Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 7

Наглядачі по черзі змінюються, щоб переодягнутися. Кожен з них повертається в білому вбранні з колоніальною каскою замість кепі на голові. Жуло каже: «Прибуваємо». Страшенно спекотно, бо ілюмінатори вже задраїли. Крізь них видно буш[5]. Отже, це Мароні. Вода каламутна. Зеленіє дивовижний первісний ліс. Наполохані сиреною пароплава, у небо злітають птахи. Ми пливемо дуже повільно, тож можемо докладно роздивитися густу розкішну темно-зелену рослинність. З’являються перші дерев’яні будиночки, вкриті цинковими листами. Чорношкірі чоловіки й жінки стоять перед дверима своїх домівок і дивляться на пароплав, що їх минає. Вони вже звикли спостерігати, як розвантажується людська поклажа. І не роблять жодних вітальних жестів за його проходження. Три сигнали сирени й шум гвинтів дають знати, що ми прибуваємо, а тоді всі машини затихають. Можна почути, як пролітає муха.

Ніхто ні слова. Жуло розкриває ножик і розрізає штанину на коліні, розпускаючи її по шву. Коліно він має поранити тільки на палубі, щоб не залишити кривавий слід. Наглядачі відчиняють двері клітки й ставлять нас про троє. Ми – Жуло між мною й Деґа – у четвертому ряду. Ми піднімаємося на палубу. Друга пополудні палюче сонце заливає мою поголену голову й сліпить очі. Коли ми вишикувалися на палубі, нас ведуть до трапа. Колона трішки затримується; коли перші ступають на трап, я притримую мішок Жуло на своєму плечі; маючи обидві руки вільними, він натягує шкіру на коліні і, встромивши ніж, одним рухом розсікає тіло на сім-вісім сантиметрів. Передає ніж мені й сам тримає свій мішок. Коли ж ми ступаємо на трап, він падає й котиться вниз. Його піднімають і, побачивши рану, кличуть санітарів з ношами. Сценарій вдався, як він і планував: двоє чоловіків відносять його на ношах у лікарню.

Розмаїта юрба з цікавістю нас роздивляється. Чорні, мулати, індійці, китайці, відпадки білих (очевидно, білі звільнені каторжани) оглядають кожного, хто ступає на суходіл і шикується в колону. З іншого боку – наглядачі, добре вбрані цивільні, жінки в літніх туалетах, дітлахи, усі з колоніальними касками на головах. Вони також роздивляються новоприбулих. Коли нас набирається зо дві сотні, конвой рушає з місця. Ідемо хвилин десять і опиняємося перед дуже високою брамою з товстих брусів, на якій напис: «В’язниця Сент-Лоран-дю-Мароні. Вміщує 3000 осіб». Брама розчиняється, і ми заходимо шеренгами по десять. «Раз-два, раз-два, кроком руш!» За нашим прибуттям спостерігають численні каторжники. Вони повилазили на вікна чи на великі камені, щоб краще бачити.

Коли ми опиняємося посеред двору, лунає крик:

– Стій! Мішки на землю. Роздайте їм капелюхи!

Кожному видають солом’яний капелюх, що вкрай потрібно: двоє чи троє вже зазнали сонячного удару. Ми з Деґа обмінюємося поглядом, бо наглядач із шевронами взяв у руки список. Пригадується те, що казав Жуло. Вони викликають Ґітту:

– Тут!

Він іде в супроводі двох наглядачів. Сузіні – те саме, Ґірасоль – та ж мулька.

– Жуль Піньяр!

– Жуль Піньяр (це Жуло) поранився, його відправили в лікарню.

– Гаразд.

Це ті, кого інтернують на острови, наглядач продовжує:

– Слухайте уважно. Кожен, кого я назву на ім’я, виходить із шеренги з мішком на плечі і йде шикуватися перед отим жовтим бараком № 1.

Такий-то тут тощо. Ми з Деґа й Карр’є опиняємось у шеренгах перед бараком. Двері розчиняються, і ми заходимо в прямокутне приміщення завдовжки близько двадцяти метрів. Посередині – прохід завширшки два метри; праворуч і ліворуч – сталеві прути, що тягнуться з одного кінця приміщення в інший. Між прутами й стіною натягнуті смуги цупкої тканини, які служать ліжками-гамаками, на кожному по покривалу. Кожен вибирає собі місце. Я, Деґа, П’єрро-придурок, Санторі й Ґранде розмістилися поруч один з одним, одразу формуються групи. Я проходжу в глибину приміщення: праворуч – душові, ліворуч – туалети, вода відсутня. Притулившись до прутів на вікнах, ми спостерігаємо за поділом інших прибулих. Ми – Луї Деґа, П’єрро-придурок і я – сяємо від радості: нас не інтернують, адже ми в загальному бараку. Інакше нас розвели б по камерах, як пояснював Жуло. Усі задоволені аж до моменту, коли о п’ятій вечора, коли все закінчено, Ґранде зауважує:

– Дивно, у цьому конвої не назвали жодного інтернованого. Дуже дивно. Тим краще.

Ґранде відомий тим, що обікрав сейф в одному поліцейському відділку, над чим сміялась уся Франція.

У тропіках немає ні сутінків, ні світанку. Зміна дня й ночі відбувається раптово, в одну й ту саму годину впродовж усього року. Ніч западає несподівано о шостій тридцять вечора. О шостій тридцять два старі каторжники приносять гасові лампи, які підвішують на гаках попід стелею і які дають дуже мало світла. Три четвертих приміщення залишається в цілковитій темряві. О дев’ятій усі вже сплять, адже після того, як спричинене приїздом збудження затихло, чамрієш від спеки. Жодного повіву повітря, усі роздягаються до трусів. Я лежу між Деґа і П’єрро-придурком, ми трохи шепочемось і засинаємо.

Наступного ранку труба звучить, коли ще темно. Усі встають, умиваються й одягаються. Нам дають каву й шматок хліба. До стіни прикріплено полицю, де можна покласти хліб, торбу та решту речей. О дев’ятій заходять два наглядачі й один молодий каторжник, одягнений у білий одяг без смуг. Обидва фараони – корсиканці й розмовляють корсиканською з каторжниками-земляками. Санітар тимчасом прогулюється приміщенням. Порівнявшись зі мною, він каже:

– Це ти, Меті? Не впізнаєш?

– Ні.

– Я Сьєрра, алжирець, ми були знайомі в Парижі, у Данте.

– Авжеж, тепер упізнаю. Але ж тебе забрали у двадцять дев’ятому, нині тридцять третій, а ти досі тут?

– Так, звідси так швидко не вибираються. Прикинься хворим. А це хто?

– Деґа, мій друг.

– Тебе також записую на прийом. У тебе, Меті, дизентерія. А в тебе, старий, напад астми. Чекаю на прийомі об одинадцятій, треба поговорити.

Він іде далі, голосно гукаючи: «Хто тут хворий?» Підходить до тих, хто підняв пальця, і записує. Коли проходить коло нас іще раз, разом з ним іде старий засмаглий наглядач.

– Метелику, знайомся, це мій начальник, санітар-наглядач Бартілоні. Пане Бартілоні, цей і цей мої друзі, про яких я вам казав.

– Гаразд, Сьєрро, владнаємо все під час візиту, покладіться на мене.

За нами прийшли об одинадцятій. Хворих усього дев’ятеро.

Ми пішки перетинаємо табір між казармами. Підійшовши до новішого та єдиного пофарбованого в білий колір барака з червоним хрестом, заходимо й опиняємося в залі очікування, де близько шести десятків осіб. У кожному кутку по два наглядачі. Виходить Сьєрра, на ньому бездоганно білий халат лікаря. Він каже:

– Ви, ви і ви, заходьте.

Ми заходимо в кімнату, одразу видно, що це кабінет лікаря. Він розмовляє іспанською з трьома старими чоловіками. Одного з них я одразу впізнаю: це Фернандес, який убив трьох аргентинців у паризькій кав’ярні «Мадрид». Обмінявшись із ним кількома словами, Сьєрра заводить його в кабінет, який веде в зал, і підходить до нас.

– Дай я тебе обійму, Меті. Радий буду стати в пригоді тобі й твоєму другові: вас обох мають інтернувати… О, дай доказати! Тебе, Метелику, – довічно, тебе, Деґа, – на п’ять років. У вас є гроші?

– Так.

– Тоді дайте мені по п’ятсот франків за кожного, і завтра вранці вас буде госпіталізовано, тебе – з дизентерією. Ти ж, Деґа, постукай уночі у двері або, ще краще, нехай постукає хтось із вас, покличе фараона й вимагає санітара, посилаючись на те, що Деґа задихається. Решта – моя справа. Маю лише одне прохання до тебе, Метелику: якщо надумаєш піти, попередь мене, щоб я був при цьому присутнім. У лікарні за сто франків з кожного за тиждень вас зможуть протримати місяць. Треба діяти швидко.

Фернандес виходить з туалету й на наших очах кладе Сьєррі п’ятсот франків. Я туди заходжу, вийшовши, простягаю йому не тисячу, а півтори тисячі франків. Він відмовляється брати зайві п’ятсот франків. Я не хочу наполягати. Він каже:

– Це бабло для фараона. Я нічого не хочу для себе. Ми ж друзі, так?

Наступного дня Деґа, Фернандес і я опиняємось у величезній лікарняній камері. Деґа забрали серед ночі. Санітаром у палаті є тридцятип’ятирічний чоловік на ім’я Шаталь. Він отримав від Сьєрри інструкції щодо нас трьох. Коли прийде лікар, він покаже йому результати аналізу на амеби, де я буду переповнений дизентерійними амебами. За десять хвилин до його візиту він підпалить дрібку сірки й дасть Деґа подихати газом, накинувши на голову рушник. У Фернандеса роздуло щоку: він уколов шкіру щоки зсередини й з годину дихав дуже глибоко. І робив це так старанно, що набряк майже закрив його око. Камера розміщена на другому поверсі будівлі, тут близько сімдесяти хворих, багато хто лежить з дизентерією. Запитую в санітара, де Жуло. Він відповідає:

– У будівлі навпроти. Хочеш йому щось переказати?

– Так. Скажіть йому, що Метелик і Деґа тут, нехай підійде до вікна.

Санітар входить і виходить із приміщення, коли йому заманеться. Для цього йому треба стукнути у двері, які відчиняє араб. Це вертухай – каторжник, який допомагає наглядачам. Праворуч і ліворуч від дверей з рушницями на колінах сидять на стільцях три наглядачі. Решітками на вікнах служать залізничні рейки, і я запитую себе, як їх можна перепиляти. Умощуюся коло вікна.

Між нашою будівлею й будівлею, у якій перебуває Жуло, садочок, у якому повно гарних квітів. У вікні з’являється Жуло, у руці дощечка з написом «БРАВО». За годину санітар приносить листа від Жуло. Він пише: «Я намагаюся перейти у твою кімнату. Якщо не вдасться, спробуйте перебратись у мою. Отже, вас інтерновано? Не втрачайте мужності, ми їх зробимо». Нас дуже зблизив інцидент у центральній в’язниці в Больє, де ми багато перетерпіли разом. Жуло майстерно орудував палицею, тому його прозвали людиною з довбнею. Він посеред дня під’їжджав до ювелірної крамниці якраз тоді, як на вітрині в коробочках були виставлені найгарніші прикраси. Авто, за кермом якого сиділа інша людина, зупинялося, не заглушуючи двигуна. Жуло швидко виходив з машини з величезною довбнею в руках, сильним ударом розбивав вітрину, згрібав якнайбільше коробочок і повертався в авто, яке зривалося на повній швидкості. Після успішних нападів у Ліоні, Анде, Турі й Гаврі він о третій пополудні напав на велику ювелірну крамницю в Парижі, де набрав коштовностей десь на мільйон франків. Він ніколи не розповідав, чому і як його вирахували. Був засуджений на двадцять років, через чотири роки втік. Заарештували його знову, як розповідав, уже в Парижі: він шукав скупника краденого, щоб помститися, бо той не передав його сестрі великої суми, яку заборгував. Скупник помітив його на вулиці, на якій мешкав, і виказав поліції. Жуло схопили, на каторгу його привезли разом з нами.

Минає тиждень, як ми в лікарні. Учора я віддав Шаталю двісті франків, це тижнева плата за наше перебування в лікарні за двох. Щоб нас поважали, ми ділимося тютюном з тими, у кого його немає. Один шістдесятирічний марселець-каторжник на ім’я Карора здружився з Деґа. Він його порадник. І кілька разів на день повторює, що, якщо він має багато грошей і якщо про це дізнаються в селі (про гучні справи тут дізнаються з французьких газет), йому краще не втікати, бо звільнені його вб’ють, щоб забрати патрон. Престарілий Деґа ділиться зі мною розмовами зі старим Каророю. Я марно намагаюся довести Деґа, що старий, цілком певно, невдаха, оскільки сидить тут двадцять років; він мене не слухає. Розповіді старого дуже впливають на Деґа, і мені дедалі важче підтримувати його віру в себе і в мене.

Я передаю Сьєррі записку з проханням прислати до мене Ґалґані. Це виявилося нескладно. Наступного дня Ґалґані вже в лікарні, але в приміщенні без ґрат. Як передати йому патрон? Я кажу Шаталю, що мені вкрай необхідно поговорити з Ґалґані, і даю зрозуміти, що йдеться про підготовку втечі. Він каже, що може привести його на п’ять хвилин точно опівдні. У момент зміни охорони він заведе його на веранду, щоб поговорити зі мною крізь вікно, зовсім без платні. Опівдні Ґалґані стоїть коло вікна, я віддаю патрон просто йому в руки. Він стоїть переді мною й плаче. Двома днями пізніше я отримую від нього журнал з п’ятьма банкнотами по тисячі франків та одним словом: «Дякую».

Шаталь, який віддавав мені журнал, бачив гроші. Він нічого не каже, але я хочу чимось йому віддячити. Він відмовляється. Я йому кажу:

– Ми хочемо звідси забиратися. Хочеш піти з нами?

– Ні, Метелику, я вже маю домовленість і пробуватиму втекти тільки через п’ять місяців, коли звільниться мій компаньйон. Утечу буде краще організовано, і так буде певніше. Оскільки ти інтернований, то я розумію, чому ти квапишся, але звідси з такими решітками вибратися дуже складно. На мою допомогу не розраховуй, я не хочу ризикувати своїм місцем. Я спокійно чекатиму тут свого друга.

– Усе гаразд, Шаталю. У житті треба бути щирим, більше я про це не говоритиму.

– Однак, – додає він, – я можу передавати записки й виконувати доручення.

– Дякую, Шаталю.

Уночі ми чули автоматні черги. На ранок довідалися, що втік чоловік з довбнею. Нехай Бог йому допоможе, він був хорошим другом. Очевидно, трапилася нагода й він нею скористався. Тим краще для нього.

П’ятнадцятьма роками пізніше, у 1948-му, я опинився на Гаїті, куди в товаристві венесуельського мільйонера приїхав вести переговори з президентом «Казино» з проводу контракту для проведення ігор. Одного вечора, коли ми виходили з кабаре, де пили шампанське, одна з дівчат, які були з нами, чорна, як вуглина, але вихована в традиціях провінційної французької родини, каже:

– Моя бабуся, яка є жрицею вуду, живе зі старим французом. Він утік з Каєнни, двадцять років живе з нею й весь час п’є, його звати Жуль Марто.

Марто, тобто Довбня! Я одразу тверезію.

– Негайно вези мене до своєї бабусі, Зайченя.

Вона наказує щось місцевою говіркою водієві таксі, яке мчить дуже швидко. Ми минаємо яскраво освітлений нічний бар: «Стоп!» Я заходжу в бар, щоб купити пляшку «Перно», дві – шампанського й дві – місцевого рому. «Поїхали». І ось ми на березі моря перед симпатичним білим будиночком під червоною черепицею. Морські хвилі майже накочуються на поріг. Дівчина стукає й стукає, у дверях з’являється зовсім сива висока темношкіра жінка. На ній довга, до п’ят сорочка. Обидві жінки розмовляють місцевою говіркою, тоді старша каже:

– Заходьте, пане, будьте як удома.

Карбідна лампа освітлює дуже чисту кімнату, у якій безліч птахів і риб.

– Ви хочете бачити Жуло? Зачекайте, він зараз підійде. Жулю, Жулю! До тебе прийшли.

До кімнати заходить босоногий старий чоловік у піжамі в голубу смужку, яка мені нагадує одяг каторжників.

– І хто ж це міг до мене прийти в таку пору, Сніжко моя? Метелик! Не може бути!

Він мене обіймає й каже:

– Підсунь ближче лампу, Сніжко, щоб я роздивився пику свого друзяки. Ні, це таки справді ти, хлопче? Це таки ти! Ласкаво прошу! Дах, дрібка грошей, що в мене є, внучка моєї дружини – усе твоє. Ти тільки розповідай.

Ми випили «Перно», шампанське, ром. Жуло час від часу співає.

– Ми таки їх зробили, га? Це ж була не просто пригода. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Рику, Ямайку, і ось уже майже двадцять років, як я тут, щасливий зі своєю Сніжкою, найкращою з усіх жінок, які можуть трапитися чоловікові в житті. Ти коли їдеш? Ти тут надовго?

– Ні, на тиждень.

– Що ти тут робиш?

– Хочу купити гру в «Казино», безпосередньо в президента.

– Друже, мені хотілося б, аби ти на все життя залишився тут зі мною, у цьому селищі вуглекопів, але, якщо ти зав’язав контакт із президентом, ні про що не домовляйся з цим типом, він накаже тебе знищити, якщо твій бізнес виявиться прибутковим.

– Дякую за пораду.

– А ти, Сніжко, приготуй свій бал вуду, але «не для туристів». Найсправжнісінький зі справжніх для мого друга.

За інших обставин я розкажу вам про той знаменитий бал «не для туристів».

Отже, Жуло втік, а я, Деґа й Фернандес усе ще чекаємо. Час від часу я, ніби між іншим, придивляюся до рейок на вікнах. Це справжні залізничні рейки, тут нічого не зробиш. Залишаються тільки двері. Їх цілодобово охороняють три озброєні наглядачі. Після втечі Жуло охорону посилили. Обходи почастішали, лікар уже не такий привітний. Шаталь приходить тільки двічі на день, щоб зробити уколи й поміряти температуру. Минає другий тиждень, я знову плачу двісті франків. Деґа говорить про все, тільки не про втечу. Учора він побачив мій бістурі й запитав:

– Ти досі його тримаєш? Навіщо?

Я відповідаю сердито:

– Щоб захистити твою й свою шкуру в разі потреби.

Фернандес не іспанець, а аргентинець. Він непоганий чоловік, справжній поціновувач пригод, але на нього також впливають балачки старого Карори. Одного разу я чую, як він каже Деґа:

– Бачу, що життя на островах здоровіше, не таке, як тут, і там не жарко. А в цьому приміщенні так і дивися, що підхопиш дизентерію, адже мікробів можна набратися, всього лише сходивши в туалет.

У цій палаті на сімдесят осіб щодня від дизентерії помирає одна, а то й дві людини. Зауважмо цікавий момент: усі вони помирають десь після обіду або ввечері. Жоден хворий не помирає вранці. Чому? Загадка природи.

Сьогодні вночі я мав з Деґа розмову. Я сказав, що інколи вночі араб-вертухай має необережність входити в палату й заглядати під покривала до важкохворих, які накриваються з головою. На нього можна напасти, натягти його одяг (ми всі маємо тільки сорочку й сандалі, нічого більше). Переодягнувшись, я вийду, вирву в одного зі здивованих охоронців зброю, націлю її на них, змушу зайти в камеру й там їх замкну. Потім ми перестрибнемо через лікарняну стіну з боку Мароні, стрибнемо у воду й попливемо, віддавшись на волю течії. А там побачимо. Гроші в нас є, купимо човен і їжу, щоб рушити в море. Обидва категорично відкидають цей план і навіть його критикують. Я відчуваю, що в них опустилися руки, мені страшенно прикро, а дні минають.

За два дні буде три тижні, як ми тут. У нас залишилося максимально десять-п’ятнадцять днів, щоб випробувати удачу. Сього дні пам’ятний день, 21 листопада 1933 року. У камеру заходить Жоан Клузіо, чоловік, якого намагались убити на Сен-Мартені в перукаря. У нього заплющені очі, він майже не бачить, очі запливли гноєм. Дочекавшись, доки вийде Шаталь, я підходжу до нього. Він швиденько каже, що більше двох тижнів тому інтернованих відправили на острови, а його от забули. Три дні тому йому про це повідомив один рахівник. Він засунув в очі по рициновій зернині й завдяки загноєнню очей опинився в лікарні. Він переповнений рішучості тікати. І каже, що готовий на все, навіть на вбивство, якщо доведеться, аби лишень утекти. У нього є три тисячі франків. Після промивання очей теплою водою він усе бачить. Я ділюся з ним своїм планом про втечу, він йому подобається, але каже, що до охоронців краще вийти вдвох, якщо можливо, навіть утрьох. Можна відкрутити ніжки ліжка й, озброївшись ними, вивести охоронців зі строю. Він вважає, що охоронці, навіть побачивши мене з гвинтівкою в руках, не повірять, що зможу вистрілити, і можуть покликати інших фараонів, які стоять на сторожі в іншому павільйоні, звідки вирвався Жуло, він не далі, як за двадцять метрів від нас.