Читать книгу Метелик - Анри Шарьер - Страница 11

Задовго до того, як ми побачили землю, птахи провіщають, що до неї не так уже й далеко. Сьома тридцять ранку, коли вони починають літати довкола човна.

– Хлопці, ми прибуваємо! Попереду земля! Першу, найважчу частину втечі завершено. Хай живе свобода!

Кожен з нас виявляє свою радість хлоп’ячими вигуками. Наші обличчя блищать від олії какао, яку для полегшення опіків нам скинули з корабля, що трапився на нашому шляху. Близько дев’ятої години ми бачимо суходіл. Свіжий, але не дуже сильний вітер жене нас на пристойній швидкості досить спокійним морем. І лише близько четвертої пополудні ми розрізняємо деталі на видовженому острові, обрамленому невеличкими групками біленьких будиночків, його вершина суціль вкрита кокосовими пальмами. Наразі ми не можемо визначити, це острів чи півострів і чи мешкають у тих будиночках люди. Трохи більше, ніж за годину, ми помічаємо людей, які біжать до берега, до якого ми скеровуємо свій човен. Не минає й двадцяти хвилин, як на березі збирається строката юрба. Назустріч нам на берег висипало все селище. Пізніше ми дізнаємося, що його назва – Сан-Фернандо.

Метрів за триста від берега я кидаю якір. Роблю це, з одного боку, щоб побачити реакцію людей, з іншого, – щоб не пробити човна, якщо раптом морське дно вкрите коралами. Ми згортаємо вітрила й чекаємо. До нас прямує маленьке каное. На борту двоє темношкірих, які гребуть, і білий чоловік у захисному шоломі.

– Ласкаво просимо на Тринідад! – каже він чистісінькою французькою мовою. Темношкірі всміхаються на всі тридцять два зуби.

– Дякуємо на доброму слові, месьє. Підкажіть, дно піщане чи вкрите коралами?

– Піщане. Можете безперешкодно йти до самісінького пляжу.

Ми піднімаємо якір, хвилі поволі підштовхують нас до берега. Щойно ми торкнулися дна, у воду заходить десяток чоловіків, які вправно витягують човен на берег. Усі нас роздивляються, лагідно торкаються, жінки – темношкірі, креолки та індіанки – жестами кудись нас запрошують. Усі хочуть, щоб ми зайшли в їхню домівку, це нам французькою розтлумачує білий чоловік. Матюретт бере жменю піску й підносить до вуст, щоб поцілувати. Оце так радість! Білий, якому я розповів про стан Клузіо, велить перенести його у свій будиночок, що поруч із пляжем. І каже, що ми можемо залишити все в човні до ранку, ніхто там нічого не візьме. Усі називають мене капітаном – мені смішно, що мене так охрестили. Усі повторюють:

– Good captain, long ride on small boat![9]

Смеркає, я прошу витягнути човен далі на берег і прив’язати до більшого, що лежить на пляжі, і йду за англійцем до його дому. Це бунгало, що їх можна бачити скрізь на англійській території: кілька дерев’яних сходинок, двері з металевою сіткою. Я заходжу за англійцем, Матюретт – за мною. Увійшовши, бачу Клузіо, який сидить у кріслі, поклавши ногу на стілець і чванячись в оточенні пані й молодої дівчини.

– Моя дружина й донька, – знайомить нас чоловік. – У нас є ще син, він навчається в Англії.

– Ласкаво просимо в наш дім, – каже жінка по-французьки.

– Сідайте, месьє, – запрошує дівчина, підсуваючи два плетені крісла.

– Дякуємо, пані, не клопочіться так нами.

– Чому? Нам відомо, звідки ви прибули, не хвилюйтеся; я ще раз повторюю: ласкаво просимо в наш дім.

Англієць – адвокат, його звати метр Бовен, він має контору в Порт-оф-Спейн, столиці Тринідаду, що за сорок кілометрів звідси. Нам приносять чай з молоком, тости, масло, джем. Я ніколи не забуду той наш перший вечір вільних людей. Жодного слова про минуле, жодного незручного запитання, розпитують тільки про тривалість перебування в морі та як минула наша мандрівка; чи дуже страждав Клузіо та чи ми хочемо, щоб поліцію попередили назавтра, чи варто зачекати ще один день; чи живі наші батьки, дружини й діти. Можливо, ми хочемо їм написати, вони передадуть листи на пошту. Що тут скажеш: винятковий прийом – як з боку жителів на пляжі, так і в цій родині, що виявила стільки неймовірної уваги до трьох утікачів.

Метр Бовен радиться по телефону з лікарем, який пропонує завтра пополудні привезти Клузіо до нього в клініку на рентген, щоб побачити, у якому стані перелом. Метр Бовен телефонує в Порт-оф-Спейн командувачеві Армії порятунку – Salvation Army. Той каже, що підготує для нас кімнату в готелі Армії порятунку, куди ми зможемо переїхати будь-коли, а ще забезпечить нагляд за нашим човном, якщо той у гарному стані, бо він іще може нам знадобитися. Він запитує, чи ми каторжники, чи заслані, ми відповідаємо, що каторжники. Видається, що адвокат радий, що ми засуджені на каторгу.

– Чи не хотіли б ви покупатися й поголитися? – запитує мене дівчина. – Тільки не відмовляйтеся, ви нас зовсім не тривожите. У ванній кімнаті знайдете одяг, який вам, сподіваюся, підійде.

Я йду у ванну кімнату, приймаю ванну, голюся й виходжу гарно зачесаним, вбраним у сірі штани, білу сорочку, білі шкарпетки й тенісне взуття.

У двері стукає індіанець із пакетом під пахвою, який він передає Матюреттові. За його словами, лікар зауважив, що я практично однакового зросту з адвокатом, тож мені одяг підберуть, тоді як знайти одяг для Матюретта складно, бо в адвоката немає нікого такого, як він, зросту. Він кланяється за мусульманським звичаєм і йде. Що можна сказати щодо такого вияву доброти? Почуття, які переповнюють моє серце, годі й описати. Клузіо лягає спати першим, а ми вп’ятьох далі обмінюємося думками про безліч різних речей. Чарівних жінок найбільше інтригувало, як ми збираємося почати нове життя. Ні слова про минуле, мова тільки про сьогодення й майбутнє. Метр Бовен жалкує, що Тринідад не погоджується на облаштування втікачів на острові. І розповідає, що не раз намагався домогтися такого для декого з них, та намарно.

Дівчина, як і батько, розмовляє дуже чистою французькою мовою, без акценту й з гарною вимовою. Вона блондинка, обличчя рясно вкрите веснянками, їй від сімнадцяти до двадцяти років, я не наважився уточнити. Вона каже:

– Ви всі молоді, у вас попереду ціле життя, я не знаю і знати не хочу, за який учинок вас засудили, але те, що ви наважилися кинутись у море на зовсім маленькому човнику й здійснили таку тривалу та небезпечну подорож, свідчить, що ви готові заплатити будь-яку ціну за свободу, а це викликає повагу.

Ми спали до восьмої години ранку. На момент пробудження нам уже накрили стіл. Обидві жінки спокійно кажуть, що метр Бовен поїхав у Порт-оф-Спейн і повернеться тільки пополудні, маючи всі відомості щодо того, що можна вдіяти в нашій ситуації.

Цей чоловік, який поїхав з дому, залишивши в ньому трьох каторжників-утікачів, дає нам неймовірний урок, ніби кажучи: ви нормальні істоти, судіть самі, чи я вам довіряю, коли через дванадцять годин після знайомства залишаю вас у своєму домі з дружиною й донькою. Нас глибоко зворушує такий спосіб безмовно сказати: «Після розмови з вами трьома я побачив людей, гідних довіри, тому певен: ви нездатні ні дією, ні жестом, ні словом учинити щось погане в моєму домі, ви залишаєтеся в ньому як давні друзі».

Читачу (якщо колись ця книжка матиме читачів), я не інтелектуал, який зможе досить яскраво й з потужним блиском описати те почуття, те неймовірне відчуття самоповаги, ба відновлення в правах, якщо не нового життя. Це уявне хрещення, цю купіль чистоти, це піднесення мого єства над брудом, у який мене занурили, цей спосіб поставити мене перед лицем реальної відповідальності з дня в день зовсім просто зробили мене цілком інакшою людиною, бо комплекс каторжника, який навіть на волі чує дзвін своїх кайданів і щомиті має впевненість, що хтось за ним стежить, усе, що я бачив, пережив і вистраждав, усе, чого я зазнав, усе, що спонукало мене стати будь-якої миті противним, зіпсованим, небезпечним, пасивно покірним назовні й жахливо загрозливим у своєму протесті, – усе це зникло немов за помахом чарівної палички. Дякую, метре Бовене, адвокате Його Величності, дякую за те, що за такий короткий строк зробили мене інакшою людиною!

Юна білявка з блакитними, як море довкола нас, очима, сидить зі мною під кокосовими пальмами коло будинку свого батька. Квітучі червоні, жовті та бузкові бугенвілії надають саду поетичності, що так відповідає нинішньому моменту.

– Месьє Анрі (вона називає мене «месьє», як давно ніхто не звертався до мене «месьє»), як тато казав учора, через несправедливе нерозуміння англійських властей ви, на жаль, не можете тут залишитися. Ви маєте лише два тижні, щоб відпочити й вирушити в море далі. Сьогодні вранці я оглянула ваш човен, це легке й невелике суденце для такої тривалої подорожі, що на вас чекає. Будемо сподіватися, що ви дістанетеся до значно гостиннішої порівняно з нашою нації, що виявиться більш чуйною. На всіх англійських островах чинитимуть так само. Тож прошу: навіть якщо вам доведеться багато страждати під час подорожі, не гнівайтеся на людей, які там мешкають, вони не відповідальні за дії влади, яка отримує накази з Англії, від людей, що вас не знають. Прошу вас: якщо Господь захоче, щоб вам це вдалося, написати нам кілька слів про свою подальшу долю. Ось татова адреса: Квін-стрит, 101, Порт-оф-Спейн, Тринідад.

Я настільки зворушений, що не знаходжу слів у відповідь. До нас підходить пані Бовен. Це дуже вродлива темно-русява, із зеленими очима жінка, їй під сорок. На ній дуже проста біла сукня з білим плетеним пояском та світло-зелені сандалі.

– Пане, мій чоловік буде тільки о п’ятій пополудні. Наразі він клопочеться про дозвіл відвезти вас на своєму авто без поліцейського ескорту. Він також хоче позбавити вас необхідності ночувати першу ніч у поліцейській дільниці в Порт-оф-Спейн. Вашого пораненого товариша одразу відвезуть у клініку нашого друга-лікаря, вас обох – у готель Армії порятунку.

Матюретт приєднується до нас у саду, він ходив подивитися на наш човен, довкола якого юрма зацікавлених. Човен анітрохи не постраждав. Оглядаючи його, хтось зауважив кулю, що застрягла над стерном, і попросив дозволу виколупати її на пам’ять. Матюретт відповів:

– Капітан, капітан.

Індіанець зрозумів, що слід запитати капітана. Завершуючи розповідь, Матюретт запитує:

– А чому б нам не відпустити черепах?

– У вас є черепахи? – здивовано запитала дівчина. – Покажіть.

Ми йдемо до човна. Дорогою маленька чарівна індіанка просто бере мене за руку.

– Добрий день, – вітається з нами весь цей розмаїтий люд.

Я витягую обох черепах.

– Що робитимемо з ними? Випустимо в море? Можливо, ви хочете забрати їх до себе в сад?

– У басейні, що в глибині саду, морська вода. Ми випустимо їх у цей басейн, то буде пам’ять про вас.

– Гаразд.

Усім присутнім я роздаю все, що є в човні, окрім компаса, тютюну, діжки, ножа, тесака, сокири, ковдр і револьвера, який ховаю в ковдрі, – його ніхто не зауважив.

О п’ятій приїхав метр Бовен.

– Панове, усе владналося. Я сам відвезу вас у столицю. Спершу залишимо хворого в клініці, потім поїдемо в готель.

Ми вмощуємо Клузіо на задньому сидінні авто. Я саме дякую милій дівчині, коли в кімнату заходить її мати з валізкою в руці й каже:

– Прошу прийняти дещо з одягу мого чоловіка, ми віддаємо це від щирого серця.

Що тут скажеш перед такою людською добротою?

– Дякуємо, безмежно вам дякуємо.

Ми сідаємо в авто, у якому кермо праворуч. За чверть до шостої ми в клініці. Вона названа на честь святого Георгія. Санітари на ношах піднімають Клузіо в кімнату, де на своєму ліжку сидить індіанець. З’являється лікар, він ручкається з Бовеном, потім – з нами. Французькою він не володіє, але переказує, що за Клузіо буде належний догляд, ми можемо навідувати його, коли нам заманеться. Бовен везе нас через усе місто. Ми приємно вражені його вогнями, авто, велосипедами. Білі, темношкірі, жовті, індіанці, кулі йдуть упереміш по тротуарах усуціль дерев’яного міста, яким є Порт-оф-Спейн. Перший поверх готелю Армії порятунку збудований з каменю, решта – дерев’яна, він розташований у гарному місці на освітленій площі, де я зміг прочитати Fish Market[10]. Капітан Армії порятунку приймає нас у присутності всього свого штабу, жінок і чоловіків. Він трішки розмовляє французькою, усі звертаються до нас англійською, якої ми не розуміємо, але в них такі всміхнені обличчя й привітні погляди, що стає зрозуміло, що вони кажуть щось приємне.

Нас проводять до кімнати на третьому поверсі, у ній три ліжка, третє – для Клузіо, у номері є ванна кімната, у ній – мило й рушники для нас. Показавши нам кімнату, капітан каже:

– Можливо, ви голодні? Усі вечеряють разом о сьомій годині, тобто за півгодини.

– Ні, ми не голодні.

– Якщо хочете пройтися містом, ось вам два антильські долари, щоб випити кави чи чаю або з’їсти морозиво. Тільки не загубіться. Коли захочете повернутися, запитайте дорогу, сказавши три слова:

– Salvation Army, please.

Десятьма хвилинами пізніше ми вже на вулиці. Крокуємо тротуарами, проштовхуємося крізь натовп, ніхто на нас не дивиться, не звертає жодної уваги. Ми дихаємо глибоко, насолоджуємося першими вільними кроками в цьому місті. Незмінна довірливість, яка виражалась у тому, що нас залишили на свободі в досить великому місті, надає нам сили й відновлює не тільки нашу самооцінку, а й неймовірне усвідомлення того, що зрадити таку довіру до нас неможливо. Ми з Матюреттом повільно крокуємо серед натовпу. Ми відчуваємо потребу бути серед людей, поштовхатися в юрмі, змішатися з нею, щоб стати її частиною. Заходимо в бар і замовляємо пиво. Така, здавалося б, дрібниця: «Two beers, please»[11], – атож, це ж так природно. Однак ми почуваємося цілком фантастично, коли, виконавши замовлення, служниця-індіанка із золотою черепашкою в носі просить:

– Half a dollar, sir[12].

Її білозуба, сяюча, наче перлинки, усмішка, великі темно-фіолетові очі з дрібними зморщечками в кутиках, чорне, аж синювате волосся, що спадає на плечі, низький виріз на корсажі, що відкриває край груденят, з чого можна судити про їхню неймовірну красу, – усі ці незначні, такі природні для всіх речі нам здаються фантастично феєричними. Ну ж бо, Меті, це щось неймовірне, це не могло здійснитись аж так швидко: з напівживої істоти, з пожиттєвого каторжника ти перетворюєшся на вільну людину!

За пиво заплатив Матюретт – у нього залишилося ще півдолара. Пиво приємно освіжає, він пропонує:

– Може, ще по бокалу?

Мені здається, що повторювати наше замовлення не зовсім доречно.

– Слухай, не минуло й години, як ти став справді вільним, а вже збираєшся напитись?

– О, годі тобі, Меті, не перебільшуй! Від двох кухлів пива до «напитись» дуже далеко.

– Може, воно й так, але кидатися одразу на доступні разові задоволення не зовсім пристойно. Їх, як на мене, слід смакувати поступово, а не жадібно. До того ж це не наші гроші.

– Твоя правда, згоден. Вчитимемося бути вільними людьми потрошку, так достойніше.

Ми виходимо з бару і йдемо по Воттерс-стрит – головній вулиці, бульваром, що перетинає місто з кінця в кінець, і не зоглянулися – настільки були зачаровані трамваями, що проїжджали, віслючками, запряженими в невеликі візки, автомобілями, сяючими анонсами кінотеатрів і барів-дансингів, очима молоденьких негритянок та індіанок, що всміхалися, дивлячись на нас, – як опинилися в порту. Перед нашими очима сяють усіма вогнями судна, туристичні кораблі чарують назвами: «Панама», «Лос-Анджелес», «Бостон», «Квебек»; суховантажі з Гамбурга, Амстердама, Лондона; а вздовж набережної туляться один коло одного бари, кабаре, ресторани, у яких повно чоловіків і жінок, що п’ють, співають і голосно сперечаються. Мене раптово охоплює непереборне бажання змішатися з юрмою, нехай трохи вульгарною, але настільки переповненою життям. На терасі одного з барів виставлені на льоду устриці, морські їжаки, раки, різні молюски – ціла вітрина дарів моря, які провокують перехожих. Столики, накриті скатертинами в біло-червону смужку, більшість яких уже зайнята, запрошують сісти. Дівчата з тонким профілем і світло-шоколадною шкірою, мулатки без жодної негроїдної риси, у щільних спокусливих корсажах із глибоким вирізом іще більше спонукають усім цим скористатися. Я підходжу до однієї з них і запитую:

– French money good?[13] – показуючи банкноту на тисячу франків.

– Yes, I change for you[14].

– Oкей.

Вона бере банкноту й зникає в переповненій залі. Потім повертається.

– Come here, – і веде мене до каси, де сидить китаєць.

– Ви француз?

– Паспорт?

– Немає.

– Картка моряка?

– Немає.

– Імміграційний документ?

– Немає.

– Гаразд.

Він щось каже дівчині, та дивиться в залу, потім підходить до схожого на моряка типа, на голові якого кашкет, подібний до мого, із золотою стрічкою та якорем, і підводить його до каси. Китаєць запитує:

– Маєш посвідчення особи?

– Ось.

Китаєць холоднокровно заповнює бланк обміну тисячі франків на ім’я невідомого мені чоловіка, подає йому на підпис, потім дівчина бере його під руку й відводить на місце. Той, цілком певно, так і не зрозумів, що відбулося, я ж отримую двісті п’ятдесят антильських доларів, з них п’ятдесят доларів по одному й два долари. Я даю дівчині долар, ми виходимо на вулицю, сідаємо за стіл і влаштовуємо собі оргію з дарами моря під чудове біле сухе вино.