Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 8

Того вечора я перехопив Деґа, потім Фернандеса. Деґа каже, що в цей план не вірить, він хоче заплатити велику суму, якщо потрібно, щоб з нього зняли інтернування. І просить мене написати Сьєррі про цю пропозицію, щоб з’ясувати, чи таке взагалі можливо. Того ж самого дня Шаталь відносить записку й повертається з відповіддю: «Не плати нікому за те, щоб зняли інтернування, цю міру визначено у Франції, і ніхто, навіть директор в’язниці, не може її з нас зняти. Якщо втратили надію щодо лікарні, можете спробувати вибратися наступного дня після від’їзду пароплава, який іде на острови й називається «Мана».

Перед відплиттям на острови нас на тиждень посадять у відділення з камерами; так, можливо, буде краще для втечі, як із приміщення нашого перебування в лікарні. Окрім того, Сьєрра пропонує, якщо я хочу, прислати колишнього каторжника, з яким можна домовитися про підготовку човна, що чекатиме нас за лікарнею. Він тулонець на ім’я Ісус, власне, він і підготував утечу лікаря Бугра два роки тому. Щоб з ним зустрітися, я маю потрапити в рентген-кабінет, розміщений у спеціально обладнаному павільйоні. Павільйон у межах лікарні, але колишні в’язні можуть пройти туди з фальшивим направленням на рентген у такий-то день. Сьєрра радить вийняти патрон, інакше лікар може його помітити, глянувши нижче легень. Я пишу йому записку з проханням направити Ісуса на рентген і домовитись із Шаталем, аби той послав і мене.

– Домовлено на дев’яту ранку післязавтра, – попередив мене Сьєрра того самого вечора.

Наступного дня Деґа просить випустити його з лікарні, те саме робить і Фернандес. «Мана» відпливла вранці. Вони сподіваються втекти з таборових камер, я бажаю їм удачі, але своїх планів не змінюю.

Я зустрівся з Ісусом. Це колишній старий каторжник, худий, як тріска, з неймовірно засмаглим обличчям, спотвореним двома жахливими рубцями. Одне око постійно сльозиться, коли він на вас дивиться. Темний тип, недобрий погляд. Він не викликає жодної довіри, пізніше виявиться, що я мав рацію. Ми швидко перемовляємося:

– Я можу підготувати човен для чотирьох, максимум – п’ятьох людей, діжку води, продукти, каву й тютюн; три лопатоподібні весла, порожні мішки з-під борошна, голку та нитки, щоб ти сам зшив вітрило й клівер; компас, сокиру, ніж, п’ять літрів тафії[6] за дві з половиною тисячі франків. Місячні ночі закінчаться через три дні. Отже, якщо ти згоден, через чотири дні я впродовж тижня щоночі чекатиму тебе на річці в каное з одинадцятої вечора до третьої ночі. Щойно настане перша фаза місяця, я більше не чекатиму. Човен стоятиме точно навпроти рогу лікарняної стіни вниз за течією. Тож ідіть уздовж стіни, бо, доки ти не на човні, тобі його не побачити й за два метри.

Я йому не вірю, однак згоджуюся.

– Бабло? – каже Ісус.

– Передам через Сьєрру.

Ми розходимося, не поручкавшись. Фігова домовленість.

О третій годині Шаталь іде в табір, відносить Сьєррі бабло – дві з половиною тисячі франків. Я собі кажу: «Можу це дозволити завдяки Ґалґані, бо тут забагато ризику. Хоч би він не перевів ті дві з половиною тисячі на тафію!»

Клузіо просто сяє: він вірить у себе, у мене і в план. Його тривожить лише одне: араб-вертухай заходить у палату хоч і часто, але не щоночі, причому рідко коли пізно. Ще одна проблема: кого вибрати третім, щоб запропонувати втечу. Є один корсиканець зі злодійської тусовки Ніцци, його звати Б’яджі. На каторзі він з 1929 року, а в палаті посиленого режиму перебуває тому, що вбив одного типа, доки триває розслідування справи. Ми з Клузіо міркуємо, чи варто й коли до нього звернутись, аж до нас підходить вісімнадцятирічний, вродливий, наче дівчина, ефеб. Його звати Матюретт, за вбивство таксиста йому присудили смертний вирок, потім з огляду на вік – сімнадцять років – помилували. Їх було двоє – шістнадцяти й сімнадцяти років, на суді присяжних кожен із цих хлопчаків замість взаємних звинувачень заявляв, що саме він убив таксиста, хоча той отримав усього одну кулю. Така поведінка на процесі викликала до них симпатію у всіх каторжан.

Дуже жіночний Матюретт підходить до наc і манірно просить прикурити. На додачу я дарую йому чотири цигарки й коробку сірників. Він дякує, томно всміхнувшись, і ми його відпускаємо. Раптом Клузіо каже:

– Ми врятовані, Меті. Араб заходитиме стільки, скільки й коли захочемо, він у нас у кишені.

– Тобто?

– Усе просто: ми поговоримо з малим Матюреттом, щоб він закохав араба в себе. Ти ж знаєш: араби люблять молоденьких. Тож спонукати його зайти в камеру для любовного побачення вночі зовсім нескладно. Малий нехай поманіжиться, скаже, що боїться, що їх побачать, з тим, щоб араб зайшов у потрібний нам час.

– Довірся мені.

Я йду до Матюретта, він зустрічає мене з манливою усмішкою. Гадає, що захопив мене своєю першою кокетливою усмішкою. Я одразу пояснюю:

– Ти помиляєшся, іди в туалет.

Він підкоряється, і вже там я все йому пояснюю.

– Якщо ти перекажеш кому бодай слово з того, що зараз почуєш, я тебе прикінчу. Так ось: чи ти міг би зробити так, так і так за гроші? За скільки? Просто як послугу? Чи хочеш іти з нами?

– Я хочу йти з вами, ти не проти?

Ми домовились і поручкались.

Він іде спати, я також, перемовившись кількома словами з Клузіо. О восьмій вечора Матюретт сідає коло вікна. Араба не доводиться кликати, той підходить сам і заводить неголосну розмову. О десятій Матюретт лягає спати. Ми спимо впівока з дев’ятої години. Араб заходить у приміщення й починає обхід, знаходить труп. Стукає у двері, за якийсь час двоє носильників забирають покійного. Ця смерть стане нам у пригоді, виправдавши появу араба в будь-яку пору ночі. Наступного дня за нашою порадою Матюретт – призначає йому побачення об одинадцятій вечора. Вертухай заходить у цей час, проходить коло ліжка хлопця, смикає його за ногу, щоб розбудити, і прямує в туалет. Матюретт – за ним. Минає чверть години, араб виходить з туалету і, не затримуючись, зникає за вхідними дверима. Одразу ж за ним виходить Матюретт і, не кажучи ні слова, лягає спати. Наступного дня те саме, тільки опівночі. Усе, як задумали: араб прийде тоді, коли скаже наш хлопець.

27 листопада 1933 року, підготувавши для зняття дві ніжки від ліжка, які мають послужити кийками, я чекаю о четвертій пополудні записки від Сьєрри. Санітар Шаталь приходить без записки, але каже усно:

– Франсуа Сьєрра сказав, щоб я тобі передав, що Ісус чекає тебе в умовленому місці. Удачі.

О восьмій вечора Матюретт каже арабові:

– Приходь після опівночі, тоді ми зможемо довше побути вдвох.

Араб пообіцяв прийти пізніше. Точно опівночі ми напоготові. Араб заходить чверть на першу, проходить просто до ліжка Матюретта, смикає за ноги й прямує до туалету. За ним прямує Матюретт. Я висмикую ніжку свого ліжка, яка тихо дзенькає, вискочивши з паза. У Клузіо анішелесь. Я маю стати за дверима туалету, а Клузіо – йти до дверей, щоб привернути його увагу. Минає двадцять хвилин, а далі все відбувається дуже швидко. Араб виходить з туалету і, побачивши Клузіо, здивовано запитує:

– Чого це ти стовбичиш посеред кімнати в таку пору? Іди спати.

І в цей момент зазнає сильного удару по потилиці й безгучно падає. Я швидко напинаю його одяг, взуваю його черевики, ми затягуємо араба під ліжко; перед тим, як його туди заштовхнути, я ще раз б’ю його по потилиці. Він своє отримав.

Ніхто з вісімдесяти душ у палаті не ворухнувся. Я швидко прямую до дверей, Клузіо й Матюретт – за мною, обидва в сорочках, я стукаю у двері. Наглядач відчиняє, я націлюю зброю в голову того, хто відчинив. Той, що навпроти, упускає свою рушницю: вочевидь, заснув. Він не встигає відреагувати, я його вирубаю. Мої не закричали; перед тим, як упасти, охоронець Клузіо скрикує: «Ох!» Обидва оглушені мною охоронці так і сидять на стільцях, третій розпростерся на підлозі. Ми затамовуємо подих. Нам здається, що те «Ох!» почули геть усі. Вигук справді був досить голосним, але ніхто не реагує. Ми не затягуємо їх у палату, а рушаємо, прихопивши три рушниці. Клузіо попереду, хлопчина посередині, я за ним, ми спускаємося сходами, ледве освітленими лампою. Клузіо викинув ніжку, я все ще тримаю свою в лівій руці, у правій – рушниця. Унизу нічого. Довкола темна, як чорнило, ніч. Треба добре вдивитися, щоб розгледіти стіну, що спускається до річки; ми швидко прямуємо до неї. Коло стіни я нахиляюся. Спираючись на мою спину, Клузіо вилазить на мур, сідає верхи й витягає Матюретта, потім мене. Ми зістрибуємо в темінь по інший бік стіни. Клузіо невдало падає в ямку й забиває ногу. Ми з Матюреттом стрибаємо вдало. Одразу підводимося. Спроба Клузіо встати виявляється безуспішною, він каже, що зламав ногу. Я залишаю Матюретта з Клузіо, біжу до рогу, намацуючи рукою стіну. Темінь така, що, діставшись краю стіни, я цього не зауважую й, оскільки моя рука провалюється в порожнечу, падаю долілиць. Від річки долинає голос:

– Це ви?

– Так. Ісус?

– Так.

Він на півсекунди запалює сірника. Помітивши, де він, я шугаю у воду й дістаюся до човна. Їх там двоє.

– Залазь першим. Хто це?

– Метелик.

– Гаразд.

– Ісусе, треба повернути трохи назад: мій друг зламав ногу, стрибаючи зі стіни.

– Бери весло й налягай.

Три весла занурюються у воду, і легеньке суденце швидко долає сотню метрів, що відділяють нас від місця, де вони мають бути, бо нічогісінько не видно. Я гукаю:

– Клузіо!

– На Бога, помовч! – каже Ісус. – Пузаню, черкни запальничкою.

Спалахнули іскри, вони їх помітили. Клузіо по-ліонськи свистить між зубами: це свист, який шуму не створює, але його добре чути. Здається, що свистить змія. Він свистить безупинно, скеровуючи нас до них. Пузань вилазить, бере Клузіо на руки й кладе в човен. Потім піднімаються Матюретт і Пузань. Нас п’ятеро, вода на два пальці не доходить до краю човна.

– Не рухайтеся без попередження, – каже Ісус. – Годі гребти, Метелику, поклади весло на коліна. Відштовхуйся, Пузаню!

Підхоплений течією човен швидко відносить нас у темінь.

Коли за кілометр минаємо в’язницю, слабко освітлену старенькою динамо-машиною, ми вже на середині річки й летимо з неймовірною швидкістю, віддавшись на волю течії. Пузань уже не гребе. Один тільки Ісус, притиснувши своє весло до стегна, підтримує рівновагу човна. Він його не підштовхує, тільки скеровує.

Нарешті заговорив Ісус:

– Тепер можна говорити й курити. Як на мене, усе вдалося. Ти певен, що ви нікого не вбили?

– Не думаю.

– А нехай тобі біс! Ти мене надурив, Ісусе! – гнівається Пузань. – Ти сказав, що це простенька втеча без будь-яких проблем, тоді як це втеча інтернованих, наскільки мені вдалося зрозуміти.

– Так, вони інтерновані, Пузаню. Я не хотів тобі цього казати, щоб ти не відмовився допомогти, а мені так потрібна була ще одна людина. Не переймайся ти так. Якщо нас загребуть, я візьму всю відповідальність на себе.

– І це правильно, Ісусе. За ту сотню франків, яку ти мені заплатив, я не хочу ризикувати своєю головою, якщо хтось загинув, ні отримати пожиттєве, якщо хтось поранений.

Я кажу:

– Пузаню, я подарую тисячу франків вам обом.

– Тоді все гаразд, хлопче. Справедливо. Дякую, там, у селі, ми загинаємося від голоду, гірше бути на волі, ніж засудженим. Засуджені принаймні щодня мають що жерти та одяг.

– Як ти, друже, – питає Ісус у Клузіо, – дуже болить?

– Можна терпіти, – відповідає Клузіо. – Що ж ми робитимемо, Метелику, з моєю поламаною ногою?

– Побачимо. Куди ми прямуємо, Ісусе?

– Я заховаю вас у бухті за тридцять метрів від виходу в море. Ви там пробудете тиждень, доки не затихнуть пошуки фараонами та мисливцями на людей. Нехай думають, що цієї ночі ви пройшли по Мароні й вийшли у відкрите море. Мисливці за людьми ходять на каное без моторів, вони найнебезпечніші. Якщо вони опиняться недалеко від місця перебування, фатальними можуть стати розведений вогонь, розмова, кашель. Фараони ходять на моторках, завеликих для входу в бухту, де черкатимуть по дну.

Починає світати. Було близько четвертої ранку, коли після тривалих пошуків ми нарешті натрапляємо на прикмету, відому тільки Ісусові, і буквально входимо в буш. Човен приминає невисоку рослинність, яка одразу після нас піднімається, утворюючи дуже густу захисну завісу. Треба справді бути чарівником, щоб знати, чи досить води під човном, аби він міг пройти. Ми входимо, розсуваючи на нашому шляху гілля й понад годину проникаючи щораз глибше. Аж раптом опиняємося у своєрідному каналі й зупиняємося. Берег чистий, укритий зеленою травою, дерева височезні, і о шостій ранку світло не проникає крізь їхні крони. Під цією імпозантною сферою лунають крики безлічі невідомих нам тварин. Ісус каже:

– Тут вам доведеться просидіти тиждень. Я приїду сьомого дня й привезу харчі.

З густих чагарників він витягує невелику пірогу метрів два завдовжки. У ній два весла. На цьому суденці він і повернеться в Сен-Лоран, скориставшись припливом.

А тепер слід зайнятися Клузіо, який лежить на березі. Він досі в сорочці, з голими ногами. Сокирою ми обтесуємо сухі гілки, роблячи з них дощечки. Пузань смикає ступню, на обличчі Клузіо виступають великі краплі поту, у якийсь момент він каже:

– Стоп! Так болить значно менше – напевно, кістка стала на місце.

Ми накладаємо дощечки, як шину, і обв’язуємо новою конопляною мотузкою з човнових запасів. Йому стає легше. Ісус купив чотири пари штанів, чотири сорочки й чотири вовняні куртки, які видають засланим. Матюретт і Клузіо одягаються, я залишаюся в одязі араба. Настала черга рому. Ми взялися за другу пляшку відтоді, як почалась утеча, він зігріває. Немилосердно кусають москіти: доводиться пожертвувати пачкою тютюну. Ми занурюємо його в пляшкову диню й намащуємо нікотиновим соком обличчя, руки й ступні. Куртки вовняні й чудово тримають тепло в цій пронизливій сирості.

Пузань каже:

– Ми вже підемо. Як щодо обіцяної тисячі?

Я відходжу вбік і швидко повертаюсь із новенькою тисячною банкнотою.

– До побачення! Тиждень сидіть на місці, – каже Ісус. – Ми приїдемо на сьомий день. Восьмого вирушите в море. Тимчасом зробіть вітрило й клівер, наведіть у човні лад, кожна річ повинна мати своє місце, закріпіть штирі стерна, яке не поставлено. Якщо мине десять днів, а ми не приїдемо, отже, нас заарештували в селі. Оскільки гостроти цій справі надає напад на охоронців, це буде кривавий шухер.

З іншого боку, Клузіо каже, що не покинув рушниці під стіною, а перекинув через стіну, не знаючи, що річка зовсім близько; рушниця, цілком певно, впала у воду. Ісус вважає, що це добре: так її не знайдуть, і мисливці на людей подумають, що ми озброєні. Оскільки вони найнебезпечніші, то з цього боку боятися нічого, адже вони мають лише револьвер і тесак, тож, думаючи, що ми озброєні рушницями, більше не ризикуватимуть. До побачення, до побачення. Якщо нас вистежать і нам доведеться покинути човен, маємо йти вгору за течією струмка до сухого бушу, прямуючи на північ за допомогою компаса. Є великий шанс, що через два-три дні ми вийдемо до табору смерті «Шарвен». Там доведеться комусь заплатити, щоб попередив Ісуса, що ми в такому-то місці. Колишні каторжники відчалюють. Минає кілька хвилин, нічого не чутно й не видно.

День у буші настає дуже своєрідно. Здається, ніби ми перебуваємо під аркадами, на які сонце падає згори і які жодного променя не пропускають униз. Стає душно. Ми втрьох – Матюретт, Клузіо і я – залишилися самі. Наша перша реакція – сміх: усе пройшло, як по маслу. Одна незручність – зламана нога Клузіо. Він запевняє нас, що тепер, коли її взято в дерев’яні шини, вона не болить. Ми просто зараз можемо приготувати собі каву. Ми справді розводимо вогонь і випиваємо по великій кварті чорної кави, підсмаченої цукром-сирцем. Смакота. З учорашнього вечора ми витратили стільки енергії, що не маємо сил ні поглянути на речі, ні оглянути човен. Подивимося пізніше. Ми вільні, вільні, вільні. Минуло рівно тридцять сім днів, як ми прибули на каторгу. Якщо втеча увінчається успіхом, моє довічне ув’язнення виявиться недовгим. І я вголос запитую:

– Пане голово, наскільки тривалим є довічне ув’язнення у Франції? – І заливаюся сміхом. Матюретт, у якого також довічне, сміється разом зі мною.

– Про перемогу співати рано, – зупиняє нас Клузіо. – До Колумбії дуже далеко, а цей човник, видовбаний з обгорілого дерева, навряд чи годиться, щоб вийти на ньому в море.

Я не відповідаю, бо, чесно кажучи, до останнього моменту вірив, що цей човен – усього лише пірога, що має доставити нас до справжнього судна, на якому можна вийти в море. Зрозумівши, що помилявся, я не наважився щось там казати, щоб не бентежити своїх супутників. Окрім того, оскільки Ісус поводився так, начебто все нормально, я не хотів подати виду, що не знаю, які човни зазвичай використовують для втечі.

Перший день ми провели в розмовах, водночас знайомлячись із невідомим для нас бушем. Мавпи й невеличкі, схожі на білок істоти виробляють над нами неймовірні кульбіти. Прийшло пити й купатися стадо пекарі – різновид диких свиней. Їх не менше двох тисяч. Вони заходять у бухту й плавають, зриваючи навислі корені. Хтозна-звідки взявся кайман і зловив за лапу порося, яке верещить, як різане, і тоді всі свині нападають на каймана, залазять на нього, намагаючись укусити в кутиках його величезної пащеки. Від кожного удару крокодилового хвоста праворуч і ліворуч у повітря злітає якесь порося. Одне вже прибите й плаває черевцем догори. Супутники одразу ж його з’їдають. Бухта почервоніла від крові. Сцена тривала двадцять хвилин, крокодил тікає у воду. Більше ми його не бачили.

Ми добре виспались і вранці зробили каву. Я зняв куртку, щоб помитися великим шматком марсельського мила, яке знайшов у човні. Узявши мій бістурі, Матюретт так-сяк голить мене, потім Клузіо. У нього самого борода не росте. Коли я піднімаю куртку, щоб одягтися, з неї спадає величезний волохатий чорно-фіолетовий павук. Волосинки дуже довгі, на їхніх кінчиках маленькі блискучі кульки. Він важить щонайменше грамів п’ятсот, дуже великий, я з відразою його розчавлюю. Ми вийняли з човна всі речі, з діжкою води включно. Вода має фіолетовий відтінок: напевно, Ісус всипав забагато марганцівки, щоб вона не псувалася. У герметично закоркованих пляшках сірники й трут. Компас виявляється учнівським, він тільки вказує південь, північ, схід і захід без жодних поділок. Оскільки щогла не перевищує двох з половиною метрів, ми зшиваємо мішки з-під борошна у формі трапеції, для міцності обшивши по краях мотузкою. Я роблю невеличкий клівер у формі рівнобедреного трикутника: він має допомагати тримати ніс човна над водою.

Ставлячи щоглу, я помічаю, що дно човна дуже неміцне: отвір, у який входить щогла, геть сточений і зношений. Коли я вкручую болти, щоб закріпити петлі для тримання стерна, вони входять у днище, наче в масло. Човен трухлявий. Цей паскудник Іcуc посилає нас на певну смерть. Згнітивши серце, я показую все це іншим, не маючи права це від них приховувати. Що робити? Коли Ісус прийде, змусимо його знайти безпечніший човен. Для цього заберемо в нього зброю, і я, взявши із собою ніж і сокиру, поїду з ним у селище за іншим човном. Це дуже ризиковано, але не настільки, як вийти в море в цій домовині. З продуктами все більш-менш нормально: бутель олії в плетінці й наповнені борошном з маніоки пляшки. З усім цим можна пливти далеко.

Цього ранку перед нами розігрався дивний спектакль: банда мавп із сірими мордами билася з мавпами з чорними волохатими мордами. У процесі бійки Матюретт отримав шматком гілки по голові й має тепер велику, як горіх, ґулю.

Минає п’ять днів і чотири ночі, відколи ми тут. Цієї ночі дощ лив як з відра. Ми ховалися під листям диких бананів. Вода стікала по їхній блискучій поверхні, і ми залишилися сухими, тільки ноги промокли. Уранці за кавою я думаю про те, наскільки злочинним виявився Ісус. Скориставшись нашою недосвідченістю, він спихнув нам цей трухлявий човен. Виграючи п’ятсот чи тисячу франків, він посилає на певну смерть трьох людей. І запитую себе, чи не слід його прикінчити, коли змушу дістати новий човен.

Крики сойки розбурхують усю нашу невеличку компанію, вони такі різкі й неприємні, що я кажу Матюретту взяти тесак і піти глянути, що там діється. Минає п’ять хвилин, він повертається й подає знак іти за ним. Ми опиняємося в місці десь за півтори сотні метрів від човна, і я бачу чудесного фазана або водоплавного птаха, удвічі більшого за великого півня. Він потрапив у сильце й тепер висить, підвішений за одну ногу на гілці. Ударом тесака я стинаю йому голову, щоб він припинив свої нестямні крики. Прикидаю вагу: щонайменше кілограмів п’ять. У нього такі самі, як і в півня, шпори. Ми вирішуємо його з’їсти, але, поміркувавши, доходимо висновку, що ту петлю хтось та поставив, отже, мають бути інші. Ходімо подивимося. Ми повертаємося на місце й виявляємо прецікаву річ: справжній перелаз висотою до тридцяти сантиметрів, сплетений з листя й ліан, на відстані приблизно десяти метрів від бухти. Перелаз тягнеться паралельно до води, з невеликими отворами то там, то сям, у яких шматками гілок замасковано ласо з латунного дроту, кінець якого прив’язаний до подвійної гілки куща. Я одразу збагнув, що, ударившись об перелаз, тваринка йде вздовж нього, намагаючись пройти далі. Натрапивши на отвір, вона ступає в нього, але нога зачіпається за дріт і запускає в дію гілку. І тоді тварина висить у повітрі, доки за нею не прийде власник пасток.

Таке відкриття нас стурбувало. Перелаз був доглянутим, отже, недавнім, існувала небезпека, що нас викриють. Не можна розпалювати вогонь удень, а вночі мисливець не повинен приходити. Ми вирішуємо організувати чергування, щоб спостерігати за пастками. Човен заховали під листям, весь матеріал – у буші.

Наступного дня я заступаю на вахту о десятій. Минулої ночі ми з’їли того фазана чи півня. Бульйон нас неймовірно підкріпив, а м’ясо, навіть варене, було неймовірно смачним. Кожен виїв по дві миски. Отож я заступив на чергування, але зацікавився чорними великими мурахами з маніоки, які носять великі шматочки листків у величезний мурашник, і забув про свої обов’язки. Вони сягають до півтора сантиметра в довжину й мають високі лапки. Кожна тягне величезні шматочки листків. Іду за ними до рослини, яку вони обдирають, і виявляю добре організований процес. Це передусім мурахи-листорізки, які тільки те й роблять, що готують матеріал. Вони швидко дрібнять величезне листя, схоже на листя бананового дерева, неймовірно спритно ріжучи його на однакові шматочки, які падають на землю. Унизу ланцюжок з мурах такого самого виду, хоча й трішки відмінних. У них збоку коло щелепи сіра смужка. Вони стоять півколом і наглядають за носійками. Останні приходять ланцюжком праворуч, до мурашника добираються лівим боком. Вони швидко набирають вантаж і шикуються в чергу, однак час від часу трапляється збій. Тоді втручаються мурашки-поліцейські, які підштовхують кожну з трудівниць на належне їй місце. Ніяк не можу збагнути, якої серйозної помилки припустилася одна трудівниця, але її вивели з рядів, одна мурашка-жандарм стяла їй голову, друга – перерізала тулуб посередині. Поліцейські зупинили двох трудівниць, ті поклали свою листяну ношу, вирили лапками ямку, у неї поховали три частини мурашиного тіла – голову, грудну клітку й тіло – і засипали землею.