляється прикурювати їх для мене, але подає вогонь. Завдяки порозумінню між нами не трапилося жодного неприємного інциденту.

Ми вже шість діб у дорозі, а я так і не поспав. Оскільки сьогодні ввечері море гладеньке, як скло, я сплю без задніх ніг упродовж п’яти годин. Коли прокинувся, була шоста вечора. Море так само гладеньке. Вони поїли без мене, мені пропонують щось на кшталт поленти з кукурудзяного борошна, звісно, у баночці, вміст якої я поглинаю разом з копченими сосисками. Неймовірно смачно. Чай майже вистиг, але це несуттєво. Я викурюю цигарку й чекаю, коли здійметься вітер.

Ніч дивовижно зоряна. Полярна зірка виблискує з усіх сил, яскравістю її перевершує хіба лише Південний Хрест. Чітко видно Малу та Велику Ведмедиць. На небі ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить від холоду: він утратив свою куртку, на ньому тільки сорочка. Я позичаю йому флотський плащ. Розпочинається сьомий день.

– Люди, ми десь недалеко від Кюрасао. Гадаю, я взяв надто на північ, тепер ітиму чітко на захід, ми не можемо проминути Нідерландські Антильські острови. Це було б украй небезпечно тепер, коли в нас немає питної води й втрачено харчові припаси, окрім резерву.

– Ми тобі довіряємо, Метелику, – каже бретонець.

– Так, ми тобі довіряємо, – разом повторює решта мандрівників. – Роби, як знаєш.

– Дякую.

Як на мене, я добре зробив, що все розповів. Вітру немає всю ніч, лише о четвертій ранку бриз дає можливість рушити. Він дедалі набирає сили й впродовж тридцяти шести годин несе наш човен досить швидко, хоча хвилі настільки невисокі, що ми навіть не чуємо їхніх ударів об корпус.